Надзвичайно зраджені Батьківщиною

«Правительству Свободного Китая Господину

Гениралисимусу Чан Кай Ши

От моториста танкера «Туапсе»

Книга Валентина Ивановича

Прошение

Уважаемый Господин Президент Гениралисимус Чан Кай Ши и все Правительство Свободного Китая. Разрешите мне от всего чистого сердца очень поблагодарить Вас за Ваше хорошее внимание и заботу обо мне от которой мне на душе и сердце было спасибо Вам очень хорошо…»

(Пунктуацію і мову збережено. — В.К.)

Повоєнне покоління одеських хлоп’ят гралося в «НП». Не в тимурівців або «Зірку», а саме в «НП» — «Надзвичайну подію», так називався спішно знятий слідами драматичних подій на Тайвані двосерійний цілком художній фільм. «НП» нас захопило відразу після «Тарзана» та «Бродяги». Якщо хтось виразно брехав і хотів, аби брехня сприймалася у протилежному значенні, він схрещував вказівний і середній пальці, як це робив у «НП» Райський, якого зіграв В’ячеслав Тихонов. Адже, перш ніж стати Штірліцем, Тихонов для моїх ровесників назавжди став Райським.

Абордажне захоплення танкера «Туапсе» гомінданівцями відбулося 24 червня 1954-го перед світанком — події п’ятдесят років. Півстоліття — термін солідний, вразливі ровесники за п’ятдесят років майже вимерли і продовжують дружно залишати цей світ, а дикорослі, ясна річ, на Райського «кладут с прибором»: плакатно-карикатурний фільм із балаганними декораціями сприймається як совкова вигадка, навіть не пропаганда.

У фатальний рейс «Туапсе» йшов із зовнішнього рейду: до причалу не швартували з міркувань таємності. У Констанці мали взяти вантаж освітлювального гасу Б-1, пального для винищувачів МіГ-15 воюючого братнього Китаю. Перед відходом майже половину екіпажу замінили за порушення горезвісних правил поведінки моряка за кордоном, вигаданих відставними смершівцями. В останньому антарктичному рейсі на стоянці в Буенос-Айресі в гості завітало багато земляків, зрозуміло, випивали, напившись, обіймалися й цілувалися, а хто з них розкаяний власовець, хто оунівець — чорт розбере. Знімалися поспіхом, отож, новачки перезнайомилися в чанкайшистському полоні.

Із траверзу Маніли над топами щогл висіли джмелями чиїсь цікаві літаки. Перед світанком із містка помітили димки. Два військових кораблі пішли на зближення, вимагали зупинитися. Москва благословила з традиційною впертістю: «Ідіть своїм курсом...» Ішли жваво, двигуни «бурмистри» на «Туапсе» стояли ліцензійні. Чанкайшисти дали «вилку», два снаряди лягли по бортах, один розірвався перед штевнем.

Чанкайшисти висадилися на борт «Туапсе». Наказували готувати машину, другий механік Володимир Єгерев саботував роботу й отримав удар пістолетом.

Лише через добу дочалапали до Гаосюна. Процедура полону розпочалася зі спроби гомінданівців зірвати державний прапор. Анфілов, Зібров і Писанов боролися за прапор, їх побили прикладами.

Трубу з серпом і молотом загарбники зачохлили, назву також прикрили брезентом.

Екіпаж щільно скупчився у червоному кутку, зчепилися руками. Китайці виривали зі зчіпки по одному. Повалили Плаксіна й почали бити ногами.

— Про захоплення танкера почули по радіо лише 26 червня, — згадує Елеонора Семенівна Лопатюк. — Запам’ятала тому, що доньці Оленці цього дня виповнилося чотири рочки...

Розпочалася «молотарка» й у наших: туапсинцям вставляли між пальців чотиригранні палички «квайци», прив’язували ноги до лави, били майстерно, аби не залишилося слідів. Катували електричним струмом. Воронова «розстрілювали» біля викопаної могили. Моторист Іван Павленко полоснув себе лезом по горлу, капітану від вигляду крові, що лилася з горла, стало зле.

Якось полковник Дін приголомшив Карпова:

— Двадцять чоловік із групи стармеха Беспалова вибрали свободу.

Карпова делегували в групу Беспалова. Відмовники приїхали у джипі веселі, розпашілі, з недопитими пляшками в руках.

Лукашков зістрибнув із джипа й сказав Карпову:

— Так, Мишко, вийшло.

Через 13 місяців і 5 днів після захоплення літак із групою, в якій перебував Карпов, відірвався від смуги в Тай-Пей. Їх зустрічала вся Одеса, хто пам’ятає. Героїв відправили на Ріцу, в колишній санаторій Берії.

Чому ж «так вийшло»? Середній вік відмовників — 24,3, а відпочиваючих на Ріці — 34,4, і, поза сумнівом, тайванські психологи в погонах брали до уваги віковий діапазон. Відмовники Татарніков і Соловйов народилися у рік вбивства Кірова, а вирушили в останній рейс відразу після розстрілу Берії. Не виключено, що в програмі генерації передбачено певний поріг, край, і в разі зашкалювання включається аварійний генетичний захист. Для збереження виду.

Катування й побиття стали позамежним перевантаженням. Гвоздік і Анфілов були старші, у них межа була вища. Анфілову вибили всі зуби, у Гвоздіка погіршився слух. Книга, який витримав 34 роки полону, втратив сімдесят відсотків зору. Наклав на себе руки Дімов. Ковальов помер у тайпейському госпіталі. Старпом Меркулов закінчив життєвий шлях в Олександрівській божевільні під Одесою. Писанова ув’язнили в божевільні на Тайвані. Понад двадцять років (!) провів у казанській психлікарні закритого типу начальник радіостанції Іваньков-Ніколов, його, кажуть, сестра забрала до Ялти, де сліди радиста загубилися назавжди. За чутками, він першим підписав заяву про неповернення, був ізольований від інших, катуванням і побиттям не піддавався.

Нині начебто дозволено потиху згадувати вголос, і вони згадують... Як купалися в басейні в Чана, молодшого сина Чан Кай Ші, як після зловживання алкоголем перевертали для сміху бетонну будку з поліцейськими, це називалося валяти дурня. Ходили в бар американського військового містечка Лінкольн, вартовий не вимагав перепусток.

Вони навчилися обманювати детектор брехні, для цього досить було читати подумки вірші й не сахатися несподіваних запитань: «Чи носите ви жовті туфлі?» або «Ви навчалися у школі розвідки?»

Взимку 1955-го дев’ять чоловік вийшли з літака в аеропорту Ла Гуарді. П’ятеро наступного ж дня подалися до радянського посольства, а трійця — Єременко, Соловйов і Татарніков — у цей час десь тинялася, тобто не усвідомлений вибір вплинув на їхню подальшу долю, а дріб’язковий випадок.

Застіллям зі співвітчизниками кінця-краю не було видно, і Валентин Лукашков написав у «Новое русское слово»: «Ми не горілку пити приїхали, а працювати».

Його працевлаштували на джутову фабрику в Петерсоні, штат Нью-Джерсі. Робота була курною і шкідливою, але платили пристойно — 4,5 долара на годину.

Поміняв кілька робочих місць, скрізь виявляючи йоржистість. Князь Бєлосельський-Бєлоцерковський надав Лукашкову стипендію. Вступив на підготовче відділення Колумбійського університету.

— Піднімаюся у свою каюту в університеті, — згадує Лукашков, — а в ліфті ще двоє, за мною пішли, відрекомендувалися дипломатами з ООН, морди в обох у саднах. Відчинив двері, бачу, хтось господарював, репродукція «Варяга» перекошена, напевно вони.

— Ми хочемо допомогти вам повернутися, — кажуть. — Подумайте. Ми йдемо, а з нами йде батьківщина.

— Я її наздожену! — кинув услід Лукашков.

У Шереметьєво п’ятьох, котрі скучили за Вітчизною, зустрічали п’ять «Волг», кожного посадили в персональну.

Міністр морського флоту Бакаєв прийняв тих, що повернулися, за зачиненими дверима.

— У бардаки ходили? — запитав.

— Ходили, — зізнався Лукашков, йому доручили каятися за всіх.

Повернення американської п’ятірки ускладнило й відстрочило на чотири роки від’їзд із Тайваню Бенковича, Анфілова, Зіброва та Гвоздіка.

Дозволили осісти лише в тих країнах, де немає радянського посольства. Австралію відразу відкинули, бо додому далеко добиратися. Денікінський полковник Георгій Костянтинович Ельснер, власник ресторану «Асторія» у Тай-Пеї, почав клопотатися через французького посла, з яким мав приятельські стосунки. В Ельснера четверо туапсинців були відрекомендовані великому князю Володимиру Кириловичу Романову, їхня світлість літав на літаках іспанської авіакомпанії відповідальним інженером і ненадовго залетів на Тайвань. Ельснер виявився людиною справи: вони отримали-таки бразильські паспорти, рекомендаційні листи до товариша по службі Ельснера генерала Петрова, який осів у Бразилії.

У Сан-Пауло оселили в «каза емігранта».

Володимир Бенкович, що виступав за юнацьку збірну Північного Кавказу з футболу, подався до тренера на стадіон Маракана. Бенковича, який не грав вісім років, доки плавав і перебував у полоні, випустили для проби дев’ятим номером проти команди «Індепенденс-2». Він виклався у першому таймі і з подачі темношкірого забив гол. Тренер порадив Бенковичу схуднути, а потім прийти показатися. Рекомендація генерала Петрова та знання англійської дозволили Бенковичу влаштуватися на голландський лайнер «Бойсвене». Супервайзер Бенкович розміщував пасажирів по каютах, виконував безліч доручень і з обов’язками справлявся. Він устиг зробити три лінійних рейси на Кейптаун, і невідомо, як склалася б його доля, якби знайомий латиш не приніс четвірці уругвайські паспорти.

У Монтевідео працівники радянського посольства вручили радянські паспорти, четверті за ліком: були вже на всі випадки життя — польські, бразильські й «морехідки», паспорти моряків.

У Одесі зустріли тепло, але вранці запросили в баскомфлот, де чекав слідчий Пал Палич. Бенкович грунтовно звільнявся від спогадів рівно тиждень, приходив сповідатися, як на роботу, на восьму, ішов о п’ятій із дзвінком. Нічого не приховуючи, пригадав, як зустрічався з Юрасовим із ЦОПЕ (Центральної організації повоєнних емігрантів), Ярославом Стецьком із АБН (Антикомуністичного блоку народів), Володимиром Паремським із НТС (Народного трудового союзу).

Куратор Гвоздіка назвався, як водиться, Іваном Івановичем. Телефон для зв’язку велів запам’ятати, але не записувати. Павла Гвоздіка направили на пароплав «Ставрополь», який саме вантажився у порту. Прийшов Павло з вахти, а мати: «Анфілова й Зіброва арештували».

Навіть із переляку Гвоздік не забув номера заповітного телефону.

— Тебе це не стосується, — сухо подарував надію Іван Іванович.

— Якщо братимете, то бодай не вдома, — попросив без надії Гвоздік.

Іван Іванович, як і обіцяв, заарештував Гвоздіка не вдома, а на розі Щепкіна й Артема, дорогою на вахту.

Чим мотивували арешт бразильської четвірки? Уже в таборах до них дійшла чутка: начебто, коли в ООН Микита Сергійович заявив, що в нас немає інакодумців, йому підсунули журнал із фотографіями Анфілова, Гвоздіка й інших на тлі пальм. Хрущов дуже розсердився...

Бенкович і Анфілов потрапили на Луб’янку, Гвоздік і Зібров — у Лефортово. Коли в Лефортово виводили на прогулянку, потрібно було спуститися зі сходинок у внутрішній дворик, посеред дворика стирчав чавунний стовп. «Якщо й тут розпочнеться «молотарка», — подумав Гвоздік, — то розженуся зі сходинок і...» Замучили писаниною, слідчий Кулешов пообіцяв Гвоздіку:

— З’ясуються подробиці, і ми тебе шльопнемо!

— Не шльопнете, — цідив Гвоздік.

— Ти ж Вітчизну зрадив! — кричав Кулешов.

— Якби я хотів залишитися на Заході, я міг би зробити це в будь-якому порту, — огризався Гвоздік, учасник війни.

Карпов під час арешту уругвайської четвірки плавав на «Тулі». «Тула» вийшла із Жданова в закордонний рейс. Уночі в Керченській протоці Карпова розбудили й пересадили з речами на прикордонний катер.

— Карпова заарештували, — шепталися в команді.

На військовій колегії Верховного суду Карпов зустрів із подивом й інших туапсинців, також викликаних свідками. Склад суду був представницький, суддя Смирнов устиг прославитися після процесу над льотчиком-шпигуном Пауерсом. Обвинувачі пригадали те, що Бенкович, Анфілов, Зібров і Гвоздік хизувалися на Тайвані в тропічній формі, правда, без погонів. Анфілова звинуватили в прихильності до монархізму за те, що він написав листа нащадкам царської родини в Іспанії.

Примушували обмовляти товаришів. Чорнили, але не всі, особливо старався старший комсклад.

Уже радянський супутник блимав у нічному небі, а методи були кондові, і стаття та сама — 58-1-ша: «измена Родине».

Якби була стаття «измена Родины», можливо, і Вітчизну судили б, і свідки були б ті самі.

Прокурор вимагав розстрілу, але, очевидно, погарячкував. Зібров, той самий, що бився за прапор на юті, отримав п’ятнадцять років суворого режиму, розщедрилися, певне, бо офіцер. Неформальному лідеру, матросу Бенковичу припаяли п’ятнадцять років за довгий язик, а матросу Гвоздіку й радіонавігатору Анфілову скостили до дванадцяти.

Бухгалтер Ваганов після повернення з полону влаштується експедитором у рідному Арзамасі. У нього виявиться недостача картоплі, але Ваганову інкримінують зраду Вітчизни й засудять на п’ять років, які він відсидить день у день.

Засуджених відправлять етапом у Явас, але на пересилці пригальмують. Як з’ясується невдовзі, через те, що в цей час у таборі демонструвався фільм... «НП» із В’ячеславом Тихоновим.

Фільм, мабуть, і табірному начальству подобався: туапсинців зустріли з великою повагою, як героїв, котрим не пощастило, запропонували посади табірних недоумків. Зіброву довірять табірний буфет, Анфілова призначать майстром у столярний цех, де виготовляли корпуси для телевізорів і годинники «Зозуля». А Гвоздіка з неповною середньою освітою направлять на курси столярів. Правда, оселять туапсинців у різних бараках, тільки через чотири роки.

У таборах Бенкович також «ганяв пузир», грав у футбол — не в Ріо, так у Мордовії. У Явасі й Соколово йому вже знову кричали: «Біна!» Після перемог команда «Дружба» дружно чифірила, за що її називали «Чорним чайником».

У 1966-му прочитали наказ: «...помилувати і звільнити від подальшого покарання...».

— А я помилування не просив, — спантеличив табірне начальство Гвоздік.

— Чого ж ви хочете? — начальство насупилося.

— Перегляду справи.

Реабілітували їх лише в 1990-му.

Павло Васильович Гвоздік подався на диктову фабрику, благо в таборі полюбив запах стружки, і проробив на ній двадцять два роки. Одного разу напросився в гості начальник цеху, випили по п’ять морських крапель, як водиться, і совісний начальник написав на папірці: «Павлик, за тобою стежить КДБ». «Я знаю», — дописав Гвоздік. Ішов 1985 рік.

Лише троє з десяти відмовників осіли у США — Татарніков, Соловйов і Єременко. Нещодавно навідувався в Зелений Кут Венедикт Єременко, який подався в американські баптисти. Кажуть, щедро пригощав односельців, а потім сказав: «Ви всі — п’яниці», — і поїхав, навіть не провідавши приятеля Валентина Лукашкова.

Лукашков недовго плавав на танкері «Башкірнафта», списали за копійчану контрабанду, возив у Болгарію швейні голки. На березі працював «чорним» маляром у порту, фарбував черева суден, пойоли, лляли.

Судновий лікар Михайло Степанович Романов повернувся у рідний Рені, оперував у місцевій лікарні, став почесним громадянином Рені.

Надіслали поштою урни з прахом Жоржа Дімова, Анатолія Ковалева й Михайла Калмазана.

Книга дуже боявся, що осліпне остаточно й не побачить матір. Він був нездоровий, старанно змивав кров в унітазі літакового туалету, боявся, що в Делі висадять. У Одесі з труднощами влаштувався на брандвахту в яхт-клубі, і брандвахта згоріла.

Володимир Саблін, повернувшись 1988-го з Книгою і Писановим, влаштувався боцманом на дорогу яхту, яка стояла на безстроковому ремонті. З яхти вкрали якір-ланцюг, боцман Саблін дуже переживав, брів вулицею Левітана і впав — зупинилося серце.

Бенкович у Москві працював реставратором, економом монастиря. Одного разу монастир відвідала вдова великого князя Володимира Кириловича.

— Ваша світлість, я спілкувався з вашим чоловіком на Тайвані, — здивував вдову економ монастиря.

Троє із першої партії звільнених — радіооператор Михайло Болтунов, токар Володимир Сулятинський і 4-й механік Юрій Борискін — після передачі танкерного флоту в Новоросійськ осіли на Кавказі, плавали, отримали житлоплощу, всі живі.

Матрос Микола Денисович Федоров — Коля Маленький, мабуть, єдиний із палубників дослужився до капітана, встиг поплавати «під прапором».

Гріх туапсинцям скаржитися на відсутність уваги. Осілого в Москві Бенковича показували в передачі «Бомонд» М.Ганопольського, у кіноогляді «Серпантин», у «Взгляде», «Старой квартире» та «Как это было». На передачу «Как это было» 1997-го запросили й одеситів. Дорожні витрати телекомпанія оплатила з розрахунку 150 тисяч рублів за старим курсом на брата, а купейний квиток коштував 220, довелося почесним гостям дзвонити, канючити. Надіслали гінця з доважком. Так це було.

Останній трійці трохи пощастило в тому, що не так душу в серйозній установі виймали, все-таки 1988-й — не 1955-й, і на тому спасибі. Упізнавати останню групу в Шереметьєво чекісти чемно попросили Бенковича. Він їх упізнав через тридцять років, хоча Писанов був із сивою бородою. До речі, Гвоздіка прямо з мордовських таборів під конвоєм возили в казанську психлікарню закритого типу впізнавати начальника радіостанції Іванькова-Ніколова. Ось яка в нас була забудькувата Вітчизна, що доводилося упізнавати.

А поверненці з більш ранніх партій тривожилися, просили не дуже загострювати увагу на цій темі. Мовляв, ще живі Івани Івановичі, які примушували їх чорнити товаришів по тайванському нещасті. Тому й поспішаю, поки живі.

Коли прибувала чергова зграйка блудних синів, чиновники розгублювалися. Як бути з ними: приплюсувати роки митарств до стажу чи відняти як прогул? Крутії у Мінфлоті звично підшивали доповідні. «Не було аналогів», — відповідали.

Щоб за вірність, за тугу, за пташине прагнення бодай манівцями, бодай із запізненням, але повернутися до рідних гнізд — нацьковувати одне на одного, залякувати, розстрілу вимагати, а після судимості від моря відлучати — не було... Лукашкову візу закрили, а сину Калмазана, який загинув на Тайвані, дипломованому електромеханіку, не відкривали. За «гріхи» батька він майже все активне морське життя маявся у каботажі. Цей дорослий син, до речі, досі вірить, що батько живе в Новій Зеландії, і не засуджує його.

Конкретні претензії у декого до капітана Віталія Аркадійовича Калініна: як міг поїхати, не побачившись із кожним із залишених у полоні. Закиди справедливі, але формально безвідповідальні. У тій самій архівній папці в спеціальній графі вказані військові звання комскладу, так, капітан мав звання капітана першого рангу, помполіт — капітана третього рангу, згідно з дедвейтом судна, вражаючим особовим складом і відповідальністю моменту. Капітан був людиною військовою і, слід гадати, виконував наказ: «Їхати». Чому тоді, скажуть, адмірал Головнін не залишив екіпажі в японському полоні? Можливо, час був інший або наказ із Адміралтейства не надходив.

Кожен ніс всунутий йому хрест, капітан, гадаю, їдучи, усвідомлював, на що себе прирікає. Прощені й урядово нагороджені грали нав’язані їм ролі. Ляховському передоручили заслуги Лопатюка, одностайно вважають туапсинці. У 1988-му, на останній урочистій зустрічі трьох тайванських невільників, туапсинці буквально ошелешили постарілого В’ячеслава Тихонова, коли зізналися, що прототип його героя — аж ніяк не Віктор Ляховський, хоча він також тримався молодцем, а пекар Всеволод Лопатюк, гарний русявий хлопець із Молдаванки.

Про Лопатюка згадують усі без винятку туапсинці, розділені життям і гомінданівськими психологами на чотири потоки. Лопатюк — особистість суперечлива, імпульсивна, оцінки товаришами його найчастіше нелогічних учинків інколи безжалісні. А сам він дружині Елеонорі Семенівні про жодного туапсинця не сказав поганого слова.

У 1991-му зателефонували китайці, зустрілася з ними в престижному готелі «Червоний». «Він лежачий, — сказали, — приймете?»

Останні три роки на Тайвані Всеволод Лопатюк не підводився і лежав у комірчині без вікон у сім’ї охоронця, якому за догляд доплачували. До фанзи прилягав цвинтар із курганчиками замість надгробків. Через обмеженість острівної площі за кожен курганчик родичі щомісяця платять. Якщо платежі припиняються, місце звільняють.

Коли привезли каталку, дружина вибігла — як була, в легкому халатику — на мороз.

— Це ти, Сєвка? — запитала.

— Яка ти стара стала, — відповів.

— Та й ти не помолодшав.

Помер Всеволод Володимирович Лопатюк, останній тайванський невільник, на котрому закінчилася «молотарка», 18 травня 1998 року в Одесі.

Торік у листопаді пішов із життя Володимир Бенкович. Фотографія матроса-передовика танкера «Йосип Сталін» Володимира Бенковича прикрашала першу шпальту газети «Моряк» за 12 вересня 1953 року.

Коли офіцери з «бразильської» четвірки впали в розпач, матрос Бенкович не спасував, ставши фактичним лідером. Біна — називали його футбольні вболівальники у Ставрополі й мордовських таборах. На Маракані позначити не встигли. Бенкович був першим вітчизняним легіонером і першим радянським моряком-«підпрапорником».

Серед живих по країнах СНД і Америці нині загалом одинадцять морських душ із сорока дев’яти. Не було таких жахливих аналогів.