Неактуальне. Про любов

Та розумію, чом не розумію, наскільки це не в тему сьогодні — говорити про любов. На газетних шпальтах тим більше. Тут національний інформаційний простір аж тріщить від ненависті, злості й провокацій — блискавиці крешуть! — а я щось про любов?

У мене єдине виправдання. Я про це — услід за Президентом. Точніше, за сосюриною строфою вслід, якою Леонід Данилович завершив промову на 13-річчя Незалежності: «Любіть Україну!» Ці вперше офіційно-публічно процитовані ним поетичні рядки про любов до рідної країни сприймалися як обнадійливий заклик — навіть попри непримиренну аж до войовничості риторику всього попереднього виступу. І тим більше символічним видалося те, що зробив Л.Кучма наступної хвилини. Двоє діток піднесли йому квіти — і він, приймаючи букет, ні на руки не взяв дітей, ні за руку, а — несподівано опустився перед ними на коліно. І співгромадяни, що споглядали все дійство з усвідомленням, що це останній публічний виступ чинного Президента на таких високих державних урочистостях, можливо, як і я, подумали: ні-ні, це не випадково, не від утоми й не від радісного збудження, що слава Богу, відчитав нарешті. Це справді символічно: він став на коліно перед Майбутнім своєї країни. Перед тим поколінням, якому залишає Україну не багату, не могутню, не щасливу — ну не встиг за десять літ, не встиг! — але з почуттям провини, що не встиг. З вибаченням, що не зумів. Але — із щирим, сердечним заповітом: «Любіть Україну!»

Ідеалісти. Ми — ідеалісти. Ті, що повірили в щирість Президента й знаковість моменту. Бо всі події, що відтоді розгортаються в країні, змушують повсякчас повертатися спогадом у ту мить з болісним відчуттям, що нас знову — вкотре вже? — надурили. Що програмним був не фінальний заклик, а сама доповідь, що наче планувала всю агресію наступних днів. Бо те, що діялося останнім часом у країні, було настільки переповнене ненавистю й чорною люттю, що не те що поняття, а й саме слово «любов» видавалося архаїзмом, анахронізмом, атавізмом, та просто — заблукалим пришельцем з іншого, не нашого, життя.

Правда, Президент обіцяв — іншого разу і в іншому виступі, — що вибори будуть брудними. Пардон, передбачав. Бо обіцяти в той же час він мав би інше — що, як гарант Конституції, не допустить, аби бруд той переходив межі суперечок між кандидатами і виливався на всю країну, розмиваючи останні, що дивом збереглися за час його керівництва державою, поняття про мораль і порядність. Що даною йому народом владою змусить усі підпорядковані структури свято дотримуватися закону й не втручатися в передвиборну боротьбу, тим паче — на боці одного з кандидатів. Бо це злочин — як безжальним різницьким ножем, безкарно шматувати країну на очах її громадян. Це злочин — протиставляти співвітчизників за територіальним поділом і віросповіданням, мовою та симпатіями до того чи іншого кандидата. Злочин — спопеляти ненавистю людські душі.

Краще, звісно, малювати родинне дерево. Як малюють його в деяких хмельницьких вузах. І — либонь, як підтвердження родинної любові — пишуть, за кого голосуватимуть родичі, розміщені на його «гілках». Цікавий спосіб вивчення електоральних настроїв, чи не так? Як і відомості, в яких куратори груп записували прізвища й домашні адреси студентів і за кого ті будуть голосувати. З суворою усною вказівкою… І з не менш суворим напучуванням: не забудьте, ви ж підписалися, як голосуватимете! І педагоги — з суто педагогічних установ — так само пишуть про це, і потім чують обурений крик свого (педагогічного!) начальства: як це так — 20% не визначилися? Як таке я понесу туди? А «там» відхрещуються від питань журналістів і звинувачень у залякуванні студентів, педагогів, медиків, бюджетників: ні-ні, це велика неправда, що ми змушуємо — низова, отже, ініціатива. І те, що всі працівники керівних установ у нескінченних відрядженнях у районах за бюджетні гроші — аби «забезпечити вибори» — теж заперечують: люди просто виконують безпосередні службові обов’язки.

Може, це стимулює любов до кандидата? Настільки, що на мітинг на його підтримку дружними колонами виходять навіть школярі? Можливо. Але ж все живе відчуває любов щиру й нелицемірну — і тварини, і рослини. І люди відчувають, коли їх люблять по-справжньому, а коли лише присягаються. І скільки не наказуватиме сам Президент — «Любіть Україну!», скільки не козирятимуть у відповідь і не рапортуватимуть, що — так точно, любимо, — любов від цього не з’явиться, якщо її немає в серці.

Зате якщо є — то творяться дива. Бо не спонсорські гроші й не високі покровителі принесли успіх Руслані — а любов до отчої землі, до України. Та любов, яку вона виспівала, викричала в «Диких танцях». І заворожила нею весь світ. Та тільки не рідну країну, яка із неприхованим здивуванням спостерігає за найпрестижнішими міжнародними музичними нагородами, якими осипає українку вибаглива зарубіжна публіка. Бо сама країна — відучена від української музики й української пісні, відлучена й відчужена від них бездарною державною політикою в галузі культури та мистецтва, точніше — повною відсутністю такої політики, як і національної політики взагалі.

Можна тисячу разів визначати «золоті» та «срібні» голоси — та коли не наповнені вони пронизливою любов’ю до рідної землі, то стираються з пам’яті в ту ж мить, як стихає останній акорд. І можна множити й множити легіони народних і заслужених артистів, а нація все одно співатиме голосом Ніни Матвієнко, в якої немає спонсорів на видання пісенного альбому, зате є — незрадлива народна любов. І можна нагороджувати президентською відзнакою «Герой України» всіх письменників, які досягли вельми поважного віку, і не усвідомлювати при цьому, що вся наша епоха, можливо, удостоїться згадки в історії лише тому, що в ній живе ніким і нічим не нагороджена, а просто геніальна Ліна Костенко, в творчості якої втілена душа народу.

Найлегше сказати — «Любіть Україну!», важче — навчити цієї любові, виховати те, що називається патріотизмом. Бо робити це треба змалечку, всім оточенням, усім укладом життя. А головне — робити це слід власним прикладом, самовідданим, а то й самозреченим служінням рідному народу. «Життя — Вітчизні, честь — нікому!» — може, ми хоч раз почули це гасло в нашій країні? Бодай у розпал передвиборної кампанії? Та чи до цього тим, хто дійсно не розуміє: народ можна залякати, можна — підкупити; але любити — не змусиш?!

«Любіть Україну!» — колись написав Володимир Сосюра, вклавши в ці слова весь біль і всю пристрасть беззавітної синівської любові. І — поплатився за цю палку любов роками забуття й немилості влади. Проте любити — не перестав. Бо коли любов насправді є у серці, то вирвати її можна тільки із серцем. І тільки серця, осяяні цією любов’ю, здатні запалити такий же вогонь любові в інших серцях. Не нагадуванням, не повторенням, не заклинанням — а тільки любов’ю. Бо ненависть руйнує, розтліває, знищує — і все побудоване на ній швидко розсипається на прах. І тільки любов животворить, бо вона — вічна.