Найбільша таємниця радянської ракетної техніки

Прорив у космос, у... 1943 році?

— Не бійся, це свої, — заспокоїв його Мирон. — Це німці.

А.Курков.
«Пам’яті російської культури»

Із середини 50-х до середини 60-х років я ріс у маленькому приволзькому військовому містечку Енгельс-1, де служив мій батько — штурман стратегічної авіації. Жили ми в комунальній квартирі на вісім сімей у будинку, зведеному, як і два десятки інших, полоненими німцями. Навчався на першому поверсі казарми, також збудованої працьовитими арійцями.

Саме в нас 1960 року проходила передполітну підготовку перша група космонавтів СРСР, яких я бачив практично щодня. Щоправда, тоді слова «космонавт» у вжитку ще не було і низькорослих льотчиків місцеві позаочі називали Лайками, здогадуючись про їхнє непросте призначення (полк у мирний час втратив половину офіцерського складу під час освоєння нового типу бомбардувальника, що дозволяло проводити невеселу аналогію). І поблизу нашого містечка завершився тріумфальний політ у космос Юрія Гагаріна, котрий, як відомо (а багатьом і невідомо), спускаючи апарат, катапультувався і приземлився на парашуті в скафандрі з надутим човном (водопілля на Волзі було в розпалі) поруч із територією дивізіону ППО, який прикривав наш аеродром.

Я був свідком історичної миті всенародної радості — зустрічі Гагаріна на землі (він телефонував М.Хрущову з нашого штабу), разом з усіма відчув несамовите піднесення, гордість за свою країну, яка ще не залікувала ран війни, але вже прорвалася в космос. Кажуть, щось подібне відбувалося 9 травня 1945 року.

Будучи свідомим жовтеням, я того ж дня написав тезці лист, у якому, як і тисячі інших хлопців, обіцяв навчатися на «відмінно» й стати космонавтом.

У плані теоретичної підготовки я почав збирати інформацію з центральних газет, батьки купували всі популярні й художні книжки про космос. Але вже за кілька років у мене почали виникати «дитячі» питання, на які я не знаходив відповідей.

Чому день запуску першого радянського супутника 4 жовтня 1957 року не став Міжнародним днем космонавтики? Чому в нас ракети не називають, як літаки, за іменем головного конструктора (Як, МіГ, Су, Ту, Іл), адже військові літаки теж «цілком таємні»? Чому на парадах на Красній площі показують найсучасніші міжконтинентальні ядерні ракети, що становлять основу військ стратегічного призначення, а «космічної» ракети, з допомогою якої запускали перший супутник, Лайку, Гагаріна, не показують (зняли завісу таємності з неї аж 1967 року!)? Чому не повідомили, що Гагарін на етапі повернення катапультувався?

До речі, реальний рівень проектування ракет С.Корольовим на прикладі Н-1 (місячний пілотований носій СРСР) В.Глушко чудово знав. І в колі фахівців, міністра, члена політбюро Д.Устинова, представників ВПК, тобто людей, які цілком у курсі справи, оцінював його так: «Я стверджую, що Н-1 возить повітря. Суха вага одиниці об’єму (одна з основних характеристик досконалості ракет. — Прим. автора) I ступеня Н-1 у два з половиною рази (!) гірша, ніж «Сатурна-5» (голов­ний конструктор фон Браун), II ступеня гірша в п’ять разів (!) і III ступеня — в три з половиною рази (!)». Відставання не на відсотки, а в рази...

Цікаво влаштована наша свідомість. Багато наших громадян залюбки їздять на автомобілях «фольксваген». І навряд чи наше ставлення до цієї марки зміниться, якщо ми дізнаємося, що вона з’явилася на світ лише зав­дяки проникливості біснуватого Гітлера. Молодий конструктор Фердинанд Порше, втративши надію знайти підтримку в колах автовиробників, зрештою домігся аудієнції у фюрера. Результат — найпопулярніший у світі автомобіль «фольксваген-жук».

Чи винен інший німецький молодий конструктор, який мріяв зі шкільної лави про польоти в космос (і все робив для цього) у тому, що в 1933 р. у Німеччині до влади прийшли фашисти? І вже через десять років створив першу в світі справжню рідинну ракету, яка слугувала еталоном у бурхливому прогресі ракетобудування протягом наступних двадцяти років. Тільки ця ракета літала не на Місяць, а в бік Англії, несучи смерть і руйнування.

Уже підбито підсумки Другої світової, і наші лідери закликали всі народи до примирення, але ставлення суспільства в нас до Вернера фон Брауна навряд чи пом’якшилося. Адже — штурмбанфюрер СС! Але саме тепер, коли українці усвідомлюють, що жити й працювати доводиться за різних режимів, можна спробувати сказати кільки «нелайливих» слів і про видатного німецького ракетника.

Майбутній конструктор ракет народився 23 березня 1912 р. у прусській сім’ї, в якій протягом кількох століть усі чоловіки воювали, а «в часи короткочасного миру вели розмови виключно про війну». Для батьків було шоком, коли молодший син відмовився від військової кар’єри й вступив до берлінської вищої технічної школи, аби навчатися в Г.Оберта, з працями якого він ознайомився іще в школі. Вернерові ставили за приклад старшого брата, який швидко робив військову кар’єру. Той справді досяг успіху, особливо пізніше — під час знищення югославських партизанів, за що був заочно засуджений трибуналом Комінтерну до страти. Вирок коменданту Харкова виконано з допомогою радіокерованої унікальної міни, якої не зміг виявити навіть особистий сапер фюрера.

Німецька ракетна школа в тридцяті роки минулого століття рішуче просувалася вперед, використовуючи будь-які джерела фінансування: писали сценарії до фільмів про польоти на інші планети, самі робили макети ракет для зйомок, формували суспільну думку шляхом просвітництва — через журнали й газети, били рекорди швидкості на автомобілях із ракетними двигунами. Працювали і за військовими контрактами (єдине озброєння, не обумовлене Версальським договором, — рідинні ракети). І під технічним керівництвом фон Брауна проект Фау-2 був готовий у 1937 р.! Ракета мала механічний комп’ютер (!), турбопомповий агрегат, гіроскопи, «органи» управління польотом, охолоджувану камеру згоряння — практично все, що необхідно сучасній ракеті. Таких результатів за такий короткий термін удалося досягти й завдяки чудовій рисі фон Брауна — умінню залучати до роботи найталановитіших людей. При цьому він не зважав ні на вік, ні на авторитет, бо не боявся конкуренції.

Доки справи на фронтах ішли для Німеччини терпимо, ракетників особливо не квапили. А вони за цей час дослідили всі перспективні паливні пари для бойових ракет, включно із похідними гідразинів, азотної кислоти. Було випробувано і багато видів старту балістичної ракети: з відкритої позиції, з укриття, мобільні автомобільний та залізничний, з підводного човна. А трохи пізніше союзна авіація допомогла їм зробити правильний висновок: найефективніший старт — мобільний. Зазначені напрацювання німців потім успішно освоювалися радянським військово-промисловим комплексом. Так само як і американським, французьким та англійським.

Після поразки в битві на Курській дузі, у початковій фазі якої союзники висадилися в Італії, Гітлерові для порятунку було необхідне диво. На цю роль більше за все підходила балістична ракета. Адже такої зброї союзники навіть і в гадці не мали! Фюрер після переглядів рекламних фільмів і бесіди з фон Брауном (той, як ніхто інший, міг переконувати) ожив. Ракетник був в ударі, розповів і про грандіозні перспективи, які відкриває його ракета. Наявність другого ступеня дасть змогу обстрілювати Москву та Нью-Йорк, запускати на орбіти супутники й космонавтів, а згодом відправити експедиції арійців на Місяць і Марс! Гітлер швидко назвав диво «зброєю відплати» і надав ракеті вищий пріоритет. А міністр озброєнь Шпеєр записав у своєму щоденнику, що цього дня Німеччина безповоротно програла війну. Більш неефективну та дорогу зброю за тієї точності стрільби без ядерної боєголовки ще треба пошукати.

1945 р. у перші мирні дні Вернер здався американцям у полон і був вивезений у Штати. Разом з іншими німецькими фахівцями (спочатку 115 осіб, а потім — 765) створив у США потужну ракетну галузь. Люди старшого покоління з курсу цивільної оборони мають пам’ятати балістичні ракети «Редстоун», «Онест Джон», «Корпорал» та «Найк» — дітища фон Брауна.

Відразу після запуску Радянським Союзом у космос собаки Лайки, вражене керівництво США поставило ракетного барона фон Брауна, який добре зарекомендував себе і в Америці, на чолі своєї космічної програми. Найголовніше, що було зроблено ним і політичним керівництвом США, — це визначення генерального завдання в галузі космонавтики: висадка наприкінці шістдесятих років американців на Місяць. Для чого Вернер розробив послідовність розв’язання найскладніших науково-технічних завдань, де не було місця політиканству, спортивним трюкам, запускам космонавтів для привітання делегатів з’їздів і пленумів правлячої партії, до ювілеїв Вашингтона, Лінкольна та інших батьків держави. Основний упор робився на наземне відпрацювання. Саме це й дало змогу підійти до вирішального етапу в обумовлені терміни, забезпечивши необхідну надійність.

Маленький штрих до портрета німця. Під час обговорення науковою громадськістю США різноманітних схем польоту на Місяць саме він, маючи власну ідею, підтримав пропозицію інженера (!) з іншої організації Джека С.Хауболта. Цікаво зазначити, що вона базувалася на ідеях Ю.Кондратюка та Г.Оберта, висунутих ними незалежно одне від одного ще в двадцяті роки. Інженер Хауболт став відомим на весь світ. Аналогічні приклади в ракетному відомстві СРСР мені, на превеликий жаль, не відомі.

Ну й найголовніше — саме зав­дяки технічному та організаційному генію фон Брауна 21 липня 1969 року земляни й висадилися на Місяць! Шість експедицій, дванадцять астронавтів залишили свої сліди на супутнику Землі. Це стало зоряним часом видатного ракетника.

Незважаючи ні на що, він таки здійснив свою юнацьку мрію.