Оксана Забужко: «Безкнижна нація — бомба, закладена під майбутнє»

Оксана Забужко — єдина з українських письменників, чиє ім’я відоме принаймні кожній освіченій людині. Перепрошую, є ще Юрій Андрухович. Забужко і Андрухович — і все?

Чому в нас є письменники, але немає літератури як суспільної реальності? Чому українську книжку важко знайти на полицях книгарень, — але там, де ці книжки все ж таки є, вони аж ніяк не користуються шаленим попитом? Чого конкретно нам бракує: державної підтримки, ринкових механізмів чи, може, як іноді кажуть, «треба просто краще писати»?

Письменниця Забужко існує всупереч нашій парадоксальній реальності. Її видають чималими тиражами, перевидають, перекладають за кордоном. Її поважають чи сприймають як одіозну особистість. Захоплено читають або, не обов’язково читаючи, оголошують вдало розкрученим брендом. Із нетерпінням чекають нових речей — чи в’їдливо закидають письменниці тривалу паузу і перехід на «громадську роботу».

Втім, Оксана Забужко може собі це дозволити. І не лише це.

— Оксано Стефанівно, років зо два тому ви анонсували свій новий роман. Чому про нього не чути?

— Можу дати перших двісті сторінок почитати. А потім сталася революція. Прекрасна річ, але вона все-таки лишає вирву, змінює твоє життя, і вернутися назад, у ту точку на 233-й сторінці, де ти 23 жовтня на півслові обірвала текст, вкрай важко. Недавно перечитала — сподобалося. Дуже. Але що там далі було, хоч убийте, не пам’ятаю!

— Взагалі-то, перше, що спадає на думку у такій ситуації, — страх не повторити власний успіх. Цей момент присутній?

— Абсолютно ні. Я пишу насамперед для того, щоб отримати успіх у себе, бути самій задоволеною результатом, а це ой як нелегко, бо в мене до себе вимоги гіпервисокі. Це буде велика за обсягом річ, перший мій роман, для якого я проводила спеціальні студії. Там частина дії відбувається в сорокові роки, частина в наш час, герої зв’язані між собою складними й заплутаними сюжетними історіями й переходами. Те минуле, про яке ми не знаємо, яке підшкірно впливає на наше сьогодення. Звідки й назва «Музей покинутих секретів» — це ті «секрети», які дівчатка роблять: ямку викопуєш, квіточку кладеш, скельцем накриваєш. Героїня має версію, ніби ця гра бере свій початок від ранньокомуністичних часів: наші бабусі тоді ховали в землю ікони, а тепер лишився тільки жест без смислу, коли закопуєш скельце, а потім розгрібаєш і дивишся, як воно там блищить. Мене в дитинстві діймала думка: от закопали, тоді пішли й забули, а як воно там у землі лишається?

Весь жах у тому, що виявилася гора роботи: я спочатку думала: почитаю трошки літератури по сорокових роках і складу собі уявлення — ніфіга. Потрібні живі деталі. Я їздила в Західну Україну, ходила в ліси, зустрічалася зі старими дідами, розпитувала їх, робила це все з величезним ентузіазмом…

Але з 23 жовтня я, гай-гай, — англомовний письменник; тоді я, умовно кажучи, «вийшла на свій Майдан». Коли вдень був великий мітинг, я туди не ходила, сиділа ще за письмовим столом. Рідні й друзі прийшли з прапорцями, розповіли, як усе було пречудово, всі вирішили, що день удався. А перед сном зайшла в Інтернет і прочитала онлайн-інформацію: з’явилися братки і побили тих людей, які лишилися чекати під ЦВК! До ранку я стежила в Інтернеті за цим усім, а тоді з розпуки написала свого «Letter from Kyiv after the Night of the Long Knives». Це був перший раз, що я використала на повну потужність усі свої західні контакти. Тоді там ще ніхто не цікавився нашими виборами, всі були розвернуті в сторону США: Буш чи Керрі? А тут якась Україна, якісь там вибори, бардак із тими виборами, це неважливо.

Я запустила той лист на сто п’ятдесят адрес — усім своїм знайомим: західним письменникам, журналістам, Пен-клубам і т. д. Це пішло в багато впливових видань і зробило на Заході серйозний інформаційний пробій: перший живий голос, поданий зсередини країни, «крик України», як писала американська Boston Globe… Але наступного дня я отримала двісті п’ятдесят відповідей… І купу замовлень на нові матеріали по наших подіях! І так «процес ішов» аж до самої перемоги…

Перед першим туром приїздило до мене шведське телебачення, і ми побилися об заклад. Той журналіст каже: я був у Грузії, у Белграді, там повітря було наелектризоване, — а тут у вас нічого не станеться, ну, можливо, трохи погундосять, та й усе. Я кажу: ні, у нас інша ментальність, тут усе підпільно накопичується — «Музей покинутих секретів»! І коли це підпільне почало виходити на яв, коли люди почали носити помаранчеве, і з кожним днем ставало все видніше, як нас багато. Коли ти йдеш по вулиці в цьому шарфі і бачиш, як тобі назустріч розцвітають усмішки, оце звільнення від самотнього страху — це дуже класна штука.

— Тепер у суспільстві спостерігається прогнозований ще під час революції відкат, загальне невдоволення новою владою і, зокрема, її діями у сфері культури. Ви теж відчуваєте щось подібне?

— Мабуть, що ні, бо в мене на цей рахунок і не було особливих ілюзій. Слухаючи блискучу, всіма проаплодовану промову тоді ще майбутнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко у ВР, я все чекала якоїсь змістовної програми стосовно гуманітарної політики… Але розуміння, що це таке, в нової влади від початку і в зародку не було! Ці люди — професіонали в економічній сфері, тут я спокійна, я знаю, що країну вони витягнуть, але сфери культури це не стосується. Влада не знає, що робити, бо в Україні власної культурної політики — в сенсі розуміння, що таке національна культура, національне інформаційне поле, яке його стратегічне значення для розвитку країни, як держава має його захищати, як взагалі з ним працювати, — не було ніколи. Відповідно люди, які прийшли до влади, багато в чому діють навпомацки.

Мені подобається відкритість цієї влади. Мені подобається, коли міністр культури, з якою я особисто не була знайома, через декілька днів після призначення телефонує мені вранці на мобільний: «Добрий день, це Оксана Білозір, чи ви б не прийшли завтра в міністерство?..» Там збирали нараду провідних київських митців, власне тих, хто реалізував себе за кучмівські роки в обхід влади, без будь-якої державної підтримки, своїми власними силами, і набув досвіду не просто виживання в антикультурній державі, а й витворення культурних інфраструктур, певних моделей просування культури в різних сферах. Були Олесь Санін, Сергій Маслобойщиков, Юрій Щербаков — люди, які мають той досвід, що нарешті придався державі.

— І які ж ваші пропозиції до держави у галузі літератури?

— Тут уже чітко треба розділяти, що можна робити в принципі і що треба робити нагально. Якщо в країні, даруйте, коли виключити підручники, видається 0,3 книжки на душу населення, — це бомба, закладена під майбутнє, це катастрофа! Що таке безкнижна нація? Це, серед іншого, відсутність єдиної мови порозуміння, елементарне невміння обмінятися розгорнуто вираженими думками, бо людині, яка не має звички до постійного читання, завжди «бракує слів». Я в ці ситуації потрапляла безліч разів: від бесід із нашими політиками до вечорів у студентській аудиторії. Коли ти прочитуєш кілька сотень книжок на рік, а твій співрозмовник їх прочитує три-чотири, то ніякий діалог між вами неможливий: немає навіть понятійного консенсусу, погодженості у вживанні тих самих понять.

Дотеперішня незалежна Українська держава ще в 1996 році повністю здала свій книжковий ринок Росії: ви знаєте цей сюжет, не треба на ньому всоте зупинятися. Але ж правове поле, на якому держава має захищати свого виробника, книговиробника, передбачає певну протекціоністську політику. Це робить кожна країна, тут без держави не обійтися, інакше весь світ був би завалений «стівенами кінгами», а всіх інших літератур не було б як явища.

У цій ситуації безперечно потрібна ціла планомірна система продуманих заходів. Треба думати, як дати місце своєму виробнику. Йдеться не про роздавання грошей із боку держави, а про правовий захист і програму підтримки книговидавничого бізнесу, розбудови дистрибутивної мережі: адже українська книжка реально продається всього в кількох десятках книгарень. Окрема тема — інформаційне забезпечення, щоб люди знали, що вийшла цікава їм книжка і де її можна купити.

Зараз наша література у себе вдома, в Україні, існує на правах діаспори. У нас полюбляють крайнощі: мовляв, нічого не треба робити, хай буде ринок, тоді конкуренція покаже… Яка, в біса, конкуренція, коли є тупа ситуація звичайнісінького культурного колоніалізму з боку Росії? Україна майже повністю колонізована північною сусідкою на ринку книжковому, на ринку відео й аудіо, про інформаційний простір я вже мовчу.

— Здавалося б, після Майдану читати в метро українську книжку мало б стати престижно, отже, мав би з’явитися попит на неї. Чому його й далі нема?

— А за кучмівські роки зникла книжна культура взагалі. Я мало їжджу в метро, але коли випадає, майже не бачу молоді, яка би читала там книжки, за винятком підручників або чогось програмного, — я ж завжди підглядаю, розумієте, професія письменницька така. Жінки середнього віку, ті часом читають Донцову, Марініну, якусь ще там попсу російську…

А попиту на українську масову книжку і бути не може. Пам’ятаєте старий радянський анекдот: «Чому в магазинах немає червоної ікри? — У нас на неї попиту нема. — Як це?! — А ви зайдіть у магазин, постійте годинку, послухайте, чи хтось зайде й запитає». Як може користуватися попитом те, чого не існує? Тобто письменники в нас є, а літератури нема. Бо література — це не сукупність текстів, а окрема соціальна сфера з власною інфраструктурою, яка забезпечує книжку всім потрібним для її «життя» в суспільстві: починаючи від притомної фахової критики в масових газетах, телебачення, екранізацій і закінчуючи розгалуженою мережею грамотно оснащених книгарень.

Наведу показовий приклад: «Кодло» Марини Соколян, повість, яку я прочитала ще в рукописі і дуже втішилася. При всій «прикольності» фабули (рімейк «Гаррі Поттера»!), при всій підлітковій легкості стилю, головне там — досить точний соціологічний портрет нового покоління, яке спеціально навчають маніпулювати масовою свідомістю. Через півроку по тому, як вийшла книжка, оце саме «кодло» ринуло в штаби Януковича — придумувати кілерські технології, валити інтернет-форуми тощо — все «за текстом»! У будь-якій країні така книжка — це був би гарантований бестселер, стотисячний тираж, бо таких «попадань» в розжарену політичну ситуацію просто не буває, удача рідкісна!.. А хто її бачив, і хто її читав? Я цікавилася у видавця: не продано навіть тисячу примірників. Про що ми говоримо, яка в цих умовах може бути масова українська книжка?

— Чому ж за тих самих умов користуються попитом книжки Оксани Забужко?

— Вибачте, і в скількох же книгарнях вони ним користуються? Можу показати, які розпачливі листи я отримую з глибинки: от викладач Уманського педуніверситету, недавно роздобув «Сестро, сестро», хоче писати по мені наукову роботу і просить, щоб я прислала йому свої вірші, бо чув, що вони десь вийшли, — а от зовсім «душераздирающий» лист із райцентру: хтось туди з Києва привіз «Хроніки від Фортінбраса», серед місцевої інтелігенції вишикувалася черга, і оцей читач, який був тридцять третім на черзі, одержав книжку на три дні і тепер мусить передавати далі, а не хочеться... Як в австралійській діаспорі! Українська книжка обслуговує Київ, Львів, Галичину; в Харкові це вже проблема, а якщо говорити про Дніпропетровськ чи, страх сказати, Донецьк… Тож давайте не переоцінювати мою «всенародну популярність». Мене завжди страшенно дратує, коли наші митці «розкидують пальці» і хваляться: от, мовляв, який я, ім’ярек, крутий та успішний, — ну добре, хай ти крутий, а де ж інші, тобі подібні? Як кажуть, непристойно бути багатим у бідній країні.

Моя підвищена, порівняно з іншими українськими авторами, популярність, думаю, має єдине пояснення: мій читач — це на дві третини російськомовна інтелігенція. От коштом російськомовного читача, який купує не «українську книжку» спеціально, а конкретного автора без огляду на мову, я й маю тиражі, що на порядок перевищують пересічний тираж української книжки.

— У суспільній свідомості автор Забужко з’явилася все ж таки завдяки вдалому піар-ходу. Чому, хоч тепер молоді і зухвалі посилено себе піарять, усе це залишається в літературній тусовці і не виходить назовні?

— У молодої літератури справді реально є аудиторія в три-п’ять тисяч душ, яка тим цікавиться, відстежує і купує, і це спільнота, замкнена на собі. Це теж феномен кучминської доби — в нас дуже розпорошене суспільство. Всі розсипалися по своїх тусовках, вони є в кожній професійній сфері. У кожному університеті своя наука, декан — головний вчений світу, нікчемними тиражами видаються свої студії; а те, що відбувається не лише у Парижі, Лондоні чи Варшаві, а й за сто кілометрів від цього обласного центру, їх уже не обходить. Нема єдиного інформаційного простору, нема критеріїв для порівняння. Доки в Україні не буде видання, аналогічного німецькому «Шпігелю», американському «Нью-Йоркеру» чи «Литературной газете» радянських часів, яке б читала вся інтелігенція від Ужгорода до Донецька, — ніякої культури не буде.

А в літературі існує ще й поколіннєвий ізоляціонізм. Молоді пацани щиро вважають, що література починається з них. У крайньому разі, є ще Забужко і Андрухович. Це є аутизм, автаркія, ізоляціонізм, який не має жодної перспективи. Всяка нормальна література існує не тільки в просторі, а й у часі. Ти маєш почуватися спадкоємцем, онуком, правнуком, праправнуком людей, які до тебе писали твоєю мовою. Мої студії над Шевченком, Франком і, невдовзі мають вийти, над Лесею Українкою — це частина моєї письменницької самосвідомості, теж такі собі «польові дослідження»…

— Ви свого часу цю внутрішньолітературну герметичність прорвали. Секс, автобіографічність — тоді ніхто такого не писав. Тепер так пишуть майже всі. Чим можна здивувати читача зараз?

— Власне, від цього ізоляціонізму, коли всі одне одного обнюхують, тільки одне про одного пишуть і цікавляться єдиним питанням: як зробити так, щоб їх почули? — і з’являється уявлення, що читача конче треба чимось «дивувати», подразнювати якимись фокусами, щоб не заснув. Та іронія літературного успіху полягає в тому, що будь-якою «фішкою» можна здивувати на один день. Але цим ніколи не доможешся того, щоб книжку потім дев’ять років купували, читали й перечитували.

Навіть у ринково розвинених країнах усе одно головним засобом реклами лишається те, що називається «з уст в уста». Це — коли вам дзвонить товаришка: «Слушай, я тут такую клевую книгу прочитала, я и тебе подарю». В мене найдорожчі автографи — не тоді, коли дають на підпис новеньку книжку, а коли приносять старе видання і часом розкривають на останній сторінці. Я кажу: в чому річ? — перегортаю на першу, а там посвята: «На день рождения милой Леночке». Оце зворушує по-справжньому. Це чиясь налюблена, дорога книжка. Не просто «по модняку круто купить Забужко» чи, як мені розповідали, є ще така хлоп’яча примочка: запрошувати в гості дівчину і класти на видноті мою книжку — щоб відразу вбити своєю «просунутістю».

До речі, на «Польових дослідженнях» спеклося дуже багато, умовно кажучи, «не мого» читача, саме того, який клюнув на «фішку»: на секс, автобіографічність і т. д. Він відсіявся, обурено тупочучи ногами, що його обдурили. Але завдяки цьому шумові підтягнувся і «мій». Хвиля піни зринула, і на сьогодні вже всім ясно, що Забужко — зовсім не попсовий, а суто інтелігентський автор, чи, як росіяни писали, «звезда умной литературы». Секрет успіху «Польових досліджень…» полягає якраз у тому, що ця книжка писана без оглядки на аудиторію. Як щоденник пишеться: для себе, з абсолютною відвертістю. Хто не зрозумів — його проблеми, хто не повірив — теж його проблеми, але зі мною залишився величезний відсоток тих, хто зрозумів, повірив і прийняв як своє сокровенне, причому це не тільки жінки, а й чоловіки також. Бо що таке, власне, успіх? Це коли людина читає твою книжку як таку, що має безпосередній ОСОБИСТИЙ стосунок до її життя. І не треба вигадувати якихось трюків, треба просто бути максимально чесним. Це перша заповідь письменника: не бреши.