Обманний рух

Дванадцятирічний син знайомих приїхав із літнього табору і безхитрісно розповів батькам про пануючі там порядки. Що легкі наркотики просто ходили по руках, і йому теж пропонували... Реакція батька на відвертість була несподіваною — він організував аналіз крові хлопчака на наявність наркотиків. Добре хоч обманом, під приводом звичайного обстеження...

Перевіряй чи довіряй

Наведений приклад — а будь-хто з нас знає сотню інших — свідчить, що брехня є нормальною складовою нашого життя, зокрема сімейного. Ми обманюємо і припускаємо, що можуть обдурити нас. А як інакше розуміти батьківську вимогу до дітей говорити правду? Адже справжня довіра між людьми формується поступово, і це
унікальна цінність. Вимагати довіри неможливо, отже — чого ми хочемо від дитини? Того, чого у неї до нас насправді нема, а потрібно вдавати, що є. Фактично ми вимагаємо брехні...

Звісно, подеколи дорослі роблять це несвідомо, часто — з добрих намірів. Любов за наказом; вимога діставати задоволення від нудних занять; слова про самостійність і водночас жорсткий контроль кожного кроку підлітка — то тільки окремі звичні приклади сімейного лицемірства. Але виховання — це насправді не що інше, як копіювання поведінки з використанням наслідувальних здібностей дитини. І відтворює вона не те, що їй кажуть, а те, що роблять.

Проголошують цілковиту довіру тільки шахраї та дурні. Решта розуміють, як це буває важко — довіряти. Ми сумніваємося в Богові, сумніваємося в собі, а вже інша людина й поготів — таємниця за сімома печатками. Завойовувати довіру методами примусу — те саме що домагатися любові контролем і залякуванням. Прогноз можна дати такий: або навички дитини складуться в певний партизанський тип поведінки, коли діють за принципом «хто грішить у тиші, гріху не чинить», або відгукнуться схильністю до залежної структури особистості: шукати життєві орієнтири не всередині, а навколо себе, керуючись думкою оточуючих більше, аніж власними думками та бажаннями.

Витрушуючи з дитини душу вимогою правдивості, ми чинимо психологічне насильство. Американський педагог Дж.О’Ніл до проявів такого насильства відносив приниження, пригнічення, образу, використання в ролі цапа відбувайла, упослідження, бойкотування, приписування обману, демонстрацію влади, приховане залякування, відкриті погрози, зневагу, наділення повноваженнями без надання підтримки, ігнорування. Відповідаючи на таке «вербальне побиття», захищаючись, дитина бреше.

Чому діти обманюють

Ну от, скаже проникливий читач, у цих психологів знову в усьому винні дорослі. Але либонь дитяча брехня буває такою жорстокою, несподіваною, лякаючою... Іноді навіть створюється враження, що дитина переступає межу певної, нехай і дуже умовної, психічної норми. Зазвичай такою буває реакція дорослих на брехню-фантазування, брехню-страх. Ігри юної уяви не завжди викликають замилування, найбільш вразливими діти бувають саме через складність і багатство своєї натури. Постійна тривога за чадо породжує думку: а чи все гаразд, якщо обман починає входити в звичку?

Звісно, брехня — це сигнал. Привчена не бути самою собою, соромитися своїх почуттів, не зважати на свої потреби дитина бреше часто. Навіть не на словах, а в поведінці: захоплюється іграми, зокрема й рольовими, виробляє силу-силенну психологічних захистів, маніпулює. Чимало для соціальної адаптації за методом Прокруста важить школа — система обов’язковості, яку держава і суспільство застосовують для переробки нестандартних і штампування стандартних гвинтиків суспільної машини. «У школі обманювати — обов’язково, за правду там карають», — часто кажуть діти. У важкому становищі, між іншим, опиняється шкільний психолог. З одного боку, він поставлений у суворі етичні рамки, зв’язаний професійною вимогою конфіденційності, з другого боку — вчителі і батьки чекають від нього інформації про школяра. Вибір невеликий: або недовіра дітей, або невдоволення дорослих.

Брак довіри в сім’ї може розцінюватися як зрадництво, але насправді все виявляється не так вже й драматично: просто не хотілося засмучувати батьків, ліньки щось робити, не хочеться розповідати про щось, аби не почути коментар, який ущемляє самооцінку. Діти бояться підозр, бояться що їх не зрозуміють. Неправда і для дорослих, і для дітей буває обтяжливою необхідністю, звичним способом підтримки, захоплюючим хобі... У «шкалах брехні» популярних психологічних тестів завжди є запитання типу «Чи доводилося вам обманювати?». І відповідь «ні» маркірує відчайдушного брехуна або погано адаптованого до реальності ідеаліста.

За законом ми маємо право мовчати, якщо правда шкідлива для нас або наших близьких. Право ж мати таємниці, секрети, потайні думки і фантазії реалізується навіть найбільш відкритими й радісними людьми. Не треба боятися дитячої скритності! Цей дорослий страх щось недоконтролювати руйнує нашу з дітьми взаємну повагу й особистісну автономію. На повноту сповіді претендує лише релігія з її ідеальними цінностями, але проголошуване відпущення гріхів супроводжується і гарантованим церквою нерозголошенням таємниці сповіді. Психологи-практики завжди залишають простір для вибору людиною ступеня своєї відвертості і професійно враховують труднощі, які бувають у тих, хто наважився говорити про особисте. Це називається принципом багатомірності істини. Вже тому вимога говорити завжди тільки правду є і нездійсненною, і жорстокою, і нерозумною, і смішною. Так, смішно це, мабуть, — найбільш доречне слово. Письменник С.Соловейчик пропонує дати дитині змогу обманювати нас весело: «Ой, брешеш! Все ти брешеш», — і посміятися разом.

Таємне й явне

У багатьох родинах роками приховують таємниці. Звісно, кожен випадок індивідуальний, і кожен вирішує сам. Але така нещирість може приносити руйнівні плоди. Приклад із життя: таємно усиновлена дитина, хлопчик, виріс і став ненависним собі алкоголіком. І лише випадково відкрита таємниця усиновлення повернула його життя в нормальне русло. «Я завжди відчував: зі мною щось не те. Але не міг пояснити. Секундне збентеження матері, коли сусідка сказала, що я схожий на батька, обмін непомітними для самих батьків поглядами... Я не міг пояснити цих знаків, але був переконаний, таємниця, пов’язана зі мною, ганебна — інакше навіщо її приховують?»

А от більш поширений випадок. Любов давно пішла, але подружжя продовжує жити разом, намагаючись приховувати від дітей остиглі почуття. Геніальних акторів серед нас не так уже багато, діти вловлюють відчуженість між батьком і матір’ю шостим почуттям, приймаючи її за норму стосунків між чоловіком і жінкою. Емоційні труднощі можуть проявитися, коли настане час самим дітям обирати форму адаптації до сімейних складнощів. Або, наприклад, самовідданим батькам удавалося все життя не з’ясовувати стосунків у присутності дочки, сварки траплялися, але тільки за щільно зачиненими дверима. Дочка виросла переконаною, що спільне життя має бути спокійним, і після перших же сімейних розбірок подала на розлучення. «Не квапся, адже нічого особливого не сталося. Це ж життя, усяке буває», — заспокоює її мати. «Але ж у вас із татом не бувало сварок, отже, можна жити без них?» Довелося розповісти дочці жахливу правду: її батьки не ідеальні.

Казка — брехня

Перевірені часом дитячі казки — посібник із обману. Карається завжди зло, а брехня — винагороджується. Чи тепло тобі, дівице? Тепло — навіщось брехала дівчина тричі поспіль і була нагороджена за... Обман? Оптимізм? Загартування? А могла б сказати: холодно, батечку, але я вже потерплю. Або самостверджуйся, дідусю, не соромся, я підіграю... Але чи була б тоді винагорода? Брехливий кіт у чоботях теж досягає успіху. Навіть лагідна Попелюшка неохоче каже правду. А вже обдурити чудовисько, попутно відтявши йому три голови, — геройство і доблесть.

Якщо вже в казках, де добро і зло здаються однозначними, так непросто з правдою і брехнею, то в житті й поготів. Не кваптеся реагувати на дитячий обман санкціями, постарайтеся зрозуміти дитину. Для цього потрібна справжня доросла сила духу. І правдивість перед самим собою.