«Місячний» ювілей минув, питання залишилися

Легко видавати себе за ідейного, не маючи жодного уявлення про самі ідеї.

Дж. Орвелл, «1984»

Переді мною на робочому столі лежить скромна брошура серії «Космонавтика, астрономия» видавництва «Знание» — «Аполлоны» летят на Луну». Нічим не примітна на вигляд, видана в 1988 році (у розпал перебудови!) на сірому папері. Однак ця 64-сторінкова книжка унікальна. Саме в ній вперше в Радянському Союзі було зроблено мужню спробу показати широкій спільноті країни реальний рівень космічної індустрії США.

Коли я, ракетник, на початку 1989 року її прочитав залпом (книжка написана, з одного боку, фахівцем, що є великою рідкістю, з іншого — цікаво, що трапляється в цій галузі ще рідше), то був дуже здивований. Як книжка, котра системно, крок за кроком показувала впевнений рух упродовж десяти років американських вчених і конструкторів до Місяця, підриваючи міф радянської пропаганди про незаперечне лідерство в космосі (окреме питання — за якими показниками в нас його тоді визначали), — могла з’явитися в Радянському Союзі? Хоча формально й було зроблено всі належні ідеологічні паси тієї епохи, але «антирадянський» (не сервільний) характер брошури я вловив однозначно, оскільки будь-яке непопулярне висловлювання на адресу нашої космонавтики тоді розглядалося майже як зрада Батьківщини (на сьогодні звичаї в цьому питанні якщо й пом’якшали, то дуже мало). Адже скільком чиновникам, які монополізували (надійно засекретили) істину, справжня правда про стан справ у космосі заважала (заважає) жити! І міністерським, які поважно керували передовою галуззю; й ідеологічним, які періодично згадували у виступах про велику космічну державу; і академікам, які визначили собі місце в історії; і працівникам різноманітних музеїв, журналістам, історикам, які кормляться за формулою «чого зволите?»

Повторне прочитання брошури все розставило на свої місця. Я зрозумів, завдяки чому вона побачила світ — вступ-індульгенцію до неї написав академік Б.Раушенбах (справжній академік, один із піонерів ракетної техніки, репресований, із обрусілих німців, шанований нашими технарями-ракетниками, а не «профспілковий», яких тоді, та й нині, є чимало). Багато пізніше я довідався, що Борис Вікторович проявив характер і громадянську позицію. Він, довідавшись про нездоланні перепони на шляху потрібної книжки, сам запропонував автору свої послуги. А ось тираж, що не підвладне академіку, встановили, як на ті часи і для цього видавництва, мізерний — 30 838 примірників. Сьогодні цю книжку викладено в Інтернеті, і всі, хто справді цікавиться реальною історією ракетно-космічної техніки, можуть здійснити переворот свого світу.

Якби вона з’явилася в Радянському Союзі звичайним тиражем у кілька сотень тисяч примірників, то, можливо, ми б уникли тієї курйозної до непристойності ситуації, коли велика частина наших співвітчизників, громадян європейської країни з досить високим науково-технічним рівнем, і сьогодні, через сорок років після висадки американців на Місяць, вважає, що нікого на нашому природному супутнику, а тим паче якихось американців, не було.

Не було б тотального засекречування (розробникам у шістдесятих роках забороняли навіть вживати слово «Місяць» із усіма його суфіксами), хід розробок (витрати бюджетних грошей) був би під контролем суспільства, можливо, і пройшлися б радянські космонавти В.Биковський, М.Рукавишников, О.Леонов, О.Макаров поверхнею Місяця. Принаймні було б зрозуміло, з яких причин програма не реалізувалася. Уникнули б ми й інших курйозних ситуацій, коли навіть інтелігентна частина старшого покоління, практично єдина група населення, яка цікавиться сьогодні історією ракетно-космічної техніки, не має можливості знати її основних дійових осіб. Навіть сьогодні, попри безліч публікацій про місячну епопею, не просто довідатися імена головних конструкторів блоків ракети, унікальних рухових установок, не кажучи вже про імена пересічних конструкторів, які талановито вирішили надзвичайно складні проблеми.

Зрозуміло, що два останніх абзаци — зі сфери фантастики. Адже саме ці моменти насамперед і характеризують тоталітарні режими — засекречування всього, що можна (передовсім від власного народу), — планів, результатів їх виконання (так гарантована мудрість правлячого клану, будь-якого великого керівника); ні слова правди про успіхи політичних конкурентів, можливість безконтрольної витрати народних грошей на псевдопатріотичні прожекти, створення своєї власної зручної історії (то з 1917 року, то з 1933-го, то з...), власних кон’юнктурних супергероїв.

Отже, тотальна неінформованість? Звісно. Тут слід зазначити, що після запуску першого радянського супутника у США тимчасово виникла почасти аналогічна ситуація. Північноамериканські журналісти та обивателі, які звикли до явного лідерства своєї країни в усьому, не повірили в те, що сталося. Їх можна зрозуміти, адже ніщо не віщувало вихід Рад у космос. Не просочилося ні відомостей про підготовку запуску супутника, ні даних про проміжні випробування. В СРСР справді все було суворо засекречено. Та, щойно вийшли в космос другий і третій радянські супутники, невіра розсіялася.

У США ж підготовка до польоту на Місяць була обставлена діаметрально протилежно. Там усе докладно й винахідливо висвітлювалося, у народ вселялася впевненість, президент кожен ранок починав з оперативки про виконання місячної програми (навіть під час війни у В’єтнамі), її перебіг обговорювався з екранів телевізорів, зі сторінок газет пояснювалася мета етапів, проміжних польотів і їх результати, інтерв’ю з кандидатами в експедиції заповнили ефір. Понад те, американський президент пропонував М.Хрущову місця радянським космонавтам у своїх «Аполлонах» для спільного польоту на Місяць.

Про успішний хід американської місячної програми знав весь світ, крім СРСР. Тут навіть факт здійснення найсміливішої мрії людства був поданий у центральних газетах практично двома невеличкими абзацами. Прямої трансляції з Місяця в нас (тоді — радянських) не було, її спостерігали в Москві тільки політичні й відомчі лідери та жителі прикордонних міст. Це вже — зловмисне небажання інформувати свій народ про успіхи капіталістичного світу.

Нині, у зв’язку з сорокаріччям висадки, необізнані, але охочі розібратися в цьому питанні таку можливість почасти отримали. Українське телебачення, основне джерело інформації для багатьох наших співвітчизників, трохи розбавило свої лохотронські програми й показало низку достовірних історичних матеріалів. А ось серйозного аналізу причин провалу радянської місячної пілотованої програми, сучасних версій події, необхідних хоча б для того, щоб не повторювати дорогих помилок, я, на жаль, не побачив.

Версії неуспіху

Дружина садівника все життя не вміла відрізнити грушок від яблук, що не заважало їй мати досить приємну зовнішність.

О.Герцен, «Хто винен?»

Традиційно озвучуються лише деякі, найбільш поверхові причини провалу радянської місячної програми — розпилення й нестача коштів; передчасна смерть С.Корольова; недостатній авторитет його наступника В.Мішина; амбіційність В.Глушка (який замінив на посаді В.Мішина), що закрив програму, коли нібито все вже було готове до успішного пуску. Спробуємо трохи глибше розглянути бодай ці моменти.

Справді, «розпилення коштів» було, і три ракетних конструкторських бюро СРСР (Сергія Павловича Корольова, Володимира Миколайовича Челомея і Михайла Кузьмича Янгеля) наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих проводили дуже серйозні роботи з проектування надважких носіїв (спочатку виключно для військових потреб — Н-1, УР-700 і Р-56, відповідно). Трохи згодом, і насамперед у зв’язку з амбіційними планами американців, ці три проекти стали трансформуватися для потреб місячної експедиції. Причому в СРСР по 1962 рік висадка на Місяць не планувалася, розглядався тільки його обліт силами двох космонавтів. Це завдання уряд ставив тільки перед КБ В.Челомея. Трохи згодом почали говорити і про висадку одного космонавта на Місяць, на що були націлені всі три КБ.

Ці організації вперто трудилися над місячним проектом по березень 1964 року. Тоді, з ініціативи головного конструктора з Дніпропетровська М.Янгеля, комісія президії Ради міністрів СРСР з військово-промислових питань розглянула цей дивний стан справ. Результат її роботи такий. Ухваливши й визнавши блискучим реалістичний і економічно найпривабливіший проект М.Янгеля, у підсумку комісія його відхилила. Мотивування — у проекти В.Челомея і С.Корольова вже вкладено великі гроші і є певні напрацювання (!). Не більше й не менше... Далі «розпилення коштів» пішло на дві організації.

Тут слід згадати і політичний чинник, який пригальмував місячну програму. Восени 1964 року М.Хрущов був усунутий зі своєї посади внаслідок змови партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим, яку підтримали військові. Тому неважко зрозуміти, що в період підготовки, здійснення та ще певний час після зміни лідера увага держструктур до місячної тематики послабилася — було не до того. А щойно влада в Кремлі змінилася, розпочалися гоніння на прибічників усунутого волюнтариста, у тому числі й на В.Челомея. Його організацію почали четвертувати, вивели з підпорядкування й основний завод. До природних технічних труднощів додалися політичні. Від проекту з висадки космонавтів на Місяць В.Челомею, природно, довелося відмовитися на користь клану С.Корольова. Понад те, Л.Брежнєву треба було відпрацьовувати підтримку військових, істотно збільшивши фінансування неракетних озброєнь. А бюджет і тоді був не бездонний.

Тим часом у США президент Дж.Кеннеді, після глибокого опрацювання питання, консультацій із фахівцями, вдихнув нове життя в структуру, відому під абревіатурою НАСА, перенацілив її й істотно посилив. Мета в неї тепер була тільки одна — працювати над місячною програмою на рівні національного завдання. Головним конструктором, керівником науково-дослідного центру ім. Маршалла став найвідоміший ракетник Вернер фон Браун, який підтвердив свою кваліфікацію в Америці. Саме він свого часу з плеядою таких видатних спеціалістів, як Артур Рудольф, Вальтер Тіль, Гельмут Греттруп, Вальтер Рідель, Гельмут Вальтер, створив першу у світі ракетну галузь, причому в безнадійно воюючій Німеччині. Тоді роботи проводилися під загальним керівництвом учасника Першої світової війни, випускника Шлоттенбурзької вищої технічної школи в Берліні генерала Вальтера Дорнбергера (його роль у становленні світової ракетної техніки явно недооцінена).

Обговоривши пропозиції свого головного конструктора, президент США затвердив терміни та фінансування проекту. І Дж.Кеннеді, порушивши традицію, повторно виступив зі зверненням до нації й запевнив народ, який довірився йому на виборах, що американські громадяни висадяться на Місяць і неушкодженими повернуться на Землю вже до кінця поточного десятиріччя. Престиж країни буде відновлено. Президент із усією серйозністю взявся за місячну програму, чудово розуміючи, що солодкі плоди його праці пожинатиме вже інший президент, можливо — і від конкуруючої партії. Досконале знання своєї справи, розуміння глибинних проблем проекту, можливостей економіки дозволили політичному й технічному лідерам США блискуче впоратися з обіцянкою, навіть із запасом у термінах.

«Чому?» і Микита Сергійович

Розум — це, у кращому разі, наша дружина: ми справді його часто чуємо, тільки рідко замислюємося над тим, що він каже.

Честерфілд, «Про Вальтера»

Постає запитання: а чому таке очевидне організаційне вирішення складної технічної проблеми не було прийняте в СРСР? Адже необхідний досвід концентрації зусиль країни вже був: це і створення атомної зброї, і розробка власне ракетної техніки. Що стало на заваді? Сам собі я поставлю «наївне» запитання: а кого призначати керівником цієї нової структури? Якби лідер країни М.Хрущов читав сучасний Інтернет і наші журнали з газетами, які розміщують серйозні матеріали до круглих дат в історії космонавтики, то він, найбільший любитель структурних змін, зробив би це з превеликим задоволенням. А головним конструктором неодмінно призначив би С.Корольова.

Звісно ж, дуже добре, що про такого видатного головного конструктора на сьогодні стільки написано. Проте до реального С.Корольова, людини складної й суперечливої, це має дуже непрямий стосунок. Інформація про нього здебільшого грішить неточностями, перебільшеннями, надмірним пафосом, ніби йдеться про билинного богатиря Іллю Муромця, а не про нашого сучасника. На мій погляд, особистості такого рівня цього зовсім не потребують. І дуже зле, що про таких видатних творців ракетної техніки, як В.Глушко, В.Челомей і
М.Янгель, в Україні відомо незрівнянно менше. Але це вже тема для окремої розмови, адже такий стан справ — не випадковість. До речі, всі перелічені конструктори — діти України не меншою мірою, ніж С.Корольов.

Як ілюстрацію до сказаного можна навести один маленький приклад. 25 травня 1961 року Дж.Кеннеді, під враженням від польоту Ю.Гагаріна, у своєму вищезгаданому «Другому посланні про стан справ країни» констатує: «...ми стали свідками того, що досягнення у космосі започаткував Радянський Союз завдяки наявним у нього потужним ракетним двигунам. Це забезпечило Радянському Союзу головну роль на багато місяців». Американських фахівців вразили двигуни (РРД) — титанічна праця В.Глушка з товаришами. РРД продовжують вражати заморських ракетників і тепер до такої міри, що вони купують їх (РД-180, його аналог РД-170 встановлюються на українській РН «Зеніт») для своїх РН «Атлас-3» і «Атлас-5» у Росії. Та й українські двигуністи почуваються не менш затребуваними.

Проте М.Хрущов не мав сучасних підказок і очевидних сьогодні рішень не прийняв. Постає природне запитання: чому? Що, він сам собі ворог? Адже йому як ніколи на початку шістдесятих були потрібні переможні реляції — всі його реформи пробуксовували, темпи зростання реального життєвого рівня сповільнювалися, робітники почали виходити на демонстрації, дійшло до їх розстрілів. Та й тоді можна було без обмеження термінів керувати нашою країною і спокійно чекати місячного тріумфу, заклавши міцний організаційний фундамент.

Тут слід особливо відзначити, що, за твердженням заступника С.Корольова Б.Чертока, який знав усіх перших осіб держави, саме М.Хрущов найглибше розбирався в ракетно-космічних проблемах. Де ж відповідь? Списати все на дивний характер М.Хрущова? Справді, саме таким його подавала брежнєвська пропаганда. Проте це не зовсім так. М.Хрущов — досвідчений апаратник. Саме він дав Й.Сталіну бій під час обговорення Конституції 1936 року, вихолостив її суть, відстоявши інтереси партійної номенклатури. Саме він переміг беріївський клан і прийшов до влади, заручившись підтримкою політичної еліти і військових, передусім маршала Жукова, трохи згодом спритно прибравши і його, і сталінських довгожителів.

Відповіді, на мою думку, можуть бути такі. По-перше: не було в правлячого клану СРСР такого сильного подразника, як уражене самолюбство в американців. У космосі ми лідируємо, а американські плани ще вилами по воді писані... По-друге: не виділявся настільки реальний С.Корольов зі своїм ОКБ-1 зразка початку шістдесятих серед колег по цеху В.Челомея і М.Янгеля з їхніми КБ, щоб керівник країни міг йому одному довірити таку важливу політичну проблему, як організація пілотованої експедиції на Місяць. Тому, наприклад, і не дивно, що М.Хрущов віддав свого сина на роботу не до С.Корольова, а до В.Челомея.

Ще однією з важливих причин «нестворення» радянської спеціалізованої космічної організації може бути те, що ні головні конструктори, ні — з їхньої подачі — політичне керівництво країни на початковому етапі не уявляли всієї складності й «дорожнечі» проблеми, яку належало вирішити. За новою, згубною для країни модою (що виникла після смерті Сталіна), ставало вже хорошим тоном, проштовхуючи свої проекти, не лякати керівництво країни їх реальною вартістю і довгими термінами. Головне — отримати проект, а потім життя підкаже, та й подітися буде нікуди. Найвідоміший приклад із цієї серії: для відпрацювання на землі надзвичайно складного першого ступеня «місячного» носія (що став згодом причиною всіх чотирьох аварій), який включав зв’язку з тридцяти (!) двигунів НК-33 тягою (в остаточному підсумку) по 171тс, не був заявлений спеціальний дорогий стенд, який неодмінно знадобився б і надалі.

Тут слід зазначити, що на той момент у КБ С.Корольова, та й не тільки, ще не було культури всебічного наземного відпрацювання з максимальною імітацією умов польоту. Основне відпрацювання створюваної ракети традиційно переносилося на етап льотних випробувань. Так, Сергію Павловичу належить рекорд, який уже ніколи не буде побитий, — льотних випробувань ракети Р-1, повного аналога Фау-2, взятої рейхом на озброєння, було проведено в СРСР трохи менше трьохсот (!). І це за наявності найдокладнішої документації, всієї фірмової матеріальної частини і грамотних німецьких учителів під боком. Але одна річ — витрати на випробування 13-тонної ракетки, і зовсім інша — вартість льотних випробувань ракети, яка більш ніж у двісті разів за неї важча (дорожча). Не кажучи вже про різницю в інформативності наземних і льотних випробувань.

Уже після смерті С.Корольова на нараді в Д.Устинова в грудні 1966 року директор головного інституту ракетно-космічної галузі Ю.Мозжорін переконливо покаже згубність для країни саме такого підходу до відпрацювання надзвичайно складної техніки.

Американські ж фахівці, навпаки, більшу частину коштів місячного проекту витратили на рутинне наземне відпрацювання, на побудову нових стендів і вдосконалення наявних. Жодних феєрверків, фокусів — усе в повній відповідності до науки про проектування складних технічних систем. Вони навіть передбачили й побудували канал для транспортування баржею величезного першого ступеня «Сатурн-V» із заводу-виробника на космодром (як відомо, складання в комфортних заводських міських умовах надійніше за складання силами відряджених на космодром у пустелі).

Амбіційність…

Зерниста ікра добра саме тоді, коли її їдять столовою ложкою.

А.Аверченко,
«Широка масляна»

Розглянемо ще одну серйозну причину, яка ускладнила місячний проект, а на думку багатьох мемуаристів і журналістів — навіть стала фатальною для нього: це — категорична відмова головного ракетного фахівця В.Глушка розробляти двигуни для перших ступенів саме Н1 С.Корольова. Для В.Челомея і М.Янгеля на нових компонентах палива «АТ + НДМГ» — будь ласка, для С.Корольова на традиційних «кисень + РГ-1» — категоричне «ні».

Формально відмова мотивувалася тим, що у великих киснево-гасових двигунах на той час неможливо було уникнути згубних високочастотних коливань. А братися за створення рекордного за потужністю двигуна за три роки, маючи серйозні проблеми, — це чистого вигляду авантюризм (американці розробляли двигун F-1 понад сім років).

Тут я собі дозволю навести цитату з мемуарів К.Феоктистова, льотчика-космонавта, головного конструктора космічних апаратів, найближчого сподвижника С.Корольова: «Что заставляло его
(С.Королева) блефовать, браться за все более и более безнадежные и фантастические проекты («потом разберемся!»), брать на себя ответственность за невыполнимые сроки («образуется!»)?» Отож «потом разберемся» і «образуется» — це не зі способу життя й лексикону В.Глушка.

Більшість же мемуаристів, істориків, журналістів списують «історичну» відмову на амбіційність В.Глушка без жодних чітких коментарів. Безумовно,
В.Глушко — людина великих амбіцій, але суть, думаю, не тільки в цьому.

А річ, як мені здається, в тому, що саме В.Глушко знав С.Корольова як ніхто інший, — і його технічний рівень, і загальнолюдський, і рівень його домагань. Вони стали працювати разом ще в 1933 році в Реактивному науково-дослідному інституті після об’єднання ГДЛ і ГВРР («досаафівська» організація, якою керував С.Корольов). На очах у В.Глушка майбутній основоположник практичної космонавтики пройшов великий шлях униз від головного інженера інституту до начальника відділу, а потім — і до начальника групи. Аналогічна ситуація повторилася й після війни. С.Корольова було призначено головним інженером великої організації (інститут «Нордхаузен») у зруйнованій Німеччині для вивчення її ракетної галузі. Повернувшись додому, він став лише начальником відділу (таких було понад 25, без урахування автономних філій, у тому числі й німецької) головного ракетного НДІ-88. І це при тому, що ракетників у країні налічувалися одиниці. Тим часом його колишні підлеглі по Німеччині, повернувшись в СРСР, стали керівниками або заступниками керівників самостійних організацій.

Знав В.Глушко і про безліч листів, які регулярно надсилав С.Корольов у вищі інстанції через голови своїх начальників, і чим це для них закінчувалося. Знав і про систему прослуховування своїх підлеглих, яку запровадив саме Сергій Павлович, ставши начальником КБ. Таких прикладів головний ракетний двигуніст знав багато, тому й давати хід безнадійній справі, що загрожувала підривом економіки та престижу країни, винним у зриві якої буде хто завгодно, тільки не головний розробник, він вважав для себе неприйнятним. Гадаю, В.Глушко був упевнений, що своєю відмовою поставить хрест на місячних домаганнях С.Корольова. Однак тут В.Глушко помилився: амбіційність та авантюризм йому зупинити не вдалося.

Відразу зазначу, що горезвісну високу частоту, природно, згодом здолали. І винуватцями зриву національного завдання з висадки космонавтів СРСР на Місяць «зробили» чужаків (інше міністерство) — авіаційників, розробників тих-таки двигунів першого ступеня. До речі, ці «погані» двигуни НК-33, простоявши законсервованими понад двадцять років, були куплені американською компанією «Аероджет» і використані в американських і японських ракетах-носіях.

Але повернімося до нашого питання. Наприкінці 1964 року, перемігши своїх внутрішніх конкурентів, в ОКБ-1 С.Корольова розробили черговий передескізний проект місячного ракетного комплексу Н1-Л3. У ньому практично все було перероблене, вага ракети збільшувалася з 2200 т до 2700 т, а потім — і до 2950 т, кількість двигунів — із 24 до 30, причому визнали необхідність їх форсування. З’явився й переохолоджений кисень. Нескінченні переробки проекту грунтовно лихоманили суміжників. ВПК, керівництву галузі стало зрозуміло, що справа рухається надто повільно, сил однієї організації явно не досить для підйому такого гігантського проекту.

С.Корольов був змушений звернутися до провідних ракетників із проханням підтримати престижний проект, зокрема й до М.Янгеля, з яким ще на початку п’ятдесятих зіпсував стосунки. Слід віддати належне Михайлу Кузьмичу: відкинувши образи, він виявив державне мислення і найсерйознішим чином організував розробку екзотичного злітно-посадкового місячного блока Е, відрядивши на цю роботу талановитих проектантів і конструкторів — І.Іванова, М.Цуркана, І.Писарєва, М.Алімамедова, Б.Шевченка, Ю.Цирульника та інших.

Справа із першими трьома ступенями носія в Підлипках зайшла в глухий кут. Б.Черток, заступник С.Корольова, у своїх мемуарах наводить такі невеселі дані з цього приводу: «Сухой вес единицы объема первой ступени (основная характеристика совершенства) Н1 в два с половиной раза хуже «Сатурна-V». По второй и третьей ступеням дела обстояли еще хуже. Система управления 30 двигателями (КОРД) даже теоретически не успевала отслеживать быстротекущие внутрикамерные процессы. Ракетный комплекс лишь на бумаге получался на 30% тяжелее американского, и это при обеспечении высадки на Луну только одного космонавта. В практике КБ С.Королева и раньше бывало, что на этапе конструирования вес ракеты бывал вдвое больше требуемого. Но в данном случае, как отмечает тот же Б.Черток, «суммарное перетяжеление по всем системам и агрегатам, пока еще только на бумаге, уже выглядело устрашающе».

Слід зазначити, що не в усіх розробників системи Н1-Л3 справи йшли так кепсько. Наприклад, блок Е був спроектований, повністю відпрацьований і виготовлений дніпропетровцями на 8,5% легшим, ніж диктувало надзвичайно жорстке технічне завдання. Вперше застосували «гаряче» резервування рухової установки. Чудовим вийшов і
блок Д, дітище М.Мельникова з командою. Цей блок (доопрацьований) з успіхом використовується й сьогодні. Слід зазначити, що за його розробку присудили Ленінську премію групі фахівців, серед яких був інженер М.Тупіцин, що домігся рекордно малих залишків палива в баках на час завершення роботи двигуна. Наскільки мені відомо, це єдиний випадок у ракетній техніці, коли найвищу премію отримав рядовий інженер.

Замість епілогу

Наука — ворог випадковостей.

Трохим Лисенко,
академік АН СРСР

У січні 1965 р. С.Корольов після тяжкої хвороби помер. Найближчий суміжник і давній товариш Сергія Павловича,
М.Пилюгін, сказав на його похороні зрозумілу сьогодні фразу: «Вчасно ти помер, Сергію...» Керівництво галузі, секретар ЦК з оборонних питань Д.Устинов були налаштовані на рішучу зміну курсу ОКБ-1. Заздалегідь підготували й кандидатуру досвідченого керівника ракетної галузі (успішно працював заступником директора НДІ-4, директором НДІ-88 і т.п.), професора, фронтовика Г.Тюліна, який був на той час першим заступником голови Державного комітету СРСР з оборонної техніки. Проте еліта ОКБ-1 випередила Д.Устинова, написавши лист у ЦК про підтримку кандидатури В.Мішина, першого заступника С.Корольова. Курс на продавлювання за будь-яку ціну того, що зробили, не змінився.

У грудні 1966 року на нараді в Д.Устинова директор головного ракетного інституту Ю.Мозжорін із найдокладнішими викладками показав, що жодною героїчною працею випередити американців уже не вдасться, навіть якщо кинути все фінансування космічних програм на Н1-Л3. А якщо і з’являться додаткові гроші, то й це не врятує — немає додаткових фондів для будівництва старту, стендів та робочих рук.

Немає сенсу переказувати перипетії чотирьох невдалих — «із вини» невідпрацьованого першого ступеня носія — пусків Н1: вони достатньо висвітлені. Єдине, на що хочу звернути увагу: не В.Глушко закрив місячну епопею, як багато хто думає. Скажімо, ще в 1971 році експертна комісія під головуванням
М.Келдиша, президента АН СРСР, дійшла висновку: «...комісія вважає недоцільним продовження робіт над комплексом Н1-ЛЗ за прийнятою схемою». На підсумковій нараді щодо «закриття Місяця» у Д.Устинова, яка відбувалася в 1974 році (на той час американські астронавти сколесили наш супутник уздовж і впоперек), де зібралися основні учасники проекту, ніхто з керівників не виступив на підтримку продовження розробки. Політичний момент давно став неактуальним, в Академії наук вагомих наукових завдань не виявилося, військових же Місяць ніколи й не цікавив. Рішення про закриття місячної програми завдало величезного болю десяткам тисяч фахівців, які робили все від них залежне для престижу своєї Батьківщини.

І ще один момент змагання. Станом на 1965 рік, ВВП на душу населення в СРСР, за даними ЦСУ, становив 38% від американського. Цифра, безумовно, потребує коментарів. На думку більшості західних економістів, фактично вона удвічі менша — близько 20%, адже соціалізм, як відомо, невіддільний від приписок, а капіталізм — від приховання доходів. Багато це чи мало, чи можна було ще затягнути паски будівникам комунізму, — над цим сьогодні може поміркувати кожен. Бажано перед цим уявити спартанський рівень життя в Країні Рад у ті роки.

Організаційна складова успіху американців, як і фінансова, відома, технічна ж зі зрозумілих причин залишається в тіні. Максимально стисло про це. Основною вимогою у В. фон Брауна було забезпечення можливості проведення передполітних вогневих випробувань кожного ступеня без наступного перескладання. Тому, наприклад, і двигуни проектувалися не рекордні, а прості, надійні, за «відкритою» схемою.

Для реалізації висадки на Місяць послідовно проектувалися три ракети-носії — «Сатурн-1», «Сатурн-1В» і, нарешті, «Сатурн-V». На першому носії відпрацьовувалися основні технічні рішення, перший і другий ступені другого носія після відпрацювання фактично стали другим і третім ступенями «Сатурна-V». У результаті було проведено понад тридцять пусків усіх
трьох носіїв — і жодного серйозного зауваження!

Буквально кілька слів про дніпропетровський місячний проект як найменш висвітлений у пресі. Він залишився в історії двопусковим, як із самого початку планували і американці, і всі наші КБ, тобто потрібна комбінація блоків створювалася на орбіті Землі за два старти. Потужні двигуни для першого ступеня 11Д43 (12 основних і чотири керуючих) бралося розробляти досвідчене КБ В.Глушка. Компоненти палива ті самі, що й у В.Челомея, АТ і НДМГ. У другій половині 1962 року було запропоновано перейти на чотири (!) двигуни 8Д420 (РД270), виконані за унікальною на той час замкненою схемою «газ — газ». Ступені повністю виготовляються на серійному заводі в Дніпропетровську. За висновком головного ракетного інституту НДІ-88 і провідних інститутів Міністерства оборони, РН-56 могла бути оптимальною для вирішення практично всіх завдань з дослідження Всесвіту й висадки на Місяць та Марс. Провідним конструктором цієї ракети був С.Конюхов, нині генеральний конструктор ГКБ «Південне», академік.

P.S. 1977 року в Підмосков’ї на випробувальній базі я мимоволі став свідком знищення паливного баку-кулі (можливо, й останнього) корольовської ракети Н-1, про який у метушні забули. Його різав немолодий зварник, майстерно перетворюючи на утиль наші нездійснені надії. Певний час бак, розрізаний на дольки, як апельсин, ще тримався. Потім дольки розпалися, оголивши те, чого прості смертні не мали побачити. Ажурна, схожа на вафлю конструкція стінок бака, правильні сліди аргонодугового зварювання, елегантні стовщення металу під датчики, штанги систем заправки, керування витратою палива, складного профілю пластини забірного пристосування для використання палива до останніх крапель... Навіть у такому вигляді ракетний бак вражав суворою неземною красою. Зварник неквапливо зняв щиток. По його обвітреному цеглового кольору обличчю текли сльози. Напевно, дим потрапив в очі кадровому робітнику-ракетнику...

P.P.S. А автора тієї брошури — Г.Салахутдинова, старший науковий співробітник Інституту історії природознавства і техніки Академії наук, після тридцятирічної бездоганної служби зрештою звільнили за півроку до пенсії.