НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ В 1918 РОЦІ МІГ ВРЯТУВАТИ ...ОДИН ЕСКАДРОН

Загальновідомо, що в історії бувають так звані вузлові моменти, розвиток яких зусиллями тих або тих особистостей здатен кардинально змінити історичну дійсність. Приміром, відлік української незалежності цілком міг би починатися з проголошення М.Грушевським у листопаді 1917 року Третього універсалу про відродження державності України. Але ця можливість геть-чисто була «похована» у грудні 1917-го — січні 1918-го. Як відставкою генерала П.Скоропадського, так і фактично зрадою Центральною Радою його наступника — генерала Я.Гандзюка. Якби цього не сталося, Україна могла б уникнути згодом і полум’я громадянської війни, і боїв «один проти всіх», і втрати незалежності. Можливо, не було б і самої ленінської держави. Можливо. Адже історію роблять особистості.

І якщо ім’я Скоропадського ще на слуху, то про вінничанина Якова Гандзюка (як, утім, і про ще багатьох своїх національних героїв) в Україні майже нічого не знають. Тим часом скупі відомості з архівів, спецхранів і спогадів сучасників малюють людину легендарної і багато в чому унікальної долі.

...Матроська застава в шести кілометрах від Києва. Автомобіль, що вискочив на неї зі сніжної поземки, ледь устиг загальмувати перед рогатками, підкріпленими переконливими аргументами у вигляді двох кулеметів. «Братва, диви: та до нас неначе генерали-мазепинці потрапили!..»

Селянин, який кров’ю заслужив дворянство

Упродовж тривалого часу лише два кольори з усієї величезної палітри оцінок, що переважали в нас, спонукали приносити в жертву історичну дійсність дореволюційної Росії, в якій син простого селянина міг вибитися в генерали й одержати дворянське звання — завдяки винятково своїй доблесті. І який присяги, ні першої — царю, ні другої, даної вже Україні, не зрадив і перед лицем смерті.

З матеріалів Центрального воєнно-історичного архіву СРСР відомо, що Яків Гандзюк народився 1873 року в Подільській губернії в селянській сім’ї відставного бомбардира. У 1896 р., після закінчення з відзнакою Одеського піхотного юнкерського училища, йому було надано звання підпоручика. Російсько-японську війну 1904—1905 рр. закінчив штабс-капітаном, з трьома медалями й орденами Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія та «За хоробрість».

У 1911 р. височайшим указом Гандзюку з дружиною і сином було надане спадкове дворянство. Товариші по службі пригадують, що їхній батальйонний командир вирізнявся скромністю, що дивувала оточуючих. Більш того, весь вільний час він присвячував підвищенню культурного рівня однополчан: організовував гуртки, де читалися різноманітні лекції, вечори з аматорськими спектаклями, концертами, танцями, які називав рідним українським словом — «вечорницi».

Першу світову війну Я.Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, нагороджений орденами Св. Станіслава I—II ступеня з мечами, Св. Володимира і французькою медаллю «Мілітер».

Невідомий герой Першої світової

Більш повнішому уявленню про нього допомагають спогади В.Кочубея, який служив старшим ад’ютантом генштабу при 34-му армійському корпусі: «Це прізвище повторювалося в нас у штабі корпусу щодня незліченне число разів, що і не дивно, тому що полковник Гандзюк... був справді видатним у всіх сенсах бойовим командиром, з думкою якого рахувався навіть командуючий армією Гурко».

Гандзюк справив на Кочубея «дуже сильне враження: величезний на зріст (понад два метри), широкоплечий, із плеканою бородою а ля Скобелєв... Таким я побачив уперше цього велетня, справжнього богатиря із стародавніх билин. На рукаві його були нашиті вісім золотих нашивок — по одній за кожне поранення...»

Ще тоді він міг стати героєм-символом, що як повітря потрібні в будь-якій армії. Але, на жаль, для цього потрібно не лише здійснювати подвиги, а й іще мати поруч тих, хто оспівав би їх. У цьому сенсі поталанило майбутньому «червоному герою» Котовському, який у 1915 р. «легендарно» грабував добропорядних одеситів. А Гандзюк у цей час на Карпатській ділянці фронту «просто» стримував австро-німців, які форсували річку Стрипу. І коли скінчилися снаряди в артилерії, вже поранений полковник «невідомо» підвівся першим з окопів і повів за собою Самарський полк у багнетну контратаку, проти якої противник не зміг встояти. Або коли під час взяття висот «Дикс Лавні» у Галичині Гандзюк підняв дивізію, що було завагалася, вихопив із піхв шаблю і першим кинувся на німецькі окопи, захопивши одна за одною три лінії...

Проте загалом боєздатність армії падала і, намагаючись відновити її, головком Брусилов запропонував командиру 34-го армійського корпусу генералу П.Скоропадському переговорити з делегацією Центральної Ради про українізацію корпусу. У цей час німці знову пішли в наступ, так що Скоропадський після повернення ледь знайшов свій штаб, де дізнався, що німців біля Збруча ще стримує лише 416-й полк Гандзюка.

Відправлений генералом на його пошуки В.Кочубей побачив «незабутнє видовище: полк, як на маневрах, займав довгу канаву, що перетинає поле, і вів вогневий бій із противником, який укривався. Попри потужний ворожий вогонь, ясно видно було богатирську постать полковника Гандзюка, який керував боєм, стоячи на весь зріст. Доводилося лише дивуватися, що жодна куля не зачепила його того дня. На запитання, чому він не ховається за височиною, чому так легковажно ризикує своїм життям, полковник відповів мені: «На війні бувають моменти, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник». І він поза сумнівом був правий, тому що, мабуть, тільки особистий приклад улюбленого командира стримував усіх цих людей, уже зачеплених більшовицькою пропагандою, від того, щоб залишити ланцюг і, як тисяча інших, втікати...»

Поки Гандзюк стримував німців, Скоропадський зумів навести порядок в інших частинах і відвів корпус для українізації до Проскурова. Кілька днів потому надійшов наказ про присвоєння Гандзюку звання генерал-майора.

...«на 15 січня 1918 року був начальником 1-ої Української козацької дивізії. Відомості про Гандзюка за пізніший період у ЦДВІА СРСР відсутні». Тому в подальших подіях доводиться покладатися лише на спогади очевидців та «Iсторiю українського вiйська», видану 1953 р. в Канаді.

Відданий 1-й Український корпус

Після проголошення Центральною Радою державності України, єдиною, по суті, боєздатною силою УНР, здатною захистити її, був лише згаданий корпус, який одержав після українізації назву Першого Українського. І захистив би, аби не опиралися цьому цивільні міністри Центральної Ради, які занадто пізно зрозуміли серйозність становища, в якому опинилися. Начитані енциклопедисти-республіканці понад смерть боялися появи нового «диктатора-Цезаря», яким їм вбачався Скоропадський.

Тим часом останній, керуючись реаліями, у 1917 р. превентивним ударом де розгромив, де просто розігнав «збільшовичені» частини на Правобережній Україні. Проти аналогічного «бліцкригу» Скоропадського на Лівобережжі була сама... Центральна Рада. Воєнсека Петлюру, єдиного, хто розумів загрозу більшовицької навали, зняли з посади, а ліберал, який зайняв його місце, Порш дав указівку... демобілізувати корпус. Мовляв, республіку захистить від більшовиків її народ. Закінчилося тим, що Скоропадський, так і не знайшовши розуміння, пішов у відставку. Так було втрачено перший шанс України.

Другий «джокер» випав генералу Гандзюку, який при «офіційному» призначенці Ради в особі прапорщика Біденка прийняв реальне командування корпусом і розпускати його не збирався. Його частини на півдні від столиці впевнено утримували Шепетівку, Рівне, Здолбунів і роззброїли корпус із дивізією кінноти, що рухалися на чолі з більшовичкою Бош на Київ через Жмеринку.

Керівництво УНР фактично залишило своє військо напризволяще. Коли Гандзюк, дізнавшись про наближення до Києва зі сходу більшовицьких військ Муравйова, 25 січня виїхав із штабу корпусу в Білій Церкві, щоб організувати оборону столиці, він навіть не припускав, що урядові заклади відтіля в паніці вже втекли. У результаті його автомобіль, в якому також їхали начальник штабу генерал Сафонов і ад’ютант, полковник Гаєвський, біля міста став легкою здобиччю матроської застави.

Генералів доставили в Київ. До червоного головкому Муравйова, який особисто очолював військовий трибунал. Усім трьом офіцерам запропонували вступити до Червоної Армії, і всі троє відмовилися. Вирок був стислим: «Відправити в штаб Духоніна» (тобто вбити).

Коли матроси з багнетами навпереваги скомандували: «Виходь на розстріл!», першим підвівся Гандзюк, який сказав супутникам: «Негоже нам, які не раз дивилися смерті в очі, просити й принижуватися перед цими мерзотниками їм на радість. Єдине, що можу побажати нам, — це померти героями!» Після чого, обнявши Сафонова з Гаєвським, розцілувався з ними.

Вже в сутінках, що впали на притихлий Київ, генералів підвели до конов’язі біля стіни. Після залпу обидва впали. Поки матроси по-звірячому добивали їх (пізніше на тілі Гандзюка знайшли 12 багнетних ран), Гаєвський, який чекав своєї черги, кинувся бігти. Йому вслід пролунали постріли, втікача було поранено, але він зумів врятуватися і зберегти подробиці смерті Гандзюка.

Кілька тижнів по тому він дістався Багринівців, де Гандзюк ще до війни побудував хату для родичів. «Немає більше нашого Якова Григоровича. Матросня порішила його в Києві...» Йшов 1918 рік від Різдва Христового, рік початку великої української смути.

Історія, що повернула назад

Фактично обезглавлений корпус незабаром був розбитий більшовиками, і Центральній Раді довелося шукати підтримки у недавніх ворогів — німців. Скоропадський, який повернувся до влади за допомогою окупаційних військ, виконував кабальні умови Брестського договору про постачання в Німеччину хліба. Для цього доводилося звернутися по допомогу до продзагонів, що не могло не викликати невдоволення селян, які раніше були на боці гетьмана. Хвиля селянських повстань сприяла передачі влади Петлюрі, який очолив Директорію. Але навіть повстанська армія не могла боротися відразу проти усіх — більшовиків, білогвардійців, поляків. У результаті Петлюра «подарував» Польщі Галичину, чим фактично перекреслив «Акт злуки», а вся Україна запалала у вогні громадянської війни. Таких шансів, як випало Скоропадському в 17-му і особливо Гандзюку, коли співвідношення сил у разі грамотного використання ситуації як ніколи було на користь УНР, історія нам більше не подарувала.

Тим часом, на відміну від пронімецького Скоропадського, Гандзюк бачив Україну вільною. Можливо, генерал міг би стати героєм нації, якби його не зрадили, не підставили. Втім, сьогодні можна тільки гадати, що було б, аби прихопив він із собою до Києва в ту фатальну поїздку хоча б ескадрон козаків. Але що гадати даремно? Сталося те, що сталося.

А влітку 1918 р., після того як Муравйова вибили з Києва, тіла обох генералів удалося знайти в загальній могилі на однім із кладовищ. Їх перепоховали з військовими почестями, щоб загубити знову. Хіба міг устояти дубовий хрест із написом, що під ним спочиває прах «по-звірячому вбитого більшовиками»?

Вже в наші дні місце могили за документами вирахували історик київського некрополя Людмила Проценко і 77-річна киянка Антоніна Арсентьєва. На гроші американських нащадків Гандзюка вони поставили на цьому місці пам’ятник із зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».

Чи бути музею Гандзюка?

«Червоний терор» сповна відчули на собі і родичі Гандзюка. Його брата Сазона, звичайного селянина, що був у 1909—1917 рр. депутатом Держдуми, розстріляли в 1922 р. за вироком ревтрійки. Ще два роки тому був живий його син, Федір Сазонович, пам’ять якого, попри вік, зберегла багато що: розкуркулювання Гандзюків як родини «розстріляного бандита» і «генерала-мазепинця», коли усіх вигнали з дому на сніг і мороз у чому були і вислали в Сибір...

Дружина генерала Віра з 10-річним сином Георгієм емігрувала і померла в 1950 р. у Німеччині. Важко довелося на чужині молодшому Гандзюку: ночами він працював у шахті, а вдень навчався. Але навіть маючи дипломи інженера і юриста, вільно говорячи на семи мовах, у США він приїхав лише із сотнею доларів у кишені, яких вистачило на три дні. Тому працював на заводі, потім викладав російську мову в школі, тоді як його дружина Лєра Олександрівна (дочка одного з керівників Біломорканалу, розстріляного після завершення будівництва) кроїла краватки на фабриці. Потім Гандзюки відкрили свій бізнес. Нині це дуже шанована в штаті Каліфорнія сім’я.

Георгій Якович, який помер у 1988 р., за словами дружини, увесь час мріяв повернутися на батьківщину, боготворив свого батька і передав ці почуття п’ятьом синам, що носять прізвище Гандзюк.

У нас же його пам’ять могла зовсім канути в Лету, не знайдися в родоводі людина, яка не побоялася ще до початку перебудови розпочати пошук слідів опального генерала в архівах. Саме вінничанину Степанові Гандзюку вдалося відновити родовід розкиданої по світу родини. А ще він вважає своїм обов’язком і перед предком, і перед Україною створити в Багринівцях Літинського району музей генерала. У його хаті, що збереглася дотепер.

Він уже домігся перейменування в Багринівцях вул. Жовтневої на вулицю генерала Гандзюка, виготовив меморіальну дошку, зібрав деякі експонати, домовився з американцями про передачу збережених орденів і медалей, нагородної зброї. Реставрувати будинок йому було пообіцяли деякі нардепи, але пішли на вибори, що потребують чималих коштів.

Музей генерала з погляду інтересів нації коштує копійки. Тому що поряд із портретами гетьманів на пляшках горілки повинні існувати справді опорні речі, які лише і можна вважати національними цінностями. Про них могли б замислитися земляки в такому музеї. Про своїх предків. Про ціну життя. Про те, як гідно піти із нього. У цьому генерал Гандзюк, як ніхто інший, міг би послужити останню службу своїй батьківщині.