Не вчіть нас жити...

Не знаю, як вам, а мені страшно уявити себе на незатишному місці учасників телепередач із психологічним підтекстом. Завжди думаю: як тільки люди погодилися на таке?! Хоча власний позитивний досвід глибокого саморозкриття, наприклад у психотерапевтичній групі, є. І наслідки такого душевного стриптизу для себе розцінюю як дуже продуктивні. Словами це важко пояснити — начебто почистився зсередини і подобаєшся сам собі, чи що? Ні, це неточно... Не випускав із рук важку валізу, а потім викинув із неї все непотрібне? Схоже, але не зовсім. Твою внутрішню дитину, усміхаючись, несуть на руках? Ну, загалом, набагато краще почуваєшся.

Під час зйомок жодна тварина не постраждала

Не думаю, що такі самі приємні асоціації переживають учасники «телевізійної терапії». Вони виглядають несимпатичними, най­частіше їх викривають, як зло­чинців, виставляють у безглуздому та непривабливому вигляді. Гаразд, якщо це постановочне шоу. Учасники заробляють, що завжди тішить, як особистості вони від таких спектаклів не розвиваються, проте й не руйнуються. Як кажуть, під час зйомок жодна тварина не постраждала. Шоу роблять, звісно ж, не для учасників, а для глядачів. Якими ж ідеями може збагатитися телеглядач-шанувальник передач на кшталт знаменитих «Вікон»?

Різними, зокрема й дуже корисними. Що непривабливі ситуації бувають не тільки в нього — по-перше, що в принципі можна говорити про якісь табуйовані, для кожного свої, речі — по-друге. Показують нові експериментальні моделі поведінки, зокрема конфліктні, способи вирішення проблем — по-третє. Є й негатив — цинізм зашкалює, психічні розлади провокуються... Та що мене як професійного психолога влаштовує, то це те, що на жоден науковий підхід такі шоу не претендують і позиціюються як розважальні. Чесно, зрозуміло і відповідає англійському прислів’ю: називаймо лопату лопатою. І навіть материнське шмагання, яким без комплексів частує на російському каналі учасників ток-шоу наша знаменита землячка Лоліта, сприймається як зоряне хобі.

Серйозні претензії професіонала до таких видовищ — тільки побічні. По-перше: необізнаний народ, а такого поки що більшість, може подумати, що такою і є горезвісна, всіма чута, та мало ким випробувана, робота з психологом — він на тебе кидається, а ти йому щось доводиш. І по-друге — глибоко підсвідомий висновок глядача про небезпечність саморозкриття. Ех, підкину ідею авантюристам! Заодно промотивую телекомпанії переглянути юридичне забезпечення таких передач. Гадаю, з допомогою юриста і психолога-експерта можна було б відсудити енну кількість грошових знаків за психотравму учаснику, наприклад, на невизначений час закритої програми «Наші» на українському каналі (не плутати з аналогічною за назвою на російському, теми зов­сім різні).

Телевізійна терапія по-нашому

Учити любити через страх викриття, осуд і покарання соціумом — давнє, як звичай побивати камінням зрадливу дружину. «Наші» вчать любити дітей. Засуджуючи жорстокість стосовно дітей, демонструють жорст­кість до їхніх недобросовісних вихователів. І хто б заперечував, але в ролі Торквемади — голов­ного інквізитора від педагогіки — виступає телеведучий, який позиціюється як психолог. Ось це вже викликає ряд запитань. Якщо хтось б’є дитину, фізично чи психічно, це, звісно, зле. Нехай за цим стежать соціальні та юридичні служби. А то нові європейські назви держструктур з’явилися, а соціально запущених дітей, як і раніше, вчителі після своєї тяжкої праці в школі по будинках розшукують, щоб у клас привести. Викривати і карати — не психолога це робота. А хто ж тоді зможе розуміти і прийняти? Адже якщо боятимуться осуду, не звернуться по допомогу зі своїми внутрішніми проблемами. Психолог же добре розуміє, що домашній тероризм — це прояв загнаних усередину напруги, гніву, замкнуте коло ненависті, невдоволення, нещасливості. Розірвати його — складне завдання, і це, безумовно, слід обговорювати. Але ніхто ще радикально не переміг терор силою — лише толерантністю та формуванням довіри.

Доки існує ця каральна психологія — вона в нас, звичайно, знайде свого глядача. Ми ж усі тією чи іншою мірою жертви колективної психотравми — тоталітарного, тотального, абсолютного знецінення особистості та самого життя людини. Тому робота з набуття відчуття власної гідності і всім народом, і окремою людиною в нашій країні інколи скидається на нейрохірургічну операцію, коли найтонші нитки самоповаги й особистої відповідальності за власне життя можна відшукати тільки під мікроскопом толерантності.

Повчайте краще ваших павученят

Запрошення на роль «персонажа з негативною чарівністю» психолога — це як наслідок деяких уявлень, сформованих в українському суспільстві, так і власне ставлення авторів проекту. Та й шлях обговорювання публічно правильних речей здається не найперспективнішим. Багато років нам розповідали, як повинно бути, а робили зовсім інакше — неможливо це продовжувати навіть із найкращих спонукань! Підростаюче покоління вже не терпить фальші повчань. Зневажливо називає пафосом спроби апелювати до абстрактних цінностей. Воно навіть не хоче заганяти у підсвідомість роздратування на майбутніх дітей, формуючи складний механізм психологічної безплідності, а відкрито декларує — ми не хочемо мати дітей! Понад те, захистіть нас і від чужих, де тільки можна!

Пред’являючи високі вимоги до батьківства, ті, хто знає, як правильно, розраховували на зворотний зв’язок у вигляді готовності відповідати стандартам ідеального батька. А отримали поширений, зокрема й в Україні, рух «чайлд-фрі», коли люди свідомо вибирають життя без дітей і доводять його переваги. Не хочуть бути батьками — тими, кого судять, оцінюють і повчають усі кому не лінь. Завдяки протизаплідним досягненням медицини пастка природи перестала безвідмовно працювати і — ласкаво просимо в суспільство вільного вибору.

Війна за дітей, у якій немає переможців

Ворог дітей, друг дітей, добрі батьки, погані батьки... Які ж це, по суті, ярлики! У лікаря Спока були погані стосунки з власними дітьми, великий педагогічний теоретик Жан-Жак Руссо здавав своїх новонароджених нащадків у притулки, а посвідчення друга дітей №1 мав Сталін, який посиротив мільйони. Небезпека цих ярликів у тому, що вони примушують людей ще глибше конспірувати свої сімейні проблеми, захищатися від неделікатного «втручання у внутрішні справи», не довіряти жодним фахівцям, які завдають болю. Пам’ятаєте, які погані зуби були раніше в усіх? Здається, загальний страх перед стоматологом в основному минув. Мине і страх перед психологом. Але чи можна уявити, щоб лікар у прямому ефірі виривав зуби без знеболювання та ще й з коментарем — ай-ай, які у вас гнилі зуби, а глядачі в студії дивилися й аплодували? Невже душа влаштована простіше, ніж зуби? Зараз же нам часто пропонують щось подібне як те, що має стосунок до психології.

Проте страх і недовіра навряд чи допоможуть зустрітися зі своїм психологом. А зустріч така не завадила б нікому. Всі ми тільки люди, чорно-білі, як пам’ятник Хрущову. Можете собі уявити рівень базової, сформованої в суспільстві довіри, щоб людина прийшла до психолога і сказала: я дивлюся дитячу порнографію і відчуваю, що мене тягне далі, допоможіть розібратися, мені це в собі не подобається. Фантазія, ніхто поки що такого не сказав.

А хтось не тільки дивиться, а й знімає наших дітей для таких картинок. Справа міліції — ловити, робота психолога — розуміти і дітей, і дорослих. До Чикатила в суспільства не було претензій із приводу жорстокого поводження з дітьми, він був хорошим батьком. Засуджуючи й оголошуючи винними, та ще й по телевізору і в пресі, всіх недосить відповідальних вихователів, ми намагаємося спростити складні поняття, уникнути страху нерозуміння реальних стосунків, зокрема з дітьми, і даємо урок нетерпимості.

Телевізійною загадкою для мене, як і раніше, залишається Ольга Герасим’юк. Як їй вдається балансувати на межі суспільної моралі і простої щирості — зрозуміти не можу. Її вміння просто мовчати, поділяти почуття іншої людини, розпитувати, але не випитувати будь-який психолог повчитися може.

Час збирати каміння

Розмірковуючи в категоричному тоні про виховання — означає боляче ранити почуття тих, хто щодня й щогодини дає дитині що може. У мене є досвід соціальної роботи з мамами, які залишили своїх дітей відразу після народження — до них ходять психологи соціальної служби, підтримуючи або допомагаючи сформувати бажання бути все-таки зі своєю дитиною. Коли йшла вперше на розмову, думала, що побачу якихось бездушних монстрів. Але поступово, у процесі спілкування з цими жінками, які багато чого недоотримали від життя, виникало відчуття, що подарувати новій людині життя — це вже багато, і не варто цей дар знецінювати. Вони змогли дати тільки це, а хтось зможе полюбити і подбати, інший — запропонує гроші, але любові не нашкребе.

Імітувати хороші стосунки на догоду комусь або чомусь — це кожен проходив, це гірший вид несвободи. Коли витрачаєш сили на «видаватися» — менше їх залишається на «бути». Ховаючись від травмуючих втручань безтактних «фахівців» (лякає відсутність аналогів таких телепередач у більш благополучних країнах), чутливі українці, задкуючи, дійшли вже до останнього місця в Європі за рівнем задоволення життям. Це не цифра, це почуття. А почуття — фахова галузь психологів. До речі, чому ніхто не називає серед причин такого стану якість і затребуваність психологічних послуг? Останнє місце — чи не та це точка відліку, з якої країна почне рух у зворотний бік — від діагнозів, що руйнують психіку, мазохістської самокритики та засуду одного одним — до терплячої допомоги собі, іншим і державі, що ніби потрапила у психдиспансер?

Звідти виходять, це не назавжди.