НОВОБОГДАНІВКА: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЖИТТЯ

Із сотень сіл, розміщених уздовж траси Харків—Сімферополь, чимало таких, чиї невигадливі, по-домашньому теплі назви здатні привернути увагу. Зелений Гай, Абрикосівка, Радісне, Привільне... Однак долі сподобилося розпорядитися так, щоб із полудня 6 травня широковідомою стала раніше нічим особливим не примітна Новобогданівка. І ця слава, на жаль, виявилася сумно-зловісною.

Наша з колегою спроба добратися до села об’їзною дорогою закінчилася на черговому міліцейському посту. Тут уже не подіяли ні журналістські посвідчення, ні умовляння, ні посилання на вище начальство. Сержанти були чемні, але незговірливі, завчено повторюючи: «Туди не можна».

Судячи з усього, таких відповідей наслухалися похмурі водії з десятка легковиків, що розмістилися біля поста й не квапилися від’їжджати. Може, в надії на те, що міліцейська непохитність усе ж таки спасує перед наполегливістю жінок, які слізно благали провідати рідні будинки. Емоційні переговори закінчилися тим, що дві жінки, стомившись доводити й просити, поспішили у бік села. Ми зголосилися до них у попутники.

— У мене там корова отелилася, — журилася одна з жінок, яка назвалася бабою Галею, — її ж подоїти треба, інакше пропаде.

Будинок баби Галі в Новобогданівці, на вулиці Першого травня.

— Коли в обід за селом почало бухкати, я спочатку подумала, що на станції щось вантажать. А тут — сусідка плаче, каже: «Військбуд рве».

Військбудом у селі по-давньому називають розміщений за околицею армійський склад боєприпасів. Про те, чим загрожувало це сусідство, новобогданівцям зайве пояснювати не варто. Тому рішення про евакуацію виникло стихійно з першими вибухами.

— Усі кинулися втікати. Хто куди і хто в чому, — розповідає баба Галя. — Люди плачуть, кричать, падають, непритомніють. А ці бомби шиплять над головою...

— Кажуть, годині о третій дня почали людей вивозити автобусами. Але на той час усі, хто хотів, евакуювалися самостійно, — підключилася до розмови друга попутниця.

Познайомитися з нею ми так і не встигли. Обігнавши нас, червоний «жигуль» верескнув гальмами, і з машини долинула наказова скоромовка: «Візьмемо тільки жінок. Сідайте швидше. За нами зараз менти гнатимуться».

Підібравши попутниць, машина різко рвонула з місця. Туди, де кілометрів за п’ять чітко чулися вибухи, що осявали спалахами похмуре вечірнє небо.

Переслідувати порушників ніхто не став. І ми, постоявши кілька хвилин на спорожнілій дорозі, не змовляючись побрели назад на пост. Що найбільш дивне, це рішення було викликано не те щоб страхом, а іншим, незрозумілим на той момент відчуттям, суть якого довелося усвідомити лише через тиждень, коли дорога в Новобогданівку стала відкритою.

На той час суспільна увага до села практично звелася нанівець. Його назва перейшла в розряд загальних, як Бровари, Скнилів, Артемівськ. Змінилися параметри оцінки того, що сталося, і надто великий масштаб сприйняття просто став незручним. Узагальнення ж не потребують подробиць. Вони лише відволікають у процесі прийняття стратегічних рішень. Оскільки значення деталей заведено вважати настільки ж несуттєвим на тлі загальнодержавних інтересів, як старечі сльози за невидоєною вчасно коровою, порівняно з проблемами розбудови війська та національної безпеки...

У непоказному будинку сільради, що через велику кількість військових швидше скидався на армійський штаб, секретар Валентина Гречана, яка залишилася на господарстві, явно не горіла бажанням спілкуватися з пресою.

— Про нас уже стільки всього написали й показали, що доводиться сумніватися, де ми живемо. Нібито і півсела зруйновано, і будинки погоріли, і нафтобаза вибухнула, а те, що вціліло, — мародери-солдати розграбували. Знаю, було щось подібне — в одному будинку борщ з’їли, а в другому — на вино зазіхнули. А що стосується пропажі грошей, то хазяйка потім у сільраду приходила, сказала, що знайшлися її заощадження. Вона в поспіху забула, що в підвалі їх заховала. Але чомусь ніхто й словом не обмовився про те, як два солдатики бабусю вели від лиха подалі. І під час кожного вибуху ці хлопчаки закривали її собою.

Честь армії для Валентини Олександрівни, на відміну від багатьох військових та цивільних чинів, аж ніяк не пустопорожнє поняття. На складах боєприпасів працював охоронцем її чоловік. Того нещасливого дня він відпочивав перед наступним чергуванням. А ще на базі несли строкову і надстрокову службу син та зять. Про те, що чоловік дочки живий-здоровий, вона дізналася тільки надвечір, і лише через дві години, які їй видалися вічністю, побачила цілим та неушкодженим сина.

— Він забіг на кілька хвилин додому в порваній формі. Поки переодягався, розповів, що працював на госпдворі, а коли почалися вибухи, охоронець крикнув: «Тікайте, хлопці, звідси, все рветься». Вони удвох із ще одним солдатиком побігли через поле до села. Падали після кожного вибуху — ударна хвиля валила з ніг. На щастя, їх не зачепила. А охоронця, що їх попередив, доля не вберегла... Зараз син у Мирному дослужує, йому п’ять місяців залишилося... Про пожежу на складах у сільраду повідомив зять, він був у наряді черговим зв’язківцем. Зателефонував: «У нас усе вибухає, втікайте мерщій!» Намагався сповістити всіх, кого тільки міг, і залишив частину серед останніх. Але я його не послухалася. Не до евакуації було, коли стільки роботи навалилося...

Чому на складі, де зберігалося майже 92 тонни боєприпасів (до речі, поблизу нафтобази), не спрацювала аварійна сигналізація, і чи була вона взагалі, — навіть у сільраді не відають. Зате всі місцеві жителі знали: обгородження бази було настільки умовне, що пробратися на її територію міг будь-хто без особливих труднощів. Напевно, цілком реальній загрозі небезпеки там просто не надавали значення, якщо навіть бомбосховище переобладнали під зберігання овочів. А про рівень дисципліни та бойову готовність частини, яка обслуговувала склади, можна судити з того, що на третій день після катастрофи розшуком військових займався військкомат. Чи варто дивуватися, що транспорт для евакуації жителів, котрі опинилися в зоні лиха, був поданий уже після того, як більшість врятувалася самостійно. Серед них були й сім’ї військових бази.

Пожежа на складах боєприпасів сколихнула регіон не тільки ударною хвилею від розривів снарядів, а й панікою, що загрожувала хаосом. Однак чомусь ніхто з обласного керівництва не вважав за потрібне звернутися до населення з роз’ясненням того, що сталося. А тим часом Мелітополь охопив продуктовий ажіотаж. У Запоріжжі від імені МВС і МНС стали поширюватися телефонограми з розпорядженнями задраїти вікна, не виходити на вулицю, запастися питною водою, оскільки «на місто рухається хімічна хмара». Лише після цього представники влади спромоглися дати офіційні коментарі, характеризуючи чутку як «ідеологічну диверсію», недоречно іронізуючи щодо того, що «у чуток, у паніки очі широкі і вуха теж». Особливо «переконливо» й «заспокійливо» це звучало на місцевому телеканалі, який чомусь затято називав зоною катастрофи не Мелітопольський, а Михайлівський район...

Кажуть, найгірше залишилося позаду. Влада організувала ремонт пошкоджених вибухами вікон, дверей та дахів і запевняє, що до 20 липня наслідки катастрофи остаточно буде усунуто. Більше того, обіцяє додаткові роботи з благоустрою. У Новобогданівку, наприклад, проведуть газопровід, будівництво якого залишалося незавершеним протягом останніх 13 років.

«Не було щастя, то нещастя допомогло», — гірко жартують жителі. І відразу додають: «Не дай Боже нікому такого щастя».

Товплячись біля сільського Будинку культури, новобогданівці обговорювали надіслану гуманітарну допомогу.

— Кому вона така потрібна? Чайники роздавали. Спритніші по два прихопили, решта залишилися ні з чим. Тільки пересварилися.

— А вам дістався?

— Ні, не вистачило. Та й не потрібен він мені. Я спокою хочу.

Але що вдієш, коли в плані офіційних заходів він, на жаль, не передбачений...