«Ні, це зробили ви». Мозаїки війни

Туди почали прилітати ракети, падати бомби. І, як завжди наприкінці березня, повернулися, не відаючи про лихо, не розуміючи, що відбувається, розгублені, очманілі від гуркоту сирен і вибухів лелеки...

У житті трапляються такі повороти, коли зовсім далеке й малоймовірне раптом опиняється поруч, роблячи нас безпосередньо причетними до чорного мороку, що на нас налетів. Туди може затягнути смертельна хвороба, від якої не врятує навіть незліченне багатство. Досвідчений автогонщик може на лижах розтрощити собі голову об камінь. Нас, із газетами в руках на борту широкофюзеляжного лайнера, може збити ракета «земля—повітря»… Однак картинки з України, масштаб руйнування її міст; спотворені згорілою технікою та окопами її ландшафти; політики й телеведучі по всьому світу, що розмовляють, як про щось саме собою зрозуміле, про ядерну війну та зброю судного дня, — все це жодним чином не вкладається в голові, не пов'язується з нашим сучасним способом життя…

Здається, ще зовсім недавно, в новорічну ніч, ми підносили келихи і сподівалися, що прийдешній 2022-й буде кращим, будували плани на майбутнє. І десятки тисяч людей як в Україні, так і в Росії, не знали, що з волі однієї-єдиної людини цей рік стане для них останнім.

Я подивився ще раз останнє новорічне відеозвернення Володимира Путіна до росіян. Він стояв сам на морозі московської вулиці й говорив про надії «на майбутні добрі зміни», які об'єднають усіх росіян. Про нові можливості, які залежать від них самих. Бажав здоров'я та радісних подій…

Цього лютого я планував приїхати в Україну, відвідати матір, а заодно побувати в давнього знайомого Анатолія Івановича Стреляного. Нині він живе в себе на батьківщині в Сумській області, неподалік кордону з Росією, а доти багато років провів у Москві, де в часи перебудови й розпаду СРСР друкувався у відомих опозиційних виданнях, входив до редколегії легендарного крушителя сталінізму — журналу «Новый мир». Пізніше, вже за Путіна, вів із Праги передачу на американському Радіо Свобода. Разом із австрійською кіногрупою зняв кілька телефільмів про Україну. А в 65 років вирішив повернутися на батьківщину й писати для українців та росіян звідти.

facebook/AStrelianyi

Нині Анатолію Івановичу 83 роки. Через три тижні після його дня народження Росія напала на Україну…

Я поїхав в Україну відразу, щойно почалася війна. Сів у Відні на вечірній поїзд і, через Будапешт, наступного ранку вже був в Україні. Навіть майже добрався від угорського кордону до свого рідного Трускавця, невеликого курортного містечка зі знаменитими мінеральними водами. Колись сюди приїжджали відпочивальники з усього СРСР, а моя мама працювала санітаркою у військовому санаторії.

Коли в очікуванні автобуса я стояв на привокзальній площі міста Стрия, зі мною заговорив уже літній сухорлявий водій «Ікаруса» Вася, який курив одну сигарету за іншою. Він не знав, що йому робити: разом із напарником він мав поїхати на схід і забрати на трасі між Львовом та Житомиром групу школярів з інтернату, щоб відвезти їх подалі від війни, в безпечне місце в Карпатах. Але напарник не прийшов, додзвонитися до нього не вдавалося, а час піджимав. Важко сказати, чому, але я запропонував Васі скласти йому компанію, а він, теж незрозуміло, чому, несподівано виявив до мене довіру й погодився.

Дорогою назад, коли автобус був уже заповнений школярами, яких супроводжували вчитель фізкультури та вчитель німецької, ми підібрали на заправці греко-католицького священика, що добирався автостопом до Львова. Вночі години дві відпочили: ми з Васею — в автобусі, а священик з педагогами й дітьми — на спортивних матах у підвалі попутної сільської школи. Діти знайшли там посудину з чорною фарбою, і хтось із них написав на борту автобуса некультурне «путін хуйло», що в Україні вже стало мемом. Вранці Вася під час огляду нашого транспорту це побачив і, з бешкетною усмішкою кивнувши на напис священикові, поліз у кабіну заводити мотор.

Автобус котився дорогою на захід, а в салоні точилися розмови. Щоб не заснути за кермом, Вася просив із ним розмовляти, я сидів поруч, а вчитель німецької та священик — на першому ряду крісел, практично в нас за спиною. Вася розповідав, як три роки тому відпочивав із внуками в Туреччині, а цього року вже туди з ними не поїде — напружена світова обстановка не дозволить, про свого хитрого кота-злодюжку Васька і, звісно, розмірковував про Росію. Її ставлення до України нагадувало Васі сусіда, якого торік залишила дружина. Той місяцями, як акула, описував кола навколо будинку своєї колишньої, кидав у вікна каміння і зрештою облив вхідні двері бензином, але підпалити не встиг — дякувати сусідам, його скрутили… На що вчитель німецької, що сидів за нами, повчально низьким голосом процитував Ґете: «Und bist du nicht willig, so brauch' ich Gewalt. — Не хочеш по-доброму — силоміць візьму» («Лісовий цар»).

У священика виникли свої асоціації. Нав’язливі міркування Путіна про два братні народи нагадали йому історію з Каїном та Авелем, яку, перебираючи кісточки на вервиці з хрестом, він захоплено став нам оповідати…

Тільки під полудень і не без допомоги поліції — крім некультурного висловлювання на борту, на лобовому склі був великий напис «ДІТИ» — наш автобус, проштовхуючись крізь потік машин із житомирськими, київськими, харківськими номерами, що повз далі на захід, добрався до привокзальної площі у Стрию. Виконавши свою місію, я попрощався з дітьми. Автобус поїхав, а я, востаннє побачивши некультурний напис «путін хуйло», помахав йому вслід рукою. Час було до матері в Трускавець.

Мою матір звати Стефанія. Їй сто років. У нашому місті вона, мабуть, найстаріша. Вже майже зовсім глуха, але розум у неї ясний, щодня вона прочитує без окулярів дві газети, читає мої старі підручники та підручники мого брата. Знає ще трішки німецьку мову, її погнали в 1941-му на роботи в Німеччину, там вона в бауера доглядала свиней, виконувала по господарству що накажуть. Але війна для неї закінчилася визволенням. У село Шайдельвіц (Схедловіце) неподалік річки Одер прийшли «наші» російські червоноармійці-визволителі. За два дні до їхнього приходу німці-бауери наспіх зібрали свої пожитки і втекли. У селі залишилися тільки українські й польські наймички. Лише торік мама мені розповіла (раніше, ще молодою, мабуть соромилася), що наші солдати вночі почали ґвалтувати наших дівчат. І пояснила: «Напевно, за те, що ми працювали на німців». Привід для виправдання людської мерзоти знаходять не тільки злочинці, а й їхні жертви.

Стефанія

Із поїздкою від матері далі в Охтирку, до Стреляного, так нічого й не вийшло. Я просто не наважився, бо його невелике тихе місто з надзвичайно гарним собором, який ще у XVIII столітті спорудив знаменитий петербурзький архітектор Растреллі, вже в перші дні війни росіяни взяли в кліщі. Туди почали прилітати ракети, падати бомби. І, як завжди наприкінці березня, повернулися, не відаючи про лихо, не розуміючи, що відбувається, розгублені й очманілі від гуркоту сирен та вибухів лелеки. По телефону Анатолій Іванович розповідав, як уночі ракета влучила в будівлю військових казарм, де загинуло близько 70 молодих солдатів-новобранців, і що наступного дня місцевий мисливець, ходили чутки, наткнувся в приміському лісі на трьох російських солдатів, які варили на багатті кашу. Він поклав усіх трьох зі своєї двостволки, а в кашу плюнув.

Тепер, коли пішов уже четвертий місяць війни, Анатолій Іванович продовжує писати про події в Охтирці. І, коли читаєш у Фейсбуку його крихітні, невигадані розповіді про цю війну, яку почала одна людина, стає моторошно. Не тільки через велетенську кількість смертей і руйнувань, а й від думки, скільки росіян Путіна підтримують.

Анатолій Іванович виріс за двадцять кілометрів від Охтирки, в селі Стара Рябина. В нього там до останніх років була своя селянська хата. Приїжджаючи туди в гості, я часто проходив повз сільраду і, минувши маленький футбольний майданчик з косими, похиленими ворітьми, підходив до великої кам'яної брили пам'ятника жертвам Голодомору, влаштованого в Україні великим злочинцем Сталіним. Цю гранітну брилу Анатолій Іванович багато років тому привіз і на власні кошти встановив на тому місці, де 1933 року влада дозволила жителям закопувати в загальному рові односельців, які померли від голоду. Половину села... Сталінський Голодомор забрав в Україні чотири мільйони людських життів. Якщо всі ці тіла (дорослих і дітей), як сірники, викласти в один ланцюжок, то на карті ми отримаємо лінію від Трускавця до Пермі. Хтось може назвати такі математичні міркування абстрактними, але абстракціям властиво перетворюватися на символи, а далеке й близьке здатні мінятися місцями...

Від кремлівських вікон президента Росії до кремлівської стіни, де в меморіальній могилі почиває тіло злочинця Сталіна, рукою подати, але цей президент уперто шукає злочини неонацистів за тисячі кілометрів, в Україні. Патріарх усія Русі Кирило, забувши про заповідь «не бреши», пояснює своїй пастві, що «Росія ніколи й ні на кого не нападала». Краще б мовчав. Як це робить лауреат Нобелівської премії миру Горбачов.

У звичайного хлопця виявилося більше мужності, ніж у Нобелівського лауреата.

Я випадково натрапив на цю історію в Інтернеті. На мосту поліцейські виявили в наплічнику юнака намальований червоним і чорним фломастерами плакат —перекреслена лінією бомба, що падає на місто. На запитання: «Це ваших рук справа?» була відповідь: «Не тільки моїх». Майже як у легендарній історії з іспанським художником Пікассо та його картиною «Герніка». На ній, як відомо, зображено розбомблене, волаюче, спотворене німецьким Люфтваффе баскське місто. Коли німецький поліцейський, який прийшов у дім Пікассо з перевіркою, побачив на столі фотографію цієї картини й незадоволено запитав: «Це ви зробили?» — художник відповів: «Ні, це зробили ви».

Переглядаю соцмережі, читаю газети.

Оскільки «кордони Росії ніде не закінчуються», переговори з Москвою нагадують гру в шашки, де одна сторона ходить по чорних полях, а друга — по білих. Так обидві можуть ніколи й не зустрітися…

Помер Жириновський — політик, який обіцяв перетворити Київ на попіл. Дивно, що людина з такими ескападами колись працювала другим секретарем Радянського комітету захисту миру…

Обабіч фронту загинуло більше, ніж було вбито радянських солдатів за дев'ять років війни в Афганістані. Їхні тіла ще не всі зібрані й поховані…

На підбитому російському танку поруч із великим Z хтось домалював маленьке n. У таблиці Менделєєва символ Zn позначає речовину цинк, що нагадує про гроби …

Російський льотчик бомбив Україну, де живе його мати, був збитий і потрапив у полон….

Моя мама вже, практично, не може ходити. Її доглядає дружина мого молодшого брата. Він помер кілька років тому, а я приблизно п'ять разів на рік приїжджаю їх провідати. До пенсії мені залишилося півроку, тоді приїду в Трускавець назовсім. Про нинішню війну мамі ми поки що нічого не говоримо. Сказали, що у зв’язку з кризою бракує паперу на друк, і нових газет немає. Добре, що в неї під диваном цілий склад старих, ще на місяць-два вистачить. Але час іде, і мені, коли розмовляю з мамою, дедалі складніше не прохопитися. Мабуть, скоро скажу їй правду.