Незатребувана спадщина

Лише історія людства загалом може дати масштаб для осмислення того, що з нами відбувається сьогодні.

Карл Ясперс

Нема нам щастя —

мусить бути чудо.

Ми ще постанемо з руїн.

Ліна Костенко

Як відомо, інавгурація чинного президента пройшла без таких клейнодів нашої незалежності, як прапор та булава Богдана Хмельницького. Головною причиною цього стала та обставина, що вказані святині не належать народу України й перебувають на нашій землі тимчасово. Та хіба лише вони? Перелік того, що обов’язково мало б бути в Україні, але перебуває деінде і насамперед у музеях та книгозбірнях північно-східної сусідки, зайняв би дуже багато місця. На жаль, це є закономірною платою за наше бездержав’я впродовж трьох останніх століть. З іншого боку, дякувати Богові, наша земля є однією з найбагатших у світі на археологічні пам’ятки. Хоч нас і привчили не усвідомлювати цього очевидного факту. На жаль, залишки грецьких причорноморських полісів та десятки тисяч курганів досліджені лише частково, значно більшою мірою вони просто розграбовані. Тому, мабуть, уже не випадає сподіватися віднайти там раритети, порівнянні за художньою вартістю зі знаменитою скіфською пектораллю.

Але є в нас іще одна — й, напевно, остання — велика й майже незатребувана спадщина під назвою — Трипілля-Кукутені. До останнього часу здавалося, що в державних музеях за останні 100 років накопичено досить багато найрізноманітнішої трипільської кераміки. Проте після ознайомлення з трипільською експозицією колекції «Платар», зібраної лише за кілька останніх років, стає очевидним, що насправді народ України володіє в кращому разі лише незначною частиною того, чим міг би володіти. Не менший шок викликає ознайомлення з не менш фантастичною колекцією Олександра Поліщука, зібраною, а, точніше, склеєною й відреставрованою самим колекціонером. Низка предметів із цієї колекції є просто унікальною. Насамперед це стосується трипільських Венер і Барбі. На жаль, нічого схожого в державних музеях просто немає. Широкий глядач зможе переконатися в цьому особисто, відвідавши приватний музей Олександра Поліщука та його колег у с. Трипіллі. Тому не дивно, що я, майже підсвідомо, час від часу намагаюся просто постояти на самоті серед трипільських речей — цієї первинної й ще зовсім не зіпсованої подальшими нашаруваннями людської цивілізації, наївно-дитинної краси. Як на мене, це один з найпростіших способів скинути з себе стреси великого міста, самоочиститися й знову почати сприймати навколишній світ у кольорі.

Щодо археологів, то вони свою справу знають і справно викопують, а то й просто на поверхні землі збирають численні трипільські черепки. Але саме в цьому й полягає суть проблеми. Загальновідомо, що віднайти цілий і неушкоджений трипільський горщик, особливо великий, — справжня рідкість. Тому при розкопках намагаються відшукати значні фрагменти конкретного горщика чи фігурки, щоб згодом спробувати його відреставрувати. Й хоча на теренах України налічується понад дві тисячі трипільських поселень, у тому числі й до десяти протоміст, цілих речей знайдено зовсім небагато. Й шанси відшукати їх у майбутньому постійно зменшуються. Плуги потужних «Кіровців» та «Т-150», які вийшли на наші поля й городи замість волів та коней кілька десятиріч тому, щороку вивертають на поверхню трипільську спадщину у вигляді мільйонів шматків обпаленої та потовченої кераміки, щоб за кілька місяців знову заорати їх у землю. Я знаю села, де селяни виклали нею багатометрові доріжки чи просто купами вивезли на смітник. Але я бачив, як із шматків цього, здавалося б, нікчемного бою, в терпінні й муках народжується справжній шедевр — витвір рук і фантазії наших далеких і аж ніяк не примітивних пращурів. Нам чомусь рідко спадає на думку, що крізь різнобарвні й фантастичні лінії розпису на нас поглядає сама пані Історія, з надглибин часу в 5—6 тисячоліть.

Не дивно, що запаси черепків, передусім трипільських, у наших музеях та сховищах Інституту археології НАНУ постійно зростають. А коштів на їх реставрацію традиційно виділяється обмаль. При цьому зарплата в реставраторів така, що практично всі вони вимушені десь підробляти. А про рівень забезпечення процесу реставрації витратними матеріалами взагалі краще не згадувати. Тож під час переїзду того ж таки Інституту археології до нового приміщення на Оболоні понад десять років тому до Опішнянського краєзнавчого музею на Полтавщині було вивезено два «КАМАЗи» таких черепків. Мовляв, нехай місцеві гончарі подивляться і повчаться у своїх пращурів. Варто зазначити, що місцеве начальство виявилося добрим господарем і береже цей дарунок долі як зіницю ока.

Загалом, склалася парадоксальна ситуація. Хоча чверть території України буквально нашпигована фрагментами трипільських раритетів, у переважній більшості краєзнавчих музеїв нашої країни трипільські експозиції просто відсутні. Саме тому керівництво областей та великих підприємств із різних регіонів нашої держави постійно звертається до власників колекції «Платар» із проханням показати її в себе. І ті не відмовляють. Колекція вже побувала у Вінниці, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві. Мати ж справу з державними музеями ніхто не хоче — занадто це невдячна справа.

Не дивно, що і в Європі майже нічого не знають про Трипілля й навіть не підозрюють про той величезний вплив, який воно справило на становлення світової цивілізації. У тому ж Луврі та інших паризьких музеях немає жодної трипільської речі, хоча в них представлені непогані колекції кераміки практично всіх відомих культур та цивілізацій Євразії. До речі, в жовтні ц.р. дружина президента Катерина Ющенко вперше презентуватиме за кордоном трипільську частину колекції «Платар». Не сумніваюся, що після презентації експозиції в Лондоні, Берліні, Афінах, Каїрі, Анкарі, Тегерані та Пекіні багато що до цього часу незрозуміле і нез’ясоване у велетенському відрізку часу під назвою «доісторія античності» знайде своє логічне пояснення.

Візьмімо, для прикладу, символи на трипільській кераміці, які зазвичай вважають декором розпису. Так, одним із найрозповсюдженіших символів на кераміці різних культур Євразії в часи до Різдва Христового є зображення звичайної решітки, розташованої прямо, або повернутої на 45°. На думку московського шумерознавця Анатолія Кифішина, піктограма у вигляді решітки означає траву чи зелені сходи взагалі, тобто символізує собою родючість. Ось, наприклад, як вона виглядає на панно № 2 грота Мон Піво на півдні Франції поряд із піктограмою «правитель» у вигляді хреста (див. мал.1).

Приблизно в VIII тисячолітті до н. е. з теренів Франції вона потрапила до гротів та печер святилища «Кам’яна Могила», де до сьогодні збереглися десятки її зображень (див. мал.2).

Цілком природно, що піктограма «трава-родючість» не могла не сподобатися трипільським землеробам. Спочатку вони прикрашали нею ритуальний посуд.

Потім спробували відтворити зовнішність божка Утуга, відповідального за родючість. Ось як виглядає його маска та зображення на посуді, знайденому при розкопках протоміста Майданецьке (див. мал.3,4).

Схоже, що решітками на місці вух Утуг уловлював далекий грім, який віщував зливу. Вітчизняні археологи вперто не визнають дешифрувань Анатолія Кифішина й тому називають це зображення маски «фрагментом посудини зі знаком».

Не меншою популярністю користувалася піктограма-решітка, повернута на 45°, яка, на думку Анатолія Кифішина, має два значення — степ та мандри. Схоже, що її вигадали самі жерці святилища «Кам’яна Могила», коли виникла необхідність дати письмову назву території навколо святилища. Вони дійшли цілком логічного висновку, що «трава» і «степ» є взаємопов’язаними поняттями. Тому, замість вигадувати щось нове, взяли й повернули піктограму «трава» на 45°. Очевидно, що ця піктограма мала забезпечити ідеологічну підтримку активної аграрної діяльності місцевого населення, бо саме у VIII тисячолітті до н.е., тобто одночасно із землеробами Балкан, у Приазов’ї почали розводити свійську худобу та вирощувати ячмінь. Необхідно зазначити, що обидві піктограми є базовими для будь-якого народу, етносу чи племені на планеті Земля. Адже лише наявність своєї території чи, кажучи по-сучасному батьківщини, та сприятливого клімату дає змогу з року в рік та з покоління в покоління добувати кожному хліб насущний для себе та своєї родини. Тому, на мою думку, нова піктограма мала ще одне значення — «мати-батьківщина».

З печер та гротів святилища «Кам’яна Могила» під Мелітополем наші піктограми-сестрички — «трава-родючість» та «степ-батьківщина» розійшлися просторами Євразії.

Ось як вони виглядають, наприклад, на шумерському ритуальному глечику (див. мал.5).

Не обійшли вони також Іран (Сузи), Туреччину, Єгипет та Китай, і не канули в Лету після того, як припинили своє існування останні трипільські поселення. Їх естафету підхопили племена зрубної культури (див. мал.6).

На початку ІІ тисячоліття до н. е. кінні зрубники на колісницях, яких світ знає як «ахейців», захопили Малу Азію, Балкани та північ Апеннінського півострова. Про це красномовно свідчить наявність наших піктограм-сестричок на крито-мікенській та давньогрецькій кераміці. Найвиразніше вони представлені на глиняному кентаврі з археологічного музею в м. Халкіс, Греція, та ось цій унікальній жіночій фігурі, що експонується в Луврі, — ідол-колокол (див. мал.7).

Її знайдено в Беотії, Греція, час виготовлення — приблизно 700 рік до н. е. Незважаючи на маленькі дівочі груди, французькі вчені незрозуміло чому назвали її ідолом-колоколом. Про значення символів на її одязі (які, поза сумнівом, аналогічні трипільським) вони пишуть дуже неконкретно й малозрозуміло, чим схожі на вітчизняних трипіллєзнавців. Тимчасом перед нами дуже виразне і, як на мене, напрочуд поетичне поєднання трьох вічних символів — причорноморської прабатьківщини, родючості й віри у світле майбуття. Про перше свідчить знайома піктограма, що прикрашає центр сарафана та тіла птахів. Колоски, чи просто зелені гілки, символізують розквіт усього живого й віщують добрий урожай. Сварги-зірки — закручені за годинниковою стрілкою, а отже, свідчать про перемогу добрих сил над темними.

Після того, як в Греції остаточно перемогла мода на героїв-мужчин — Одіссея, Ахілла та Олександра Великого, наші піктограми-сестрички знайшли постійний притулок у жіночій половині господи. Вони прикрасили собою піксиду — циліндричну коробочку з кришкою, в якій гречанки зберігали свої прикраси (див. мал.8).

Необхідно зазначити, що такі вітчизняні історики, як Віктор Клочко та Леонід Залізняк, також підтримують викладену вище теорію. Ще кілька років тому вони звернули увагу на тотожність озброєння пізньозрубного (сабатинівського) населення з озброєнням так званих «народів моря», які захопили Малу Азію, Балкани та воювали з Єгиптом.

У наступні століття наші піктограми-сестрички на кераміці, прикрасах, одязі переходили, як своєрідна естафета, від одних племен та етносів — до інших, які регулярно змінювалися на нашій прадавній землі. Й хоча народні майстрині вже навіть і не здогадуються про їхнє первісне значення, вони й донині їх малюють на писанках та вишивають на сорочках.

Гуцульські газдині на Різдво так само вішають на покутті над подобою Сина Божого ось такі голуби-писанки, прикрашені нашими піктограмами-сестричками, як і їхні пращури протягом тисячоліть. За народним повір’ям, це сам Бог Отець леліє над своїм дитям, оберігаючи його від злих сил (див. мал.9).

Дійшли трипільські символи й до Китаю та Японії. Найвідоміший з них — знаменитий Інь-Янь — символ Добра і Зла, Світлого і Темного. На давньокитайській кераміці він з’являється лише у І тисячолітті до н. е. Побачити ці символи на власні очі й пересвідчитись у тому, що родом вони з України, мають змогу відвідувачі Всесвітньої виставки у місті Нагата, Японія. Спершу, ще минулого року, Кабмін вирішив відправити туди найцікавіші трипільські експонати колекції «Платар». Проте після того, як співвласник колекції Сергій Платонов відмовився «ділитися» раритетами з колишніми можновладцями, запрошення відкликали. У нішу, що вивільнилася, в останню хвилину, зумів прослизнути зі своїми шедеврами Олександр Поліщук. Навколо них завжди людно. Дивлячись на трипільський Інь-Янь, окремі відвідувачі починають замислюватися над справедливістю загальновизнаного постулату про «Світло зі Сходу».

Незважаючи на викладене вище, більшість вітчизняних археологів та істориків і далі дотримуються теорії про локальність і малозначущість трипільської культури (терміна «цивілізація» у поєднанні з Трипіллям вони з принципу не визнають). Витоки такого ставлення, безумовно, слід шукати у нашому минулому. Адже малороси за визначенням не могли мати більш давню історію, ніж великороси. Особливої популярності ця аксіома набула у сталінські часи. Так, одним із заходів підготовки до святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією стали репресії у 1947—1950 роках проти багатьох відомих вітчизняних трипіллєзнавців. У післясталінську епоху, й особливо з 60-х років, коли з повітря було зафіксовано обриси велетенських протоміст, трипільську спадщину та її періодизацію стало важче замовчувати. Трипілля, звичайно, вивчали, але повільно і якось вибірково. Так, археологічні розкопки на найбільш вивченому трипільському протомісті Майданецьке були припинені відразу після оголошення України незалежною державою. Таким чином, до сьогодні залишилися недослідженими рештки найбільших на той час у світі громадських споруд площею 600—800 кв. м. кожна. Натомість вивчалися рештки окремих жител значно менших розмірів на інших поселеннях.

Взагалі, якби не інтерес громадськості, якби не найбільша в світі приватна колекція трипільської кераміки «Платар», численні фільми та книжки на цю тему, якби не проведений минулого року — аж ніяк не за державний кошт — І-й всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація», то й сьогодні ми б знали про Трипілля не набагато більше, ніж 20—30 років тому.

Цілком очевидно, що просте збільшення бюджетних асигнувань на реставраційні роботи (якого, до речі, у 2005 бюджетному році не передбачено) майже нічого не дасть. Адже за ті копійки, які платить держава у вигляді зарплати реставраторам, значної кількості трипільських шедеврів ми не дочекаємося. Реально сподіватися можна лише на патріотизм заможних українців та симпатиків нової України в світі. Саме серед них є найбільше потенційних шанувальників Трипілля. Маю надію, що чимало з цих людей відгукнеться на прохання зробити посильний внесок у таку благородну справу. Тим паче, якщо держава гарантуватиме, що їхні імена помандрують у майбутнє разом із реставрованими трипільськими шедеврами. Як на мене, це досить надійний спосіб забезпечити собі безсмертя.

У «ДТ» від 22 січня ц.р. Сергій Махун слушно зауважив: «Реституція й повернення культурних цінностей «на місця їх дислокації» освячені правом і продиктовані етикою». Проте на практиці цей процес затягується на десятки років і далеко не завжди завершується успіхом. Для мене є очевидним, що проблему масового повернення з-за кордону численних українських реліквій можна буде вирішити лише після того, як буде відреставровано значну кількість трипільських раритетів і коли з ними ознайомиться світ. Мало сумнівів і в тому, що Україні з задоволенням повернуть більшість національних реліквій в обмін на незначну частину трипільських шедеврів. Адже мати у своїх музеях артефакти, знайдені в землі, без якої неможливо уявити собі становлення світової та європейської цивілізації, завжди почесно.

P.S. Дуже дивним є ставлення українського бомонду до трипільської спадщини. Якби рештки трипільських протоміст були на теренах Румунії чи в Підмосков’ї, вони вже давно були б відбудовані й на них їздив би дивитися увесь світ. Зовсім інша річ — Україна. Замість відбудовувати Майданецьке, археологічні дослідження цього протоміста з дня оголошенням незалежності припинили взагалі. Матеріал про необхідність створення потужної мережі реставраційних осередків, які б спеціалізувалися на трипільській кераміці, припадає порохом у моїй шухляді вже кілька років. Очевидно, що публікувати його в часи Табачника-Кучми було просто безглуздо. Проте події останніх місяців свідчать про те, що на практиці зрушити цю справу з місця й при новій владі буде дуже непросто. Адже Кабміну на тлі бюджетних та реприватизаційних баталій просто не до цього. Отже, сподіватися залишається тільки на самого Віктора Ющенка та його дружину. На відміну від більшості представників вітчизняної еліти, схоже, лише вони розуміють, що велика й, на жаль, ще майже не затребувана трипільська спадщина, необхідна насамперед не так об’єднаній Європі чи США, як нашим дітям та онукам.