Очі чорні

До Ніжинської гімна­зії вищих наук князя Безбородька тринадцятилітній хлопчик Євген Гребінка з дворянської пирятинської родини прибув у 1825 році. У листі до «папеньки» він писав так: «Нежин, как говорят, происходит от слова Незень или Низень, то есть низкий по местоположению, а следовательно, и изобильный грязью, которая ведет непрерывную войну с сапогами. И они, слабые противники, не могти победить ея, с досады трескаются».

Іронія, гумор допомагали Євгенові, у нових чоботях переступаючи через калюжі, з інтересом вивчати козацьку минувшину Ніжина. Гімназиста надихали давні собори, зокрема козацький Миколаївський, побудований коштом ніжинських полковників Золотаренків. Це були швагери Богдана Хмельницького, який третьою дружиною мав Ганну Золотаренко. Ніжинці оповідали про вінчання гетьмана в цьому соборі. А архівні джерела описували намагання першого настоятеля собору Максима Филимоновича зберегти традиції української церкви. Ці відомості Євген Гребінка художньо осмислив пізніше в «исторической были» «Нежинский полковник Золотаренко». Її прижиттєве видання можна побачити сьогодні в музеї рідкісної книги Гоголевого вищого навчального закладу.

Саме тут відбулося знайомство двох майбутніх літераторів — Євген Гребінка і Микола Яновський спілкувалися в одному драматичному гуртку, де майбутній Микола Гоголь грав, а Євген Гребінка написав комедію-одноактівку.

Гребінка тішився своїм походженням по материнській лінії від козака Андрія Чайки і присвятив йому роман «Чайковський». Цей твір, за твердженням Івана Франка, був популярним серед галицької молоді 60—70-х років дев’ятнадцятого століття. А ось його думка про байки Євгена Гребінки така: «Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім і не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу»...

З 27 байок більшу частину поет написав у Ніжині, в останній рік свого навчання в гімназії. Всі вони ввійшли пізніше до збірки «Малороссийские приказки», видані 1834 року в Петербурзі. Саме на цей час припадає розквіт таланту Євгена Гребінки. В культурній столиці імперії він зближується з діячами української і російської культури, відвідує відомі на той час салони, влаштовує в себе літературні вечори, куди приходять художники Іван Сошенко й Олексій Венеціанов, син ніжинського грека, які сприяли викупу Тараса Шевченка з кріпацтва. Гребінка гуртував земляків-українців навколо альманаху «Ластівка». Тут йому допоміг ще гімназичний досвід. Адже в Ніжині разом з В.Домбровським він видавав рукописні журнали «Аматузия» і «Пифия». Видання було російськомовне, та Гребінка самостійно вивчав творчість українських письменників і сам писав поетичні твори українською мовою. Навіть переклав поему Олександра Пушкіна «Полтава» під впливом «Енеїди» Івана Котляревського.

«Є.Гребінка склав малоросійський альманах із багатьох цікавих статей Основ’яненка, Котляревського, своїх власних і багатьох хороших малоросійських поетів та прозаїків», — повідомляла газета «Северная пчела» 29 лютого 1840 року.

«Порадував нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! І їси і ще хочеться — і читаєш і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перша глава. А там дальше усе лучче і лучче. Штука, я вам скажу!» Таку примітку зробив Гребінка-видавець до уривку з «Гайдамаків».

У першу подорож в Україну Шевченко і Гребінка вирушили Білоруським трактом. З ними виїхала сестра Гребінки Людмила, яка вчилася в Олександрівському училищі виховного товариства шляхетних дівчат у Смольному. Тоді не існувало зручнішої дороги з Чернігова до Качанівки, ніж через Ніжин, де Шевченко міг зустрітися з Сошенком. Та й Гребінка не міг не спокуситися поїздкою в своє улюблене місто.

Запросив Гребінка поета і в своє рідне Убіжище, недалеко від Пирятина. Якось вони відвідали доброго приятеля по Санкт-Петербургу — штабс-капітана Розенберга у селі Березова Рудка. Там друзі познайомилися з внучкою капітана, чорноокою красунею Марією. Повернувшись додому, Євген довго не міг заспокоїтись і вночі написав натхненні рядки:

«Очи черные!

Очи страстные!

Очи жгучие

и прекрасные!

Как люблю я вас!

Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас

я в недобрый час!»

Тільки згодом, через рік, поет освідчився Марії. На жаль, їх щасливий шлюб виявився коротким: через чотири роки (1848) Євген Гребінка помер.

Вірш був виданий у Санкт-Петербурзі. І саме тому вважалося, що написаний він там. Ще за життя автора цей твір став популярним романсом. Його часто називають старовинним російським або циганським. Федір Шаляпін виконував його у власній музичній редакції. Але справжнім автором музики є маловідомий французький композитор Флоріан Герман. Це на його військовий марш покладені проникливі рядки, які протягом півтора століття виконуються на різних континентах.

Літературознавці стверджують, що у прозових творах Євгена Гребінки «Верное лекарство», «Доктор», «Приключение синей ассигнации» помітний художній вплив Миколи Гоголя. Це справедливо, але до певної міри. Водночас Гребінка намагається осягнути ті ж філософські проблеми, які хвилюють російських письменників І.Крилова, М.Некрасова, композитора М.Глінку, художників К.Брюллова, О.Венеціанова, Т.Шевченка. Це коло спілкування нашого героя. Знаходить підтримку й у своїх однокашників Віктора Забіли, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Аполлона Мокрицького. Портрет Євгена Гребінки роботи Мокрицького і тепер зберігається в картинній галереї Ніжинського університету імені Миколи Гоголя.

Усе це допомагає поету, письменнику і видавцю вперто йти за своїм покликанням, терпляче зносячи критичні зауваження антиукраїнськи налаштованих критиків. Зокрема Віссаріон Бєлінський зустрів поему Тараса Шевченка «Гайдамаки» такими висловами: «Нова спроба співань п. Шевченка... переконує нас іще більше, що такого роду твори видаються тільки для насолоджування і напучки самих авторів: іншої публіки у них, здається, немає. Якщо ці пани кобзарі думають своїми творами дати користь нижчому класу своїх земляків, то в цьому дуже помиляються: їхні поеми, незважаючи на рясноту найвульгарніших і неподобних слів і виразів, позбавлені простоти вигадки і оповідання, наповнені витребеньками і вихватками, властивим всім поганим піїтам...»

Ще більше демонструє Бєлінський своє вороже ставлення до нашої мови у рецензії на збірки. «Прочитавши «Ластівку» та «Сніп», я зрозумів усю вартість борщу, сала, галушок».

Навіть у таких умовах Євген Гребінка продовжує збагачувати російську літературу українськими творами. За що має глибоку вдячність і від українців у Петербурзі, і від представників російської культури. «Щодо краси і сили поезій багато хто ставить Шевченка врівень з іншими. Ми підемо далі, — стверджував російський критик Аполлон Григор’єв, — у Шевченка сяє та краса поезії народної, якої у Пушкіна і Міцкевича лише іскорки блищать».

Інтелігентно вишуканий образ Євгена Гребінки доніс до нас Тарас Шевченко, зобразивши нашого героя на акварельному малюнку.