Однокашники: почуття — справжні

Не думала, що моя школа теж там є. Побачила місто, номер, на душі потеплішало. Раніше було модно школу любити, тепер — ні, але ці взаємовиключні почуття не впливають на феномен популярності сайтів пошуку однокласників. Чи впливають, тому що ми хочемо випробувати їх заново?

Ностальгія

Дивно, може, щось зламалося? Та ні, все гаразд. Просто на шкалі років народження випускників шкіл одного з численних, переважно чомусь російських сайтів-клонів «Однокласники» роки народження в запропонованому списку закінчувалися на 1957-му. Так і захотілося побурчати: наскільки ж обмеженими можуть бути молоді! Мода не вміти тримати комп’ютерну мишку після 45 років давно минула, а вони й не помітили. За кордоном люди після певного віку — бажана і шанована цільова аудиторія для будь-якого бізнес- і маркетингового проекту. Розшукувати однокласників через 5—10 років після закінчення школи — подія хвилююча, а через 30—40 років, коли стираються дрібниці й залишається в пам’яті лише головне, — просто захоплююча... Наше дитинство може відчуватися як втрачений рай, величезний ресурс для дальшого життя чи суцільна психологічна травма. Та, в кожному разі, наші однокласники розділяли з нами ці переживання. У спілкуванні з однолітками є особлива простота й розуміння, коли нічого не потрібно пояснювати, а тільки сказати чарівне слово: «А пам’ятаєш?..» І всі горбики й западинки збіжаться.

«Льошко, ми ж усі були в тебе закохані», — сказала я недавно під час зустрічі однокурсникові, маючи на увазі насамперед себе. «Чого ж ви раніше мовчали…» — пробурчав професор зі знаменитим прізвищем, посміхаючись у бороду а-ля земський лікар. З душі вилетіла пташка і стала вільною. Психотерапія, не інак­ше. Вона дуже можлива на зустрічах із однокласниками: проговорити недомовлене, прояснити непрояснене, перепросити, вибачити, порозумітися, зняти камінь із душі ніколи не пізно.

Страх

А багато хто каже про небажання зустрічатися з колишніми однокашниками. Насамперед причиною можуть бути так звані соціально обумовлені страхи. У кожної людини вони є, у всіх — дуже різні. Наприклад, хтось боїться оцінювання досягнень (хоча це в жодному разі не означає, що в того, хто боїться, їх насправді мало), людина впливова — просьб і нещирості, того, що хтось використовуватиме й експлуатуватиме давню дружбу і важко буде сказати «ні». Бояться зустріти колишніх ворогів, тих, хто принижував і кривдив, — отже, досі беззахисні. Бояться, що змінилася зовнішність, бояться сказати, що не склалася сім’я, не розбагатів, не написав дисертацію. Бояться, якщо ровесники вмирають. Список можна продовжувати нескінченно. Зазвичай страхи заховані далеко, ми їх можемо й не усвідомлювати, запевняючи себе — просто не хочу зустрічатися. Але краще подивитися в обличчя власній життєвій філософії й захистити її. Прийняти самого себе з усіма обставинами, які склалися, і знайти хороші сторони свого життя. Це знадобиться не тільки під час зустрічі з друзями дитинства, яка лише дає привід для такої роботи. Інколи просто приховують страхи, надіваючи маску. Тоді можна не тільки зіпсувати настрій, а й прихворіти після ностальгічної вечірки.

Крім іншого, нас лякають перспективою швидкого засилля в Інтернеті лояльних корпоративних блогів для маркетингових цілей, прихованої реклами, використання особистої інформації спецслужбами та шахраями, нав’язливими колишніми знайомими, примусовим спілкуванням із нахабними шкільними активістами з минулого. Все це особливо страшно для делікатних, вихованих, неагресивних людей, які не мають натренованої навички відмовляти у проханні.

Розрахунок

Він іде не тільки на зв’язки та знайомства. А й на підвищення самооцінки за рахунок відсталих, задоволення цікавості, можливість узяти реванш за неуспішність у шкільні роки. Хтось, кажуть, із задоволенням запрошує однокласників на роботу, знаючи не з чуток про характер і ділові риси. Працювати з родичами вже всі зареклися, але тут зв’язок не настільки зобов’язує. Зовсім «вуличний» працівник набагато ризикованіший. При дефіциті довіри людям таким шляхом і до Верховної Ради потрапити можна — прикладів багато.

Крім того, «Однокласники» й аналогічні соціальні мережі — насамперед успішний комерційний проект, чим неодноразово хвалилися його творці. Тут підрахований кожен клік і перелічена кожна емоція. Розрахунок виявився правильний — ми всі живі люди, хочемо, щоб нас пам’ятали й любили, хочемо дружити, спілкуватися, згадувати. Хочемо бути й виглядати успішними, респектабельними, щасливими.

Ідентифікація

Сайт дає можливість кожній людині реконструювати насамперед себе, свою психологічну цілісність. Багато хто втратив ланки самоповаги в бурхливі роки, одержав психічні травми, змінив імідж, орієнтацію, переконання і ПМП. Сайти однокласників — перекличка тих, хто вижив, переосмислення свого і чужого досвіду, тренування стабільності, якір у штормі навіть не країни, а неосяжного простору, по якому нас розкидало від Америки до Лісабона. Не через сайт однокласників знайшла я своїх любимих людей у різних країнах і на різних континентах. А скількох ще хотілося б знайти! А справді, скількох? Подумавши, відповідаю сама собі — трьох. Решта не губилися.

Оптимізм

Мені як психологу соціальні мережі близькі й симпатичні ще й тим, що вони виконують мою роботу, причому делікатно і непомітно. Наведу приклад. Кілька років тому, коли інтернетівських сайтів однокашників не було, до мене звернулася дівчина з проханням допомогти у незвичній справі. Під час навчання в технікумі їй дуже подобався однокурсник. І він, і сама дівчина були за характером сором’язливі та небагатослівні, може, тому до побачень так і не дійшло. Після випус­ку кожен рушив своїм шляхом, але щось тривожило дівчину. Во­на попроси­ла допомогти їй написати лист хлопцю, який на той час уже працював за кордоном. Не переконана у взаємності, вона боялася здатися нав’язливою, див­ною, смішною, боялася налякати своєю ініціативою скромного однокашника. І просто — дуже хвилювалася! Виявилося, даремно: хлопець зра­дів листу, зав’язалося листування, а через рік і весілля зіграли, тепер уже діти, сім’я, дім. Отже, від мереж таких дуже навіть велика користь: вони створюють ситуацію спілкування, в якій можна більш вільно і невимушено ініціювати й реконструювати важливі для людини соціальні зв’язки. І психолога можна не турбувати.