НЕ РУСТ БУВ ПЕРШИМ...

Радянській країні, що ледь отямилася від шоку чорнобильської катастрофи, напевно важко було зрозуміти, як спортивний літак «Сессна» зміг обминути редути протиповітряної оборони (ППО), нашпигованої сучасною апаратурою спостереження та бойовою технікою, і в день прикордонних військ (28 травня 1987 року) приземлитися поблизу святая святих — мавзолею Леніна! Відразу німецький льотчик Матіас Руст став своєрідною знаменитістю.

Це був удар по престижу держави та її збройних сил. Як пише журналіст А.Гороховський, командуючі арміями ППО, встановивши між собою зв’язок, дійшли висновку, що радарами виявлено... зграю гусаків. Командуючі, на превеликий жаль, не повірили радянському льотчику-перехоплювачу, а він особисто спостерігав у повітрі цю ціль — невеличкий літальний апарат білого кольору з блакитною смугою на крилі, без пізнавальних знаків. Ну а потім «полетіли» начальницькі голови: із посад зняли 74 чоловіки — від міністра оборони до командирів частин і підрозділів. Багатьох відправили на службу в далекосхідний і сибірські округи. Хоча, як з’ясувало слідство, безпосередніх винуватців виявилося лише двоє — оперативний черговий Талліннської дивізії та його помічник. (Їх засудили до п’яти й чотирьох років позбавлення волі відповідно. Але до 70-ліття Жовтневої революції було оголошено амністію, й засуджених випустили.)

Фінал цієї історії тривіальний: Матіаса Руста засудили в СРСР на п’ять років, але за зразкову поведінку звільнили вже через півроку. Правда, невдовзі Руст знову потрапив за грати, але вже в Фінляндії — підкорювач Красної площі згвалтував медсестру, погрожуючи їй ножем...

Через деякий час «Комсомольская правда» розповіла (але не про згвалтування) про схожі випадки порушення повітряних кордонів СРСР, які мали місце в 1976 й 1990 роках. Проте мало хто знає, що лаври «першоперельотника» задовго до цих подій здобув англієць Брайан Монтегю Гровер.

На початку 30-х років Гровер, англійський інженер-нафтовик, за контрактом прибув до Радянського Союзу як «спец». У Грозному він познайомився з дівчиною. Олена досить стерпно говорила англійською й хотіла вдосконалювати свої пізнання в цій мові, а Брайан, у свою чергу, став брати в неї уроки російської. Молоді люди покохали одне одного й вирішили одружитися. Проте батько дівчини, добропорядний радянський службовець, і місіс Гровер, котра з нетерпінням чекала ненаглядного сина в туманному Альбіоні, поставилися до цього негативно. А тут ще підійшов до кінця термін контракту. Інженер змушений був повернутися на батьківщину один.

Чотирирічна розлука не остудила почуттів закоханих. Листування було дуже інтенсивне, але клопоти з оформлення віз утруднялися майже непереборними перешкодами. І річ була не лише у відсутності батьківського благословення. Змінювалася міжнародна обстановка. Радянський Союз дедалі більше відгороджувався від іншого світу «залізною завісою», а пошуки «ворогів народу», шпигуноманія робили далеко не безпечними будь-які контакти з іноземцями. Приплив закордонних фахівців, туристів до нашої країни різко скоротився. Британська влада також не схвалювала поїздки своїх громадян у СРСР. Становище здавалося безвихідним.

І тоді Гровер вирішив іти до мети іншим шляхом. Він вступив до аероклубу, де за кілька місяців опанував техніку пілотування. Там же придбав спортивний літак. А вранці 3 листопада 1938 р. Брайан злетів з аеродрому Брокоборн і, приземляючись через певний час для дозаправки, повів літак за маршрутом Амстердам — Бремен — Гамбург — Стокгольм.

На останньому перельоті треба було перетнути Балтійське море й Фінську затоку. Це було складне завдання для такого недосвідченого льотчика-навігатора, як Гровер. Пізніше казали: бортовий авіаційний хронометр брехав, ледь-ледь, але брехав. Навіть помилка в обчисленні на один-два градуси на такій дальності відводила літак на значну відстань убік від мети. Потрібна була абсолютна точність хронометра, а також наявність бензину, аби врешті-решт приземлитися на відомому всій країні Тушинському аеродромі, де регулярно проводилися повітряні паради в присутності самого Сталіна.

Десь у районі Нарви Гровер перетнув безперешкодно радянський кордон і взяв курс на південний схід. Невже «сталінські соколи» й пепеошники прогавили літак-порушник повітряного простору СРСР? На жаль, так. А чому? Давайте дізнаємося оцінку стану Військово-повітряних сил (ВПС) і ППО, зафіксовану в акті 1940 року про прийом Наркома оборони С.Тимошенка від К.Ворошилова. Це був чималенький документ. Ось деякі витяги з нього: «Матеріальна частина ВПС Червоної Армії у своєму розвитку за останні три роки відстає за швидкостями, дальностями, потужностями моторів і озброєнням літаків від авіації передових армій інших країн... Відпрацювання нових зразків літаків, випробування й доведення їх проходять украй повільно... Авіаційні школи випускають слабких льотчиків, навчених головним чином на старій матеріальній частині...»

Витяг з того самого документа — про ППО: «Протиповітряна оборона військ і пунктів, які охороняються, перебуває в стані цілковитої занедбаності... Підготовка зенітних частин незадовільна, і тренування їх ведеться з застарілими типами літаків... Слабко розвинені прожекторні частини, не всі об’єкти забезпечені прожекторами, і внаслідок цього наявна в них зенітна артилерія здатна протистояти повітряному супротивнику лише вдень.

Служба ПСОЗ (повітряного спостереження, оповіщення та зв’язку. — Л.П.) погано організована, слабко підготовлена, погано озброєна й не забезпечує своєчасного виявлення літаків ворога й оповіщення. Не зрозуміло, кому підпорядковується служба ПСОЗ: командуючому ВПС чи відділу ППО». І на закінчення висновок: «За існуючого стану керівництва й організації ППО належний захист від повітряного нападу не забезпечується». Для читачів усе зрозуміло. А війна-то була поруч...

Але повернімося до нашого героя. Пального, проте, вистачило лише до Калінінської області. Бак був порожній, коли Гроверу вдалося прорватися крізь завісу хмар і посадити літак на колгоспному полі неподалік від села Глухово. Пілот виліз із кабіни, обдарував ошелешених селян широкою усмішкою та сказав ламаною російською мовою: «О, здрастуйте! Я прилетів до вас із Лондона за моя російська наречена...»

Пильні колгоспники, із недовірою сприйнявши слова «повітряного нареченого», перепровадили його до сільради. Звідти повідомили куди слід. Прибулим на місце події співробітникам Наркомату внутрішніх справ (НКВС) Брайан не криючись розповів усе, підкресливши, що знає про правову відповідальність за несанкціонований переліт, оскільки ще в Лондоні консультувався з цього приводу в юриста.

Через кілька днів було проведено очну ставку заарештованого Гровера з громадянкою СРСР Оленою Петрівною Голіус. Забувши про тюремні грати, слідчих і понятих і взагалі про все на світі, молоді люди кинулися в обійми одне одного. Сльози радості, щасливий сміх, поцілунки — все це краще від будь-яких слів підтверджувало правдивість показань новоявленого Ромео.

Яку ж долю обіцяло Брайану тодішнє радянське законодавство? Стаття 59 (частина 3, пункт «д») Кримінального кодексу РРФСР проголошувала: до 10 років таборів суворого режиму.

Закордонні газети рясніли заголовками: «На крилах кохання», «Кохання англійця здатне на диво», «Навіть небо подалося перед любов’ю», «Найромантичніша справа XX століття»...

31 грудня 1938 року Московський міський суд, як пише кандидат історичних наук А.Константинов, розглядав справу з обвинувачення Брайана Монтегю Гровера. Були присутні представники дипкорпусу й західні журналісти. Заслухано показання свідків, державного обвинувача й захисника. Останнє слово надали підсудному.

— Я хочу говорити російською мовою, хоча маю перекладач, — сказав Гровер, — хочу тому, що полюбив ваш народ, ваша країна, покохав моя Олена... Я кілька років прожив у Росія, працював разом із росіянами й разом із ними відпочивав. У океан вашої величезної праці є і мій крапля. Я вважаю для себе честь поріднитися з ваш народ. Я закінчив, добродії судді.

Оголошено вирок. Гровера визнано винним.

— Проте суд, — заявив у своїй промові головуючий, — не може пройти повз мотиви, з яких підсудний вчинив злочин. Суд вважає встановленим, що підсудний щиро й палко покохав радянську жінку, котра відповіла йому взаємністю. Їхнє почуття витримало випробування часом і розлукою і тому заслуговує на повагу. Це почуття і стало причиною, через яку підсудний прилетів до СРСР. Тому, керуючись статтею 51 КК РРФСР, суд присуджує Брайана Монтегю Гровера до одного місяця тюремного ув’язнення з заміною його штрафом у розмірі півтори тисячі карбованців.

Присутні зустріли вирок оплесками. Дізнавшись про благополучне завершення «справи Гровера» з вечірніх випусків газет і повідомлень по радіо, аплодували англійці. Сплата штрафу, одруження, оформлення віз зайняли небагато часу. Відразу після новорічного свята подружжя виїхало до Англії.

Так, сталінська Феміда виявила в цьому випадку непритаманну їй гуманність. Далася, певне, взнаки й незвичайність цього оповитого романтичним ореолом вчинку англійця.

Проте вирішальну роль у фактичному виправданні Гровера відіграла, здається, інша обставина. «Хеппі енд» цієї кримінальної справи мав наочно підкріпити посилено пропаговану прокурором СРСР Вишинським і його підручними легенду про гуманність радянського правосуддя, віра в яку на Заході неабияк підірвана в зв’язку з масовими репресіями в Радянському Союзі.

Стосовно ж Руста й інших незваних повітряних візитерів... Минуть роки, вщухне галас, забудуться їхні імена, бо вічні лише справжня любов і пам’ять про неї.