НЮРНБЕРГ, 1946. СУД ІДЕ! НАЦІ №2 — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ №1

7 травня 1945 р. Герман Герінг здався американцям, сподіваючись офіційно встановити контакт із Дуайтом Ейзенхауером «як маршал з маршалом» для обговорення укладання перемир’я. Він вважав, що союзники готові прийняти його як повноважного представника німецького рейху. Але Верховний головнокомандуючий експедиційними силами союзників у Західній Європі генерал армії Д.Ейзенхауер вирішив інакше: наказав поводитися з «залізним Генріхом» як зі звичайним військовополоненим. Йому сухо веліли віддати нагороди й золотий маршальський жезл (він тепер зберігається в Музеї армії Сполучених Штатів у Вашингтоні).

Наприкінці травня Герінга взяли під варту.

Наступних чотири місяці він провів у головному центрі допитів заарештованих керівників націонал-соціалістичного рейху в Мондорфі (Люксембург). На той час Герінг втратив тридцять сім кілограмів і важив лише дев’яносто. Щоденні шестигодинні допити, несмачна армійська їжа й позбавлення наркотиків сприяло тому, що він став здоровішим, ніж будь-коли раніше, — з найперших днів Першої світової війни.

У складі піхотного полку лейтенант Герман Герінг брав участь у боях на Західному фронті. Але невдовзі йому набридла піхота, і він перейшов до авіазагону 5-ї німецької армії повітряним фотографом-спостерігачем. Успішно змінивши місце служби, Герінг показав себе безстрашним льотчиком. Війну він закінчив командиром уславленого авіаційного полку «Ріхтгофен». Особисто збив 22 літаки противника.

У вересні 1945 р. Герман
Герінг був доставлений на Нюрнберзький суд.

Нюрнберг — місто, яке протягом багатьох років було цитаделлю фашизму. У ньому проходили з’їзди націонал-соціалістичної (нацистської) німецької робітничої партії, проводилися паради штурмових загонів.

Історія знає чимало прикладів жорстокості й нелюдяності, але ніколи ще не коїлися такі звірства та злочини і в таких масштабах, як чинили гітлерівці. Фашисти закатували, розстріляли, знищили в газових камерах понад 12 млн. жінок, літніх людей, дітей, холоднокровно й безжально нищили військовополонених. У розробці та здійсненні планів масового знищення мирного населення безпосередню участь брало відомство рейхсфюрера СС Гіммлера, Верховне головнокомандування збройних сил і Головне командування сухопутних військ. Вони створили лиховісну «індустрію людинознищення».

Ось чому справедлива кара стала вимогою всіх чесних людей, однією з умов збереження міцного миру на землі.

Ідею Міжнародного кримінального суду було втілено в життя організацією процесу над головними фашистськими воєнними злочинцями (який тривав майже рік — із 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р.), діяльністю Міжнародного військового трибуналу, створеного на основі Лондонської угоди від 8 серпня 1945 р. між урядами СРСР, США, Великобританії і Франції, до якої приєдналися 19 інших держав. Тоді ж було ухвалено Статут Трибуналу, де основним положенням було зафіксовано, що Міжнародний військовий трибунал створюється для справедливого та швидкого суду й покарання головних військових злочинців європейських країн осі.

Невдовзі після підписання Лондонської угоди на паритетних засадах було сформовано Міжнародний військовий трибунал із представників держав: від СРСР — заступник голови Верховного суду СРСР генерал-майор юстиції І.Нікітченко, від США — член федерального верховного суду Ф.Віддл, від Великобританії — головний суддя лорд Д.Лоренс, від Франції — професор кримінального права Д.де Вабр. Було призначено заступників членів Трибуналу: від СРСР — підполковника юстиції А.Волчкова, від США — суддю зі штату Північна Кароліна Дж.Паркера, від Великобританії — одного з провідних адвокатів країни Н.Біркетта, від Франції — члена вищого касаційного суду Р.Фалько. Головуючим на першому процесі обрали Лоренса.

Аналогічним чином організували обвинувачення. Головними обвинувачами були: від СРСР — прокурор Української РСР Р.Руденко, від США — член федерального верховного суду (колишній помічник президента Рузвельта) Р.Джексон, від Великобританії — генеральний прокурор і член палати общин Г.Шоукросс, від Франції — міністр юстиції Ф. де Ментон, якого потім змінив Ш. де Ріб. Крім того обвинувачення підтримували (наводили докази, допитували свідків і підсудних) заступники й помічники головних обвинувачів.

18 жовтня 1945 р. Міжнародний військовий трибунал прийняв підписаний головними обвинувачами від СРСР, США, Великобританії і Франції обвинувальний висновок, який того ж дня, тобто більш ніж за місяць до початку судового розгляду, вручили всім підсудним, щоб надати їм можливість завчасно підготуватися до захисту. Підсудним надали широкі можливості захищатися від висунутих обвинувачень, усі вони мали німецьких адвокатів (дехто навіть по два), вони мали такі права для захисту, яких були позбавлені обвинувачувані не тільки в судах фашистської Німеччини, а й у багатьох західних країнах. Обвинувачі передавали захисту копії всіх документальних доказів німецькою мовою, надавали адвокатам допомогу в розшуку й одержанні документів, доставці свідків, котрих воліли викликати захисники. Таким чином, в інтересах справедливого суду із самого початку було взято курс на якнайсуворіше дотримання прав підсудних.

«Переможець завжди буде суддею, а переможений обвинувачуваним», — сказав Герман Герінг. Він прочитав обвинувальний акт одним духом:

«Обвинувачуваний Герінг у період із 1922 по 1945 був членом нацистської партії, верховним керівником військ СА, генералом військ СС, членом і президентом рейхстагу, міністром внутрішніх справ Пруссії, начальником прусської поліції та прусської державної таємної поліції, головою прусської державної ради, уповноваженим щодо чотирирічного плану, імперським міністром авіації, головнокомандувачем військово-повітряних сил, головою ради міністрів з оборони імперії, членом таємної ради, главою промислового концерну «Герман Герінг» і призначеним наступником Гітлера.

Обвинувачуваний Герінг використовував вищезазначені посади, свій особистий вплив і тісний зв’язок із фюрером таким чином: він сприяв приходу до влади нацистських змовників і зміцненню їхньої влади над Німеччиною, як це було викладено в розділі першому обвинувального акта; він сприяв військовій і економічній підготовці до війни, зазначеної в розділі першому обвинувального акта; він брав участь у плануванні й підготовці нацистськими змовниками агресивних воєн і воєн, що порушують міжнародні договори, угоди й запевнення, зазначені в розділах першому та другому обвинувального акта; він санкціонував, спрямовував і брав участь у військових злочинах, викладених у розділі третьому обвинувального акта, і в злочинах проти людяності, викладених у розділі четвертому обвинувального акта, включаючи численні злочини проти окремих осіб і власності».

Для ведення своєї справи захисту Герінг вибрав доктора Отто Штамера, статечного, манірного сімдесятирічного юриста з Кіля. Різниця між адвокатом і його клієнтом була разючою, але якимось чином вони зуміли порозумітися. Разом зі Штамером і його помічником доктором Вернером Броссом Герінг почав будувати свій захист проти вказаних в акті обвинувачень. У нього не було жодних щоденників, але була неймовірна пам’ять, і він зумів майже повністю пригадати етапи свого життя з моменту долучення до націонал-соціалізму.

Він повідомив Штамеру — чим спочатку здивував урівноваженого пана, але потім викликав його схвалення, — що не збирається виправдуватися в суді тим, що сліпо йшов за Адольфом Гітлером, але як найближчий помічник фюрера несе вину за всі накази, віддані від його імені. Мабуть, він відчував, що певною мірою представляє на лаві підсудних Гітлера, тож для нього було особливо важливо справити на світ належне враження.

— Для Гітлера не було боягузтвом накласти на себе руки, — сказав він якось тюремному лікарю-психіатру Дугласу Келлі. — Адже він був главою німецької держави. Я просто не можу уявити Гітлера, який сидить у такій ось камері, чекаючи суду за військові злочини. Хоча під кінець він зненавидів мене, фюрер однаково залишається для мене символом Німеччини. Навіть японці наполягли на тому, щоб їхнього мікадо не віддавали під суд. І мені краще наразитися на будь-які наслідки, ніж бачити Гітлера живого тут, перед іноземним судом. Це абсолютно немислимо.

За місяць до початку процесу обвинувачуваних розмістили в камерах тюремного крила приміщення Нюрнберзького палацу юстиції. Їм було дозволено лише півгодинну прогулянку щодня. Герінг перебував у камері №5. Її розмір, як і решти, був два метри на чотири і трохи більше двох метрів висотою. У камері були умивальна раковина, унітаз зі змивом, стандартне в’язничне ліжко з волосяним матрацом, стілець, циновка та стіл. Аби максимально внеможливити в’язням самогубство або напад на тюремний персонал чи відвідувачів, камери трохи переробили: зі стін прибрали всі залізяки, що виступали, видалили всю електропроводку, а скло в єдиному вікні замінили прозорим пластиком. Усе було облаштовано так, аби в’язень, крім тих моментів, коли він ходив у туалет (тоді було видно лише ноги і, можливо, голову), був постійно й повністю у полі зору охоронця біля дверей, котрий мусив тримати його під постійним і неослабним наглядом. Ночами камера освітлювалася відбитим світлом через віконце в дверях камери, і в’язню заборонялося спати з руками під ковдрою, навіть коли йому було холодно.

Процес почався з оголошення 20 листопада 1945 року обвинувального акта, після чого протягом чотирьох місяців американські, англійські, французькі й радянські обвинувачі зачитували суду документи, виголошували гнівні промови, демонстрували фільми та змушували свідків докладно розповідати свої тяжкі історії. Потім настала черга обвинувачуваних давати свідчення.

Герман Герінг мав виступати 18 березня 1946 року. Він, ясна річ, давно чекав цього дня і неабияк нервував.

— Як і раніше, я не визнаю правомочності цього суду, — сказав він тюремному психологу доктору Г.Гілберту перед початком засідання. — Я міг би сказати, як Марія Стюарт, що мене може судити тільки суд перів, — він посміхнувся. Потім стенув плечима і додав: — Віддавати керівників чужої держави під іноземний суд — випадок в історії унікальний за своєю безцеремонністю.

Та коли настав його час, він був до нього готовий. Наприкінці першого дня виступу Герінга навіть Альберт Шпеєр, колишній міністр озброєнь і боєприпасів, а тепер також підсудний, який аж ніяк не відчував до нього симпатії, визнав, що це було хвилююче дійство.

Наступного дня Герінг продовжив свій виступ, потім був третій день, і щоразу, коли в засіданнях оголошували перерву, він поспішав до доктора Гілберта (йому не було дозволено розмовляти з іншими обвинувачуваними) і запитував:

— Ну як? Адже не можна сказати, що я тримався, як боягуз, правда?

Виступи Герінга зі свідченнями та його перехресний допит закінчилися 22 березня 1946 року, а заключні промови обвинувачів прозвучали аж через чотири місяці, 26 липня. За цей час ейфорія, яку він відчував після завершення захисту, розвіялася. «Геройський» ореол Герінга помалу потьмянів через наступні свідчення про нацистські злочини. Заключна промова його захисника доктора Штамера, в якій усе скоєне Герінгом зло було списане на рахунок його відданості фюреру, «тієї відданості, що стала його нещастям», уже аж ніяк не допомогла.

У Нюрнбергу стала відомою змова проти Міжнародного трибуналу. Есесівці з групи «Едельвейс» планували напад на Палац юстиції, щоб з визволити Германа Герінга, Ернста Кальтенбруннера й Артура Зейс-Інкварта. Вони втягнули в цю групу Гізелу Зелінські, яка діяла під керівництвом Ульріха Лайнца і Бруно Петерса.

Молодій жінці дали завдання пробратися в приміщення Палацу юстиції. Дуже скоро їй це вдалося. З допомогою одного з офіцерів охорони вона отримала фальшиву перепустку в ложу преси. Це дало змогу їй добре вивчити весь будинок, входи, переходи, запасні виходи.

4 червня 1946 року Лайнц зібрав усю групу за містом і познайомив із планом операції з захоплення трьох злочинців та одного судді — як заручника. Але змовники не знали, що член їхнього загону Бруно Петерс, заарештований на вулиці, видав їх, і за ними вже стежать. Коли Зелінські та Лайнц увечері на вантажівці їхали до запасного виходу Палацу юстиції, аби розпочати операцію, жінка помітила американські «джипи», що стояли біля її будинку. Усе стало ясно, диверсанти покинули вантажівку, перебігли вулицю і спробували сховатися на кладовищі св. Іоганна неподалік Палацу юстиції.

Біля однієї з могил Зелінські впала, намагаючись сховатися за невисокою огорожею та квітами (це виявилася могила німецького художника Альбрехта Дюрера), але її наздогнала куля. Іронія долі. Лайнца впіймали біля цегляної огорожі...

Комендант Нюрнберзького палацу правосуддя полковник американської армії Бертон Ендрюс вжив різних запобіжних заходів, і тепер був переконаний, що жодної можливості «вислизнути» з в’язниці у головних військових злочинців не залишилося.

— Їм було заборонено розмовляти одне з одним, — розповідав він згодом, — і вони могли спілкуватися тільки з моїм в’язничним персоналом, лікарем, дантистом і капеланом. Їжу їм приносили люди, котрі самі були в’язнями цієї тюрми й не мали контактів із зовнішнім світом, за винятком пошти, яка перевірялася. На суд вони ходили в супроводі охоронців. Їх ретельно оглядали, коли вони милися, що було двічі на тиждень. Одяг на суд їм видавали після того, як вони проходили перевірку. Їхні камери періодично оглядалися, крім того, час від часу проводилися несподівані обшуки, коли перевірялися і камери, і в’язні відразу. Їм було заборонено носити паски та шнурки. На ніч у них відбирали окуляри, чорнильні ручки, годинники зі склом — загалом усе, чим вони могли заподіяти собі шкоду...

Герінг мав такий самий стомлений вигляд від суду, як майже всі присутні. Суд тривав уже дев’ять місяців, і більшість людей світу, котрі спочатку уважно стежили за його перебігом, тепер переймалися іншими речами.

30 липня 1946 р. закінчилися виступи головних обвинувачів. У своїй заключній промові 29—30 липня головний обвинувач Р.Руденко, підбиваючи підсумки судового слідства щодо головних військових злочинців, підкреслив:

«...Від імені народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік я вважаю цілком доведеними всі обвинувачення, пред’явлені підсудним. І в ім’я справжньої любові до людства, якої сповнені народи, котрі зазнали найбільших жертв заради порятунку світу, свободи й культури, в ім’я пам’яті мільйонів безневинних людей, знищених бандою злочинців, котрі постали перед Судом передового людства, в ім’я щастя й мирної праці майбутніх поколінь — я закликаю Суд винести всім без винятку підсудним вищу міру покарання — страту».

Обвинувачуваним надали право на останню промову, перш ніж судовий розгляд завершиться, і 31 серпня 1946 року Герман Герінг спокійно, але виразно відхилив усі висунуті проти нього обвинувачення.

— Я не хотів війни і не сприяв її розв’язанню. Я робив усе для того, щоб уникнути її шляхом переговорів. Проте коли вона почалася, я робив усе, щоб забезпечити перемогу...

Я відповідаю за те, що зробив. Але я найрішучішим чином відкидаю те, що мої дії диктувалися волею та прагненням поневолювати чужі народи шляхом війни, убивати, грабувати, чинити звірства чи злочини...

Минув цілий місяць. Першого жовтня Германа Герінга викликали першого. Він, піднявшись за кафедру перед членами трибуналу, почав слухати лорда-суддю Лоренса, який читав обгрунтування його вироку:

— З моменту, коли він вступив у партію 1922 року й очолив організацію, створену для «боротьби за вулицю» — СА, Герінг був радником і активним агентом Гітлера, а також одним із головних керівників нацистського руху. Як помічник Гітлера з політичних питань, він значною мірою сприяв захопленню націонал-соціалістами влади 1933 року й докладав усіх зусиль для того, щоб зміцнювати цю владу й розвивати військову могутність Німеччини. Він організував гестапо і створив перші концентраційні табори, які передав Гіммлеру 1934 року... 1936 року він став уповноваженим щодо чотирирічного плану й фактично економічним диктатором Німеччини. Невдовзі після Мюнхенського пакту він оголосив, що вп’ятеро збільшить військово-повітряний флот і прискорить процес переозброєння, роблячи упор на наступальну зброю.

...Під час аншлюсу Австрії він фактично був центральною фігурою та керував подіями... Уночі перед вторгненням у Чехословаччину й захопленням Богемії та Моравії на нараді з Гітлером і президентом Гаха він погрожував бомбити Прагу, якщо Гаха не поступиться... Він командував повітряними силами під час нападу на Польщу й під час наступних агресивних воєн.

Протоколи судових засідань повні визнань Герінга щодо його причетності до використання рабської праці... Він розробив плани розграбування радянської території задовго до початку війни з Радянським Союзом...

Герінг переслідував євреїв, особливо після листопадових погромів 1938 року, і не тільки в Німеччині, де він наклав на євреїв штраф в один мільярд марок, як це вказувалося вище, а й на захоплених територіях. Відповідно до його власних слів і свідчень, він був зацікавлений у цьому передусім із суто економічного погляду, щоб заволодіти їхньою власністю й усунути їх з економічного життя Європи... Розпорядженням від 31 липня 1941 р. він запропонував Гіммлеру та Гейдріху «повністю завершити вирішення єврейського питання в німецькій сфері впливу у Європі».

Обставин, які пом’якшують вину, немає, оскільки Герінг був часто — майже завжди — рушійною силою подій, поступаючись першим місцем у цьому тільки фюреру. Він був головним підбурювачем агресивної війни — як політичний, так і військовий керівник. Він керував проведенням програми рабської праці і був творцем програми гноблення євреїв та інших рас як усередині країни, так і за кордоном. Скоєння всіх цих злочинів він відкрито визнав. У деяких конкретних випадках, можливо, свідчення й суперечливі, та коли брати їх у цілому, то його власних визнань більш ніж досить, аби дійти певного висновку про його винність. Його вина не має собі рівних своєю жахливістю. У справі не встановлено жодних обставин, які могли б виправдати цю людину.

Трибунал визнає підсудного Герінга винним за всіма чотирма розділами Обвинувального висновку.

Герінг повернувся на своє місце, і весь час, поки зачитувалося обгрунтування вироків інших обвинувачуваних, сидів нерухомо з непроникним виразом обличчя. Трьох чоловік визнали невинними: Ганса Фріче, Гельмара Шахта і Франца фон Папена. Решту визнано винними за одним або більше розділами.

Проте ніхто з них ще не знав, що на них чекає. Після зачитування вердиктів лорд-суддя Лоренс оголосив перерву на ленч, після якого пропонувалося оголосити вироки.

Опівдні Германа Герінга знову першим привели до судового залу. Він піднявся за кафедру між двома солдатами військової поліції. Лорд-суддя Лоренс почав оголошувати йому вирок.

— Герман Вільгельм Герінг, на основі розділів Обвинувального акту, за якими вас визнано винним, Міжнародний військовий трибунал присуджує вас до смерті через повішення.

Ледь загаявшись, Герінг стягнув навушники, впустив їх на кришку кафедри, повернувся і, не сказавши й слова, залишив зал.

«Його обличчя було блідим і нерухомим, очі широко розплющені, — записав тюремний психолог доктор Гілберт згодом у щоденник. — «Смерть!» — видихнув він, падаючи на ліжко і тягнучи руку до книжки. Його рука тремтіла, попри всі зусилля здаватися спокійним. Очі були вологими, він часто й важко дихав, намагаючись дати раду емоційному потрясінню. Тремтячим голосом він попросив мене залишити його на певний час самого».

Тепер дамо слово письменнику Генріху Гротову, автору книжки «Герман Герінг — маршал рейху», якому вдалося знайти маловідомі й цілком не відомі читачеві матеріали:

«...Герман Герінг вирішив, що він однак уб’є себе раніше, ніж за ним прийдуть, аби відвести на шибеницю. Це буде його останній жест виклику і завершальний доказ того, що він особлива персона серед нацистів і з ним не можна чинити, як з іншими...

Страту було призначено на першу годину ночі 16 жовтня, але цю дату передбачалося тримати в таємниці як від засуджених, так і від преси (за винятком восьми журналістів, по два представники преси від кожної з окупуючих держав, і одного офіційного фотографа. — Л.П.). Проте ввечері 15 жовтня по Нюрнбергу прокотилася чутка, що готується приведення до виконання смертних вироків, і біля в’язниці почали збиратися групи кореспондентів та кінооператорів.

Усередині самої в’язниці гуркіт, що долинав із гімнастичного залу, яскраве світло (зазвичай увечері освітлення в блоці з камерами приглушувалося) й шум автомобілів, що під’їжджали, підказали її мешканцям, що настає ніч страти...

Рядовий 1-го класу Гарольд Джонсон із роти з 26-го піхотного полку заступив на чергування замість Бінгама точно о 22.30. Йому залишалося охороняти в’язня лише шістнадцять хвилин.

«Я заступив на чергування як вартовий другої зміни біля камери Герінга о 22.30, — доповідав потім Джонсон. — У цей час він лежав на своєму ліжку на спині з витягнутими вздовж тіла руками поверх ковдри. Він залишався в такому положенні непорушно хвилин п’ять. Потім він підняв руку зі стиснутим кулаком, ніби закриваючи очі від світла, потім знову поклав її збоку поверх ковдри. Так він лежав цілком нерухомо приблизно до 22.40, коли склав руки на грудях, переплівши пальці, і повернув голову до стіни».

Певне, саме в цей момент Герман Герінг і пошив ката в дурні.

«Він лежав так хвилини дві-три, — продовжує рядовий Джонсон, — а потім знову витягнув руки вздовж боків. Було рівно 22.44, бо я подивився в цей момент на годинник. Приблизно через дві-три хвилини він нібито заціпенів і з його губ зірвалося здушене зітхання».

Джонсон погукав розвідного сержанта, і той, гуркаючи черевиками, прибіг східцями з верхнього поверху, де був другий ярус камер. «Я сказав йому, що з Герінгом щось негаразд, — повідомляв Джонсон, — і він полетів у кабінет адміністрації. Через кілька секунд він повернувся в супроводі лейтенанта Кромера (відповідального офіцера) й капелана Гереке. Лейтенант Кромер зазирнув у камеру, потім я відімкнув двері, й він разом із капеланом зайшов усередину. Я ввійшов слідом за ними й освітив камеру».

Права рука Германа Герінга звішувалася з ліжка, і капелан Гереке, узявши її, промацав пульс.

— Боже милий! — прошепотів він. — Ця людина мертва.

...З того самого моменту, як Герман Герінг убив себе в ніч страти, люди продовжують гадати, як же йому це вдалося. Хто передав йому отруту?

А відповідь дуже проста. Він приніс її в нюрнберзьку в’язницю сам. Як згодом заявив Альберт Шпеєр, нагляд за нацистами в нюрнберзькій в’язниці був далеко не таким суворим, як це видавалося полковнику Ендрюсу.

— У мене був тюбик зубної пасти з отрутою всередині весь час, поки я перебував у Нюрнбергу, — сказав він, — а потім я взяв його з собою у в’язницю Шпандау (де він мав відбути за вироком двадцять років). Нікому й на думку не спадало зазирнути в нього.

Герман Герінг був настільки впевнений, що його отруту не знайдуть, що за чотири дні до своєї смерті написав лист полковнику Ендрюсу з роз’ясненнями. Це був один із трьох листів, вкладених у єдиний конверт, який знайшли в нього під ковдрою.

Перший лист містив довге звернення до німецького народу з виправданням його дій і запереченням обвинувачень союзників. Другий був коротким — у ньому він ніжно прощався з Еммою та Еддою Герінг (дружина й дочка. — Л.П.).

Звернення союзники забрали собі й відтоді так і не передали його для опублікування. Прощальний лист передали Еммі. Третій був таким:

«Нюрнберг, 11 жовтня 1946 р.

Коменданту

Я завжди мав при собі капсулу з отрутою з того самого моменту, коли мене заарештували. Коли мене привезли в Мондорф, я мав три капсули. Першу я залишив в одязі, так, щоб її знайшли при обшуку. Другу клав під вішалкою, коли роздягався, і забирав, одягаючись. Я робив це й у Мондорфі, і тут, у камері, так вдало, що, попри часті й ретельні обшуки, її не знайшли. Під час засідань суду я ховав її у своїх чоботях. Третя капсула все ще лежала в моїй валізці, захована в круглій баночці з кремом для шкіри. Я міг двічі взяти її з собою в Мондорфі, якби виникнула потреба. Не можна звинувачувати за це тих, хто мене обшукував, бо знайти капсулу було практично неможливо. Так уже сталося.

Герман Герінг.

P. S. Доктор Гілберт повідомив мені, що контрольна колегія відмовила в заміні способу страти на розстріл».