Лучицькі. Талан Ролі і долі однієї української театральної династії

У відомій п’єсі Михайла Старицького «Талан» головна героїня — актриса Лучицька — переживає складний період стосунків з часом, з театром, поготів з самою собою. Не менш складні стосунки з історією і театральним процесом переживали й інші Лучицькі — не драматургічна, а реальна театральна родина, одна з найславетніших в Україні, про яку, на жаль, рідко згадують. Навіть у спеціалізованому довіднику «Митці України» представлені лише Катерина Людвіківна та Борис Болеславович Лучицькі. Перша — відома українська актриса, яка рівно сто років тому розпочала свою творчу кар’єру, грала в трупах П.Саксаганського, О.Суходольського, І.Сагатовського, захоплювала глядача образами Марусі Богуславки, Мавки, Васси Желєзнової. А от Борис Болеславович — і актор, і режисер; з 1954 року народний артист України; виконавець головних ролей в «Украденому щасті», «Грозі», «Оводі»; постановник п’єс Толстого і Мамонтова.

Але не лише ці два імені презентують історію славної театральної династії Лучицьких…

Зірка ніжинського театру

Ще одна особистість із цієї династії — Анжеліна Болеславівна Лучицька. Також актриса, яка грала в трупах діда Людвіка Лучицького і батька Болеслава Лучицького-Оршанова, уже тоді відомих театральних діячів, яких високо цінував критик Степан Петров і Максим Горький. Її театральними вчителями були дід та батько, а ще тітка — та сама славнозвісна Катерина Людвіківна Лучицька, а також сама прима українського театру корифеїв — Марія Костянтинівна Заньковецька.

Олег Цингер надіслав із Парижа ксерокопію спогадів їхньої матері — Віри Павлової, — надрукованих у газеті «Новое русское слово» 1972 року. В передмові зазначається, що В.Павлова була актрисою Московського художнього театру. Мемуаристка розповідає про своє дитинство, про атмосферу дворянської сім’ї, в якій її виховували батько, няньки, гувернантки. Спогади вводять нас в інтелігентний дім, де насамперед цінувалися освіченість, доброта, де обов’язковими були відвідини і церкви, і театру.

Після смерті батька вісімнадцятирічна Віра дістає місце у правлінні Московсько-Казанської залізниці. А вже за три роки Павлова вирішує готуватися до сцени.

Вона вступає до драматичної школи при Філармонічному товаристві, якою керує В.Немиро-вичДанченко. Серед викладачів пригадує І.Іванова, який викла-дав у школі історію мистецтв і театру. (До речі, у 1907—1911 pp. він — директор Ніжинського історико-філологічного інституту. — Н.О.), її однокурсницями стають Ольга Кніппер, Маргарита Савицька, Ніна Литовцева. Ці імена склали першу трупу Московського художнього театру. Кніппер, Шенберг, Москвіни, Качалови — ось коло людей, серед яких зростав Юрій. Освічена молодь, для яких критерієм оцінки був талант і інтелігентність. Театр був для них храмом. Ві-ра Павлова грає на сцені й головні, і другорядні ролі, пробує себе в костюмерній. Для «Лиха з розуму» вона моделює костюми й зачіски, які схвалює живописець Мстислав Добужинський (живописець відвідав Ніжин у 1912 році. — Н.О.), «Половецькі танці» для «Російських сезонів у Парижі» Сергія Дягілєва оформляє за ескізами Костянтина Коровіна. Павлова пробує грати у фільмах і навіть пише сценарії, які ставить Протазанов. У цей час Цингер видає «Початкову фізику» і «Задачник з фізики», визнаний спеціалістами як один із найкращих у європейській навчальній літературі.

Юрій Володимирович був майже ровесником сина Качалова Вадима Шверубовича. Викладач школистудії МХАТу у 1976 році у видавництві «Мистецтво» випускає у світ мемуари «Про людей, про театр, про себе». Він лаконічно й емоційно розповідає про себе через біографії відомих діячів МХАТу. І серед них називає Віру Павлову. «В.М.Павлова була ліричною і смішною Шарлоттою Іванівною, жалісною і недоладною. Їй дуже вдавався німецький акцент — м’яко і тонко» (Павлова з дитинства знала німецьку мову. — Н.О.). На 297-й сторінці — фото з «Вишневого саду». Віра Миколаївна в цій ролі.

Розкидані в різні частини світу, мати і син однаково віддано служили театру. Вже проживаючи в Німеччині, Віра Павлова грає разом з мхатівцями під час їх європейсько-американських гастролей у 20-ті роки ХХ століття.

Багато про своє насичене життя міг розповісти і Юрій Назаров. Та ніхто не розпитав його про це. У грудні 1993 року на святкуванні 60-річчя Ніжинського драматичного театру імені Юрія Коцюбинського одна чиновниця з Чернігова спитала свою сусідку: «А Назаров ще живий?»

Назаров, Тось, Лучицькі творили театральне обличчя Ніжина до 1960 року. Для цих людей театр був батьківщиною в мистецтві, він спрямовував їх життя.

Воєнні сцени

Правнук Людвіка Лучицького Володимир Назаров пережив на своєму віку стільки сильних почуттів, які не довелося зіграти на сцені навіть трьом попереднім поколінням його родини.

Уже після смерті Володимира Юрійовича його дружина Людмила Степанівна показала мені фронтові щоденники чоловіка — пожовклі листочки, списані олівцем.

Вражає сцена, коли Володи-мир грівся біля трупа вбитого ним німця. «Я ліг поряд, притулившись до грудей убитого, який судомно помирав. Його рука обійняла мене за плечі. Я накрив його шинеллю. Тіло конвульсивно пересмикнулося. Я лежав тихо, боячись повору--шитися, аби не позбавити себе приємного тепла. Труп застигав. Далекі прожектори пронизували злу темінь ночі. Кулі, тихо посвистуючи, ткали над головою тонкими нитками павутини незримі візерунки».

«У холодному заціпенінні зустріли сімсот вісімдесят людей чорні гримучі танки. Закутані в сіру хмару пилюки, вони вискочили з-за пагорба і, на мить причаївшись, рвонулися в гущу людей, розриваючи їх холодною сталлю гусениць. Жахливий зойк смерті вирвався з глибин душі півтисячі переляканих людей. Здавалося, здригнувся світ. Усі кинулися в степ. Переді мною миготіли наповнені страхом, широко відкриті очі, які різко змінювали знайомі обличчя. Мої ноги не могли тримати тіло. Я впав, вчепився в траву скрученими судомою пальцями, неначе влазив у прохолодну вогку землю, аби не бачити, не чути, не відчувати... Дикий тваринний страх, який інших зі швидкістю вітру відносив у степ, мене прикував до землі. Навколо була смерть — невмолима, страшна».

«Холодне осіннє сонце тонуло в крові заходу. Холодний морозний вечір швидко спускався на землю. Він був страшний. Місто палало у морі вогню. Хвилі ріки, які плюскотіли біля берега, пересипалися багряним відблиском. Широкий піщаний берег був засланий трупами. Сюди несли з усіх кінців міста поранених. Сюди вони повзли, дивлячись з надією на лівий берег і помираючи від втрат крові.

Легко поранені довго повзали по холодних трупах товаришів, ховаючись від бомб, які все одно розривали це живе м’ясо, що рухалося. Кров червоними потоками стікала у Волгу, обводячи берег широкою рожевою облямівкою».

Очевидно, Назаров занотовував щойно пережиті враження. Отаке літературне переосмислення, можливо, абстрагувало його від страшної дійсності, давало силу його душі. Володимир Юрійович ніколи не показував своїх записів ні колегам, ні студентам Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя, де навчався, а потім викладав математику майже до смерті у 2003 році, залишивши про себе добрий спомин. Він більше розповідав про свою знамениту родину. Припускаю, що цей багатий родовий спадок підтримував його моральний дух.

Пригадую виступ Володи­мира Назарова на вечорі, присвяченому 90-річчю з дня народження Болеслава Лучицького. Високий стрункий чоловік образною літературною мовою говорив про театральних діячів своєї родини, про їх роль в українській культурі. «Який типаж втратила сцена! — сказав мені тоді композитор Олександр Козаренко.

Може й так. Але родина надбала ще один добрий спадок, на який рівняються тепер донька Назарова, доктор біологічних наук Олена Володимирівна, онук — кандидат біологічних наук Євген Копилов. Дякую їм за надані матеріали з сімейного архіву, вони можуть стати основою музейної експозиції у Ніжинському театрі.