НАРОДЖЕННЯ ДОБРА

Чим ближче до Різдва, тим більше Івано-Франківщина нагадує стильну новорічну листівку. Але листівку особливу, без штучного «макіяжу» цивілізації. Із своєю самобутньою природною красою. Тут практично не зустрінеш яскравої ілюмінації й барвистих афіш, штучних ялинок і снігу з вати. Бутафорія тут ні до чого. Оскільки все натуральне. Найчистіший сніг, припорошені снігом смерічки, під якими можна побачити справжніх, не плюшевих зайців. А замість ілюмінації — безліч свічок усюди: біля пришляхових хрестів, прикрашених до свята віночками, біля хрестів-пам’ятників героям України, біля церков, у численних «капличках» уздовж шляхів, в яких горять лампадки. Їхнє полум’я вдень і вночі підтримуватиметься незримою рукою впродовж цілого місяця, починаючи від дня святого Миколая аж до Водохрещення. А світ навколо буде наповнений справжньою живою музикою — від церковних дзвонів у численних церквах і храмах до пісень колядників, щедрувальників і просто тих, у кого співає душа, а таких у цьому пісенному краї чимало.

І проїжджаючи селами, де найчистіше гірське повітря, просякнуте пахощами димку та свіжоспеченого хліба, почуваєшся оновленим, ніби змив із себе всю кіптяву цивілізації, до країв наповнившись чистою енергією Карпат.

Саме ця природність і первозданність приваблює на Івано-Франківщину не лише туристів, а й інвесторів і бізнесменів. Останніми роками область відмовляється від грандіозних індустріальних проектів, віддаючи перевагу розвитку натурального господарства, легкої промисловості, деревопереробки, сільському господарству й туризму. Останній напрям розвивається особливо активно.

Карпати

Карпати унікальні в усьому. Невисокі, розлогі, суціль вкриті лісами. Із сніжною м’якою зимою (у деяких гірських районах сніг лежить вісім місяців на рік), дивовижним літом, теплою грибною осінню. Сорок відсотків території області вкрито лісом, понад п’ятсот мінеральних джерел, чисті гірські річки. У екологічному плані Івано-Франківщина — одне із найчистіших місць України. Дуже важливо й те, що Карпати, безлавинні гори, отже — безпечні. У горах безліч хуторів із натуральним господарством і традиційно привітними господарями. Ці місця виявилися найперспективнішими для розвитку сільського «зеленого» туризму. Уже сьогодні в області нараховується понад 300 зареєстрованих «зелених» господарств, а незареєстрованих — ще половина. Найактивніше процес створення «зелених хаток» пішов на Гуцульщині, яка за всіх часів приваблювала туристів.

Безумовний лідер зимового відпочинку — Яремча та прилеглі до неї райони, інфраструктура яких у плані сервісу дедалі більше набуває європейських рис. А також гірськолижні місця в Яблуниці, Ворохті, Косові, Верховині. Нинішнього року на зимові свята — справжнє паломництво. Усі місця турфірми розпродали на місяць наперед. Середня ціна путівки від 15 до 30 доларів. І не дивно: рівень сервісу зріс, більшість баз після реконструкції. Зіграв на руку й візовий бар’єр, який запровадили сусіди. Але начальник головного управління зовнішньоекономічних зв’язків, туризму і торгівлі обладміністрації Мирослав Блащук переконаний: ця тенденція зберігатиметься, оскільки, відповідно до статистики, понад шістдесят відсотків тих, хто бодай один раз на Різдво відпочив у Карпатах, обов’язково приїжджають ще. Чому? Після тижня перебування на Гуцульщині вдалося трохи в цьому розібратися.

«Буковель»

Нинішнього року за двадцять кілометрів від Яремчі на «Буковелі» любителів гірських лиж чекає сучасний гірськолижний центр із трьома підйомниками на 500, 700 і 1200 метрів, чудово обладнаними спусками й підготовленою за вищим розрядом інфраструктурою. За цей рік споруджено з десяток комфортабельних дерев’яних будинків у гуцульському стилі з номерами люкс і напівлюкс. Усе новеньке, із приємним запахом сосни. Причому не лише на самій «Буковелі», а й трохи нижче, поруч із гірським селищем Поляниця. Самі підйомники заслуговують на окрему увагу. Два з них — сидячі, і лише найкоротший — бугельний. Щодо самих спусків, то, попри їхній бездоганний зовнішній вигляд, сумніви все-таки були: мовляв, хай там як, але ж наш народ розчищав територію, а значить обов’язково корчі й каміння де-небудь повилазять. «Нічого подібного, — образився на наше припущення директор фірми-співзасновника комплексу «Буковель» Олександр Шевченко. — Усе тут найвищої якості. Над створенням схилів рік трудилася німецька та японська техніка, обслуговують яку також німці та японці». Нинішнього року на «Буковелі» працюватиме ковзанка та пункт прокату лижного спорядження.

Чимало людей воліють зупинятися в Яремчі, звідси до «Буковелі» година їзди на маршрутці. Із кінця грудня спеціальні маршрутки курсуватимуть кілька разів на день. Пропускна спроможність підйомників — до двох тисяч чоловік на годину.

Добре відпочивати в цих районах не лише на Різдво, а, приміром, із другої половини січня, коли схлине потік туристів, і до середини березня, коли в горах ще тримається «гірськолижний сніг». Тим паче, що свята ідуть одне за одним: Водохрещі, Василя та Маланки, масниця, Восьме березня...

Яремча

Рівень готелів — одна-три зірки. Найбільший — санаторій «Карпати», єдиний, де є 25-метровий басейн, обладнаний підводними течіями та джакузі. У «Карпатах» дві актові зали й добре оснащений бізнес-центр. Напівлюкс із сніданком коштує до 60 доларів на двох. Сніданок звичайний, кава виключно розчинна, нічого іншого навіть за додаткову плату не передбачено.

Готелів у Яремчі цілком досить, але чимало з них поступаються зміцнілому за останні роки сектору «зеленого» туризму. У невеликих затишних дерев’яних хатках гуцульський інтер’єр поєднується з європейською технікою й домашньою «від господині» кухнею. Нині низка успішних «зелених» господарств видала свій каталог. Яремча в багатьох місцях нагадує будівельний майданчик. Місцеві жителі переробляють свої будинки «під туристів», більше того — ця тенденція сприяє створенню нових міцних, «зелено-туристичних» родин. Особливо після недавнього ухвалення Закону «Про туризм», відповідно до якого діяльність господарів «зелених хатинок» визначено як підсобне господарство й жодними додатковими податками не оподатковується. Наступного року очікується, що таких господарств стане вдвічі більше.

У самій Яремчі безліч ресторанів і кафе, де можна недорого покуштувати різноманітні національні страви: від наваристого грибного супу (без грибних кубиків) до баноша й гуцульського шашлика в традиційній колибі.

Не біда, якщо забули що-небудь із теплих речей. На місцевому базарчику пропонують добротний гуцульський одяг, який останнім часом стає дедалі якіснішим і стильнішим, а головне, виготовлений із натуральної, екологічно чистої сировини. Це — шкіряні кімнатні капці на хутрі, рукавички, светри, оригінальні хутряні безрукавки, шапки. Зігріє й вичинена тонкорунна овеча шкурка (180—200 грн.), яка придасться й удома як приліжковий килимок. А ще ліжник — тепла гуцульська ковдра з овечої шерсті. До речі, у Києві вже з’являється й сертифікована продукція цього асортименту. Вона набагато стильніша й бездоганної якості.

За підтримки обладміністрації вчені розробляють інноваційні проекти розвитку регіону, один із яких — створення кластеру «Ліжникарство й інші художні промисли». Кластерна модель організації виробництва покликана вивести народні промисли на європейський рівень, що передбачає об’єднання виробників продукції для створення єдиного технологічного циклу. При ньому виробники зайняті лише виготовленням товару, а його сертифікацією й ринком збуту займаються професіонали.

Інтерес до Карпат зростає. І хоча сьогодні в туристичний бізнес найбільше коштів вкладає внутрішній інвестор і росіяни, зацікавленість виникає в австрійських, німецьких, польських, американських і навіть китайських інвесторів.

Верховина: яблука на снігу

Але якщо хочеться зовсім близько до неба й розмаїтості традицій, варто зупинитися у Верховині.

Першими «зеленими» туристами в цих місцях були Франко та Грушевський. У них тут були будинки, вони тут подовгу жили, пояснюючи свій вибір дивовижною красою й енергетикою цього краю. Саме тут знаходяться і їхні музеї.

Високогірний райцентр — місце унікальне в багатьох відношеннях: недарма саме тут знімалися фільми, що ввійшли до скарбниці національного кінематографу: «Білий птах з чорною ознакою», «Тіні забутих предків» та інші. Самобутні не лише природа, а й люди. Тут що подвір’я, то якась знаменитість. Дід Нечай, котрий володіє таємними знаннями та вміє навіть розганяти хмари, пані, у чиєму будинку жив Параджанов, і пан Роман Кумлик — майстер, що грає на всіх музичних інструментах без винятку. Він музикант, відомий далеко за межами України. До того ж природа нагородила пана Романа веселою вдачею, гострим розумом і хорошими організаторськими здібностями. Він зібрав понад 50 видів різних музичних інструментів і відкрив у своєму будинку дивовижний етнографічний музей. Як каже, із Божою допомогою, а останнім часом і з допомогою місцевої адміністрації.

Пан Роман спочатку розповідає історію кожного інструмента, а потім на ньому грає. Одна скрипка, друга, третя; цимбали, сопілка, лютня, гуцульська волинка й багато чого іншого. Причому на кожному інструменті грає лише «їхні» мелодії: на угорській сопілці — угорські, на бразильській — бразильські тощо. «Кожний інструмент має свою національну душу, — розповідає пан Роман, бережно перебираючи струни. — І майстри, котрі виготовляли інструменти, настроювали їх саме на музичну специфіку свого регіону. Я лише кілька з них під сучасну музику перенастроїв». І пан Роман заграв на цимбалах мелодію Бітлз. … Разом із ансамблем пан Роман нерідко буває в Києві. Його запрошують у посольства, на концерти та просто на вечірки в дружньому колі. Життєдайна енергетика його музики далася взнаки миттєво: утому ніби рукою зняло.

Біля будинку пана Романа яблуня, суцільно обвішана спілими яблуками. І це наприкінці грудня. «Спеціально їх не збираю, — сміється господар, — із морожених яблук дуже хороший квас виходить. Та й так на смак вони вельми нічого. Спробуйте!»

Хазяїн струснув яблуню, і з десяток яблук впали на грудневий сніг — всі одне в одне. А на смак — як заморожений сік.

Тут бродять тіні забутих предків

Нині у Верховину дедалі більше тягнуться й ті, хто втомився від цивілізації та своєї популярності. Власник однієї з перших туристичних «зелених хат» Дмитро Шкрібляк показує фотографії своїх постояльців — на санках, із сніговою бабою, із кошиком грибів. А коли гадзиня вийме з печі білий гуцульський суп, напече пирогів і наллє чарочку місцевої самогонки, розслаблюються й дуже часто згадують дитинство, своїх бабусь і прабабусь, котрі готували щось подібне, старі пісні й забуті сімейні традиції. Записують рецепти, тексти пісень, катаються на санках, грають у сніжки й бавляться, як малі діти. Кажуть, такого відпочинку в жодному цивілізованому місці дозволити собі не можна. А либонь так хочеться бодай іноді вирватися з тісних ділових рамок.

Двоповерховий будинок пан Шкрібляк здає під повний пансіон. Будинок дерев’яний, меблі в ньому — також. Усередині та зовні все в мереживному гуцульському різьбленні. На її тлі дуже оригінально виглядає японський телевізор, відеомагнітофон. Плюс до цього на кухні поруч із глиняними глечиками й чавунними казанками — набір цептеровського посуду. Проживання з триразовим харчуванням на одного обходиться 10—15 доларів на день.

Гірськолижні бугельні підйомникі є в самій Верховині й у радіусі тридцяти кілометрів: Ворохта, Яблуниця тощо, а для екстремалів — трампліни для стрибків. На екскурсію по околицях можна нинішнього року відправлятися пішки, на машині, верхи чи на санях, запряжених трійкою гуцульських коней. Виявляється, є така порода. Це невисокі, стрункі й дуже витривалі коні. На будь-яку гору забратися можуть. Живуть лише в горах, і на сьогодні їхня кількість наближається до тисячі.

А от запастися грибами було проблематично. Цього року — неврожай. Зате медом і ягодами — скільки завгодно. Місцеві варення такі смачні, що, ласуючи ними, воістину почуваєшся Карлсоном.

Особливості національної кухні

Гуцульська кухня воістину свято шлунка: особливо славиться бринза з суміші овечого й коров’ячого молока, різноманітні грибні страви. Мені якось запропонували солідну відбивну з найніжнішим смаком. І попросили відгадати, що за м’ясо. Усі мої спроби були марні, оскільки відбивною виявився... капелюшок білого гриба. Гриби тут готують у будь-якому вигляді: ікра, пироги та, звісно ж, грибна юшка (особливий секрет у тому, що до білих грибів додають трішки підберезників). Дуже корисний і смачний гірський мед. А ще практично в усіх селах печуть хліб, а на Великдень і Різдво — у кожній хаті. Причому часто стародавнім дідівським методом, на капустяному листі. «Глечик парного молока, глечик меду й на сінник — кращого відпочинку не буває», — признається адвокат, почесний консул Мексики в Україні Іван Шкрум. Родом він із Надвірної, і щойно випадає вільна хвилина, їде до батька в гори, як кажуть — «підзарядити батарейки». Двох днів вистачає, аби кілька місяців почуватися на піднесенні. Є і своя екзотика. Приміром, у деяких місцях можна покуштувати каву з жолудів і чай із каменю. З’ясувалося, «чай із каміння» — напій із певних видів моху, котрий росте на камінні. Дуже цілющий, сприяє ефективному очищенню організму.

Чимало гурманів записують рецепти, готують. Але признаються, що однаково виходить не так смачно.

Особисто мені секрет став зрозумілий після розповіді чарівної гуцулки Зоряни. Найкраще в сім’ї Зоряни готувала столітня бабуся. «Навчіть і мене також», — попросила онука. «А що тут розповідати, — здивувалася бабця, — береш два кулаки борошна, щіпку солі, трохи водички, на око цукру, крапельку олії…» — «Ви мені в грамах розкажіть, скільки чого брати, чи бодай у чайних ложках!» — попросила онучка. А бабуся у відповідь: «Та я не грамами міряю»...

Тоді дівчина поруч із бабусею, коли та готувала, усі її щіпки на ложки переміряла, рецепт записала й заходилася сама готувати. Усе вийшло на славу, але однаково — не так смачно.

«Ти все правильно зробила, — посміхнулася бабуся, — просто, коли готувала, — замість того, аби думати про те, яка ця страва вийде смачна та скільки радості принесе домашнім, ти все лічила й вимірювала. І ще — коли в піч ставила, не перехрестила. От і немає того смаку. Душу ти в неї не вклала, і Божою допомогою знехтувала»...

Ми розглянули лише Гуцульщину, але не одна вона приваблює туристів. Кожен куточок області по-своєму унікальний. Для того, аби зробити вибір, можна скористатися послугами регіонального туристично-інформаційного центру в Івано-Франківську. Розташований він у міській ратуші. Попередня інформація є на сайті (http.www. tourism-сarpathian. сom. ua).

Три чинники загадкової гуцульської душі

Гуцулів часто називають українськими грузинами. Навіть зовнішньо схожі й за характером — ставленням до жінки, гучними застіллями, особливою пошаною до гостя. Так само нелегко з ними залишитися до кінця трапези малопитущим. І ті й інші — горці. Недарма колишнього посла України в Грузії гуцула Степана Волковецького грузини приймали за свого. Він і мову грузинську вивчив (і вся його родина), і зовнішньо схожий виявився. «А що тут дивного, — казав мені Степан Васильович, — у нас, у горців, в усіх носи довгі, обличчя витягнуті. А мову вивчити вважав за свій обов’язок. Соромно жити в країні, не знаючи мови її народу. Важкувато було з горловими звуками, але якось під час ангіни, я буквально їх «викашляв». А щодо того, чого нашим націям одна в одної варто було б повчитися, хотілося б, аби грузини навчилися нашого миролюбства, а українці в грузинів — почуття національної самосвідомості, мистецтва любити свою землю, поваги до традицій».

Треба відзначити: гуцули саме за цими законами живуть. Гостинність, миролюбство й патріотизм у них у крові. І це чинник, із яким не можна не рахуватися.

Програма малих міст: Коломия

Приємно просто проїхатися малими райцентрами, центральні частини багатьох із них відреставровано й виглядають як картинки: Надвірна, Галич із відомим музеєм Галичини, Рогатин із церквами XI—XV століть і місцем, звідки татари викрали Роксолану, Косово та його народні промисли, Коломия. На реставрацію останньої знадобилося п’ять років. Будували, що називається, усім миром. Нині цей райцентр із знаменитим Музеєм писанки — своєрідна візитна картка області. Його регулярно відвідують перші особи не лише України, а й інших країн. Цікаво, що тут можна не тільки подивитися багатющу експозицію «писанок», «крашанок», «дряпанок» тощо. А й самому розфарбувати яйце на свій розсуд. Невдовзі набереться цілий «яєчний» стенд з автографами знаменитостей.

Окремої уваги вартий і музей історії Гуцульщини.

…Коли розпочинали реставрацію, місцеві жителі обурювалися, мовляв, замість того, аби заборгованості виплачувати, гроші на реконструкцію викидаєте! А нині своїм містом пишаються. Недавно серед дітей провели конкурс на тему: «Що ви хотіли б бачити в себе в місті»? «Зоопарк, басейн, луна-парк, більше простору та світла», — написали діти й намалювали зворушливі картинки. А під ними написи: «Коломия — найкраще місто».

Усе це стало можливе завдяки реалізації програми розвитку малих міст. Із приходом губернатора Михайла Вишиванюка шість років тому на сесії облради було прийняте рішення про те, що реконструкція міст стане одним із головних пріоритетів розвитку області. Програму реконструкції затверджують щорічно.

І ще — останнім часом у всьому, що створюється в області, відчувається прагнення поєднати європейську якість із національним колоритом. У сучасні інтер’єри вміло вписується український розпис, картини, вироби зі шкіри й хутра в національному стилі, і, звісно ж, карпатське різьблення по дереву.

У гуцульському стилі споруджено й президентську резиденцію «Гута», яка за шість років свого існування заслужила чимало добрих слів від багатьох глав держав, котрі відвідували її.

Національний стиль характерний і для громадських закладів. У області щорічно будується 13—14 шкіл, дві-три лікарні, стільки ж реконструюють. Не кажучи вже про церкви. Лише нинішнього року їх реконструйовано понад сотню.

Усі дерев’яні деталі й меблі — місцевого виробництва. Тут не ввозять меблі з-за кордону, а мають свої, найвищої європейської якості, які, водночас, на порядок дешевші.

Івано-Франківськ. «Крапка»

Сам Івано-Франківськ — дуже затишне й чисте місто. У ньому кілька унікальних діючих церков, багатих розписом і оздобленням. Особливо виділяються Вірменська церква й Кафедральний греко-католицький собор, у якому, крім стародавніх ікон і свічок, є ще й аркуші з роздрукованими на принтері поясненнями. Приміром, Десять Заповідей Божих, а також список гріхів, які викликають гнів Господній. Серед них в одному ряду із содомським гріхом, гординею й перелюбством стоїть такий його різновид, як «затримка заробітної плати». Але місцеве керівництво в цьому плані Всевишнього не гнівить: у держструктурах затримок із зарплатою немає.

У місті два готелі, що пропонують рівень вищий за середній: центральний — «Надія» та «Роксолана». У обох — шведські столи, а в номерах «Надії», поряд з інформаційним довідником, знаходиться вишукана книжечка українською й англійською «Історія писанки», яку можна купити на рецепції. Затишок місту надають і невеликі кафе в дусі старого міста. У кафе «Крапка» відтворено атмосферу старого Станіслава з антикваріатом позаминулого століття: піаніно, якому двісті років, патефон. Відвідувачів зустрічає офіціант, «місцевий Буратіно» пан Юзек. Виготовлений він із дерева, але настільки натурально, що стосовно нього навіть визначають міру тверезості клієнта. Якщо Юзеку починають робити замовлення, отже, «клієнт дозрів», якщо лізе обійматися — «трохи перезрів», а якщо намагається з’ясувати стосунки — на часі викликати швейцара. Хазяйка кафе — пані Мар’яна, переможниця конкурсу «Місіс Прикарпаття» — розповідає, що в цьому приміщенні знаходилася їхня з чоловіком квартира. Напевно, тому тут особливо по-домашньому затишно. Ну а щодо цін, то найдорожче фірмове блюдо коштує двадцять гривень, а юшка з білих грибів із домашньою локшиною — 2.50.

«Різдво — торжество Добра»

На Різдво і столиця краю, і всі районні центри, кожен готель готують свою програму. Але вся принадність свята в тому, що воно не є просто театралізованим, зразково-показовим дійством, а відзначається в кожній родині. Спочатку 6 січня разом із появою першої вечірньої зірки вся сім’я збирається за столом, а потім хлопці й дівчата виходять на вулицю й розпочинаються гуляння, та такі, що постановочна «ніч перед Різдвом» не витримує ніякого порівняння. Хоч би хто прийшов цього вечора до хати, його обов’язково посадять за стіл, незалежно від того, знайома ця людина чи ні, і наступного дня також.

…На зупинці симпатична молода жінка з двома хлопчиками. Нам по дорозі, і ми пропонуємо її підвезти. «Приїжджайте до нас у гості, — запрошує Тетяна, — я хліба напечу, усі дванадцять страв приготую». І диктує свою адресу. Хлопчики щиро посміхаються й також запрошують. Усі троє — чарівні, біляві, як три сонечка: «Різдво — найулюбленіше наше свято!» — разом признаються вони. І переважна більшість тих, із ким довелося зустрічатися, такої ж думки.

— Різдво для мене — найсвітліше в році свято, — говорить губернатор краю Михайло Вишиванюк. — Хоч би де я був — Святий вечір завжди зустрічаю в рідному домі, де за столом збирається вся наша рідня. Брат із родиною, дружина, син, донька, онуки. Сходить перша вечірня зоря. На столі — дванадцять страв, навколо — десятки рідних і близьких очей. Я навіть відчуваю присутність батьків, котрих уже давно немає. І подумки дякую Господу за все: за перемоги та труднощі, за радість і печаль, за те, що випало щастя народитися в такому чудовому, дивовижному краї та щось для нього робити.

— Михайле Васильовичу, яку роль відіграють національні традиції у вашому житті?

— Вони багато в чому сприяли формуванню тієї філософії, за якою я живу. Адже традиція, це не просто певне театралізоване шоу, це спосіб життя, що допомагає за будь-яких обставин залишатися людиною, настроює на добро, виробляє працьовитість, а ще — міцно прив’язує людину до рідної землі, і дає поняття почуття батьківщини. Це, коли хоч би в яких розвинених і багатих країнах ти був, однаково додому тягне. Аби не жити в «приймах» десь, а, збагатившись західним досвідом, навести належний порядок у своєму домі, де ти — хазяїн.

— Прикарпаття дедалі частіше називають українською Швейцарією. Коли, на вашу думку, вона в плані сервісу зможе цьому статусу відповідати?

— Ми не прагнемо бездумно копіювати європейські стандарти, а хочемо будувати якісно, добротно й зі смаком за вищими українськими стандартами. І гадаю, років через десять Європа в цьому плані буде на нас орієнтуватися, а не ми на неї. Хоча, можливо, і швидше. Усе залежить від того, наскільки сприятливим у країні буде інвестиційний клімат. Зі свого боку ми створюємо інвесторам режим найбільшого сприяння. Інвестори області — із 36 країн світу. Останнім часом туристична галузь у цьому плані викликає особливий інтерес. Сама природа велить нам займатися туристичним бізнесом і в перспективі в ньому буде задіяна майже половина жителів регіону. Це найперспективніша галузь місцевого народно-господарського комплексу. А от фахівців, котрі відповідали б світовим стандартам, у нас поки що небагато. Тому не шкодуємо коштів на підготовку цих кадрів і за кордоном, і в себе. Недавно в Івано-Франківську відкрито інститут туризму й менеджменту Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. Цю ідею підтримав Президент України. Набрано 135 студентів, котрі вивчають три іноземні мови: англійську, німецьку та польську. А в перспективі — ще й арабську.

— Останнім часом дедалі більше людей саме до вас приїжджають цілими сім’ями на новорічні й різдвяні свята. Що, на вашу думку, дає цей відпочинок, крім здоров’я і вражень?

— Він формує ставлення до країни. Адже Україну для себе відкривають у такий спосіб не лише іноземці, а передусім наші люди. Ми гостям завжди раді. Нам є чим пишатися, із чим зустріти й чим здивувати. І це не тільки наша природа, а насамперед душа і ставлення до світу, зрозуміти які найкраще, пірнувши в саму атмосферу народного свята. Нинішнього року, лише за програмою обміну школярами область відвідають близько тисячі учнів, переважно зі східних регіонів України. Вважаю такі програми дуже важливими для країни. Оскільки в такий спосіб нове покоління має змогу прилучитися до традицій, які в Східній Україні не настільки збереглися. Ось чому розвиток туризму в нашому краї не просто пріоритетний напрям для області, а, я сказав би, — стратегічний для всієї України. Із його допомогою формується національна самосвідомість, отже, і — наше майбутнє. Адже успішність країни передусім залежить від того, як люди ставляться до своєї землі. Бережно та з любов’ю, — виходить, багатою країна буде. Приємно, що люди їдуть від нас уже трохи іншими. Як у нас кажуть: «Із Богом у душі та з Україною в серці».

— Що ви побажали б українцям на Різдво?

— У Різдво весь світ наповнюється атмосферою Добра. Хочеться побажати усім, хоч би де ви були цього вечора — в родинному колі, серед друзів, на роботі чи в дорозі, настроїти своє серце на Добро та всотати його стільки, аби воно зігрівало весь рік.