Ніла Зборовська: «Феміністка — мій штучний імідж»

Українські феміністки, хоч як би вони прагнули самовираження, все одно приречені на роль такого собі кордебалету за спиною найпросунутішої з них — Оксани Забужко. Уявляєте, як-то воно: яскравій, домінантній, творчій жінці роками читати своє ім’я через кому після «а також»?

А ось Ніла Зборовська, літературознавець, фахівець із психоаналізу, письменниця і колишній директор Центру гендерних досліджень при Інституті літератури НАН України, винайшла цікавий спосіб, як уникнути цього — принаймні для себе самої. Бо, з’являючись на публіці, пані Ніла, як і раніше, рекомендується феміністкою: це зручно, коли треба озвучити певні критичні моменти стосовно «отих клятих чоловіків». А водночас творить собі радикально протилежний образ. Який саме? Спробуємо розібратися.

— Ніло Вікторівно, то ви феміністка чи ні?

— З фемінізмом я розпрощалася. Фемінізм — світогляд соціально активної жінки. Раніше, коли я шукала себе, мене приваблював соціум: я народилася в селі і дуже хотіла жити в Києві. Мій тато тут навчався. Він був кіномеханіком, часто крутив кіно про Індію, і мені з дитинства здавалося, що Київ — то майже Індія. Але тепер я, навпаки, прагну вийти з соціуму. Тож для мене це штучний імідж.

— Як же ви опинилися на посаді директора Центру гендерних досліджень?

— Абсолютно випадково. Я тоді повернулася з Казахстану, де писала дисертацію, і просто приєдналася до цих студій, які на той час уже розгорталися. Створення центру було ідеєю Віри Агеєвої. А Соломія Павличко запропонувала, щоб директором була я. Потім Соломія рекомендувала мене на передачу Миколи Вересня «Табу» представляти фемінізм. Взагалі, було цікаво у цьому аспекті працювати, адже гендерні дослідження дуже популярні у світі, психоаналіз також будується на дослідженні чоловічої-жіночої колізії…

Проте коли Соломії не стало, для мене було цілком логічно вийти з того центру. Я зрозуміла, що в моєму житті це випадковий союз. Показово, що саме феміністки — Віра Агеєва, Оксана Забужко, Валя Кирилова — підтримали знищення моєї книжки.

— Йдеться про есей «Моя Соломія Павличко»? Розкажіть, будь ласка, цю історію докладніше.

— Це була книжка «Пришестя вічності», до якої увійшов цей есей. Я виклала там усі переживання, що відбулися в моїй психіці напередодні Нового 2000 року, коли померла Соломія. Тоді у мене з’явилося передчуття, що хтось помирає, не знаю, хто саме, але до мене наближалося таке знання, яке було важко витримати… Я три роки не була на її могилі, не могла відійти від шоку, настільки моє передчуття і ця смерть збіглися.

Тоді перед Новим роком я зателефонувала Соломії і сказала, що відмовляюся від фемінізму. І просила порадити мені психіатра, бо мене налякали ці передчуття. В той час я почала писати роман «Марія Деві Христос», де хотіла показати, що таке пришестя Христа, а що таке імітація як страшний психологічний експеримент. Я думала, що підключилася до цього страшного експерименту і не зможу самостійно вибратися. Ми востаннє зустрілися з Соломією на презентації книги Оксани Забужко «Хроніки від Фортінбраса», де Соломія мене познайомила з Семеном Глузманом. Деякі ці факти я використала в есеї. Він був опублікований зовсім випадково.

Так вийшло, що я робила на радіо передачу про Лесю Українку і зустріла там видавця Леоніда Фінкельштейна. Ми познайомилися, він пригадав, що Соломія Павличко говорила якось йому: національний автор в Україні — це Ніла Зборовська. І запропонував видати мої радіопередачі як книжку. А я дала йому почитати есей про Соломію, і ми вирішили надрукувати там і його. Леонід був так вражений, що за два тижні зробив цю книжку!

А трохи згодом, пам’ятаю, я подзвонила Фінкельштейну, і той сказав, що Оксана Забужко назвала цей текст божевільним. Тим часом чоловік Соломії Богдан Кравченко викупив усі примірники, і, наскільки мені відомо, їх звезли до видавництва Соломії Павличко «Основи», де, мабуть, і знищили.

— Чи лишилися якісь примірники?

— Книжка була декілька днів на ринку, певну кількість устигли продати: якось на творчому вечорі у Тернополі мені приносили цю книжку для автографу.

— А це правда, що у своєму есеї ви «здали» колишніх колежанок, написавши прямим текстом: Центр гендерних досліджень був створений «під ім’я» Соломії Павличко з метою здобування грантів?

— Саме такого я ніколи не писала… Есей «Моя Соломія Павличко» — це тотальний психічний біль. Щоб виразити себе, біль притягує різні спогади, соціальні факти. Люди розучилися читати біль, тому смакують саме соціальні факти.

Якось я поїхала до Черкас, виступила там на конференції, і після того у газеті «Молодь Черкащини» з’явилася стаття під назвою «Що буде, коли до влади прийдуть жінки?». Вона закінчувалася такими словами: «Попереду Юлія Тимошенко, позаду — Ніла Зборовська».

Незабаром Тимошенко сіла в тюрму, а в мене знищили книжку. З цього приводу у моїй родині дуже переживали, особливо тато. Якось він сидить перед телевізором, а тут саме показують Юлю, таку змучену, щойно з ув’язнення. І він каже: «Оце-то попереду, оце-то позаду…»

— А взагалі ви сприйняли порівняння з Тимошенко як комплімент?

— Чому комплімент? Там усе правильно: Юлія Тимошенко попереду, тому що вона соціальна людина. На мій погляд, то був продуктивний союз: Ющенка і Тимошенко, бо Україні потрібні радикальні зміни, а Ющенко сам не може їх провести…

Є в жінок соціальне призначення, є метафізичне. Я метафізична жінка, до соціальних жінок ставлюся з розумінням, але коли така жінка деструктивна, це небезпечно. Вважаю, що Оксана Забужко — деструктивна соціальна жінка. Тому вона й почала як член комуністичної партії, щоб утвердитися в соціумі. У її першій книжці, «Травневий іній», є романтичний вірш «Вступ до комсомолу». Я йшла зовсім іншим шляхом. І те, що сьогодні Оксана Забужко в Нацраді з питань духовності, мене просто лякає.

— Оксана Забужко сказала в одному інтерв’ю, що в Україні не вироблена модель чоловіка для творчої жінки. Як ви знайшли для себе цю модель?

— Немає моделі. Є здатність або нездатність до любові. Коли ти любиш чоловіка, ти любиш його не тільки таким, яким він є, а й таким, яким він може стати завдяки любові. Для мене роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» є тільки прикладом того, як жінка імітує любов. Я завжди даю студентам для порівняння «Лісову пісню» Лесі Українки і цей текст. Дивіться, Лукаш у Лесі Українки — то звичайне сільське чмо, яке не бачить себе, але приходить Мавка і показує йому крізь свою любов, що він поет! Якби я написала роман про Кумановського, що є прототипом героя Забужко, я б із нього заради України зробила Бога! А Забужко з такого художника своєю імітацією зробила чмо, і цей образ недолугого українського чоловіка подорожує по всьому світі.

— Коли говорять про жіночу літературу (у високому сенсі), на першому місці стоїть поняття досвіду — специфічного, недоступного чоловікам. У вашій художній творчості особистий досвід — це головне?

— Я ніколи не писала текстів просто заради літератури. Я в літературному процесі опинилася так само випадково. Річ у тім, що я народилася і жила у селі, дуже віддаленому від міста, в езотеричному світі. Пам’ятаю, як бабуся «замовляла» страх. Я з дитинства знала, що фольклор — це безіменна знахарська творчість. Тому як доживу до пенсії, куплю собі хату під Києвом і буду старовинним українським способом замовляти від страху. Народним українським психоаналізом.

Свій перший текст «Дзвінка» я писала єдиному чоловікові, Миколі Булатецькому з Черкас, бо він переживав неймовірний психічний біль: у нього померла дванадцятирічна донька. І тому я вирішила написати йому текст-замовляння, з кодом суто для нього одного. Мені треба було ввести його психіку знову в ситуацію похорону, щоб він зумів це пережити ще раз і не погубив себе. В ніч на Івана Купала я написала цей текст. А коли пішла на пошту відправити його в Черкаси, по дорозі зустріла свого знайомого Тараса Кознарського. Ми зайшли в кав’ярню, я розповіла йому про ніч на Івана Купала і дала текст, бо в мене було два примірники, а Тарас його відксерив і чомусь передав Соломії Павличко. Пам’ятаю, як Соломія мені зателефонувала і сказала: «Ти справжня письменниця». Таким чином цей текст став подвійним: з одного боку, він написаний для єдиного чоловіка, який, до речі, нині балотується на посаду мера в Черкасах, чим я дуже тішуся, а з другого — привів мене в літературу.

— А ваш новий роман «Українська реконкіста»? Його критика сприйняла саме як дещо автобіографічний…

— Його я також написала для єдиної людини, дівчинки з нашого роду, доньки моєї сестри — Світланки. Я знаю, що у нас в роду є така властивість — ходити по межі, чути голос несвідомого… До речі, саме це й привело мене у психоаналіз: мені треба було пояснити з наукового погляду, передусім собі, що відбувається з психікою на межі? І коли я зрозуміла, що Світланка також бачить потойбік, для мене стало важливо пояснити їй, що таке знахарство, показати, як небезпечно ходити по межі. Звичайно, я надала цьому твору художньої форми, там є мій власний психологічний досвід, — але Світлана прочитає цей текст у знаках, зовсім по-іншому.

Через те я й кажу, що я випадкова людина у літературному процесі. Для мене не має значення літературна доля твору. Головне — призначення, яке є у цього тексту. Я можу взагалі не друкувати свої книжки, а просто віддавати тексти людям, яким я це написала. Але я знаю: люди можуть і не сприйняти текст, якщо я просто залишу його недрукованим, а коли ти публікуєш роман, вони вже ставляться до тебе з повагою і розумінням. Дітям мого роду також потрібна моя слава. Аж поки вони не зрозуміють, що це неважливо.

— Соціальні, як ви кажете, жінки часто нарікають, як важко поєднати бурхливу громадську діяльність із побутом: наварити їсти чоловікові тощо. Для метафізичної жінки це проблема?

— Я неймовірно люблю варити їсти! Бо я ж виросла в селі. Готуючи їжу, ти туди привносиш власну енергію. Коли вся моя родина з’їжджається до села, я завжди на кухні, всі знають, що найсмачніша їжа — це коли я готую. Шкода, що в мене нема часу приділяти цьому достатньо уваги, і тільки в селі можу відпочити, готуючи їжу для всіх.

— Восьме березня — ваше свято?

— Моя мама любить, коли їй дарують квіти в цей день. Але я його не святкую.

— Чому? Ви ж не феміністка!

— В мене є два великі свята: Різдво і Великдень. П’ятого березня починається піст, це для мене дуже важливо. Люблю метафізичні дні і свята, коли щось відбувається, наприклад Івана Купала. Знаєте, чому знахарки в ніч на Івана Купала творять свої тексти? В цей час активізуються творчі сили землі, і вода стає творчою, потужною, сильною! Оце справді — День! А Восьме березня, 23 лютого, День Валентина… Ну а власне, що то за свята в Україні? 23 лютого можна святкувати хіба як день народження президента.

— Над чим працюєте тепер?

— Готую до друку в «Академвидаві» нову книжку: «Код української літератури». На основі психоаналізу витлумачую українську літературу від Сковороди до Забужко. Це моя монографія докторської, і я збираюся вийти, бачите, в соціум на захист своєї концепції.

Я писала цю працю побіжно, не думаючи виносити її на захист докторської, якби не знайомство з Петром Сосенком, однокласником Соломії Павличко. Код української літератури глибоко захований у фольклорі. А прадід Петра, Ксенофонт Сосенко, був відомим фольклористом, і сам Петро зібрав дуже багато текстів для аналізу. Він викладає у Франції, і коли я йому розповіла про цю тему, він сказав мені: «Створімо таку собі «масонську ложу» — ти будеш аналізувати, а я надаватиму тексти і профінансую тебе на три роки. На честь Соломії, бо вона була моєю першою шкільною любов’ю».

На другий день після нашої зустрічі Петро купив мені новий комп’ютер і взагалі дуже допоміг матеріально. Завдяки йому я закінчую цю книжку, але поки без аналізу фольклору. От кажу, що я не в соціумі, а сама…

— То може, ваша наукова і викладацька діяльність — це так само випадково, як фемінізм і література?

— Ні. Вчитель — це найкраща професія. Моя сестра каже, що завдяки мені в нашій родині буде династія вчителів. Дуже хочу, аби так і сталося. Коли я приходжу в аудиторію і бачу, що студенти на мене чекають… Це — найбільше щастя в соціумі: вчити шукати істину. Тому я не така вже позасоціальна людина.