НА МЕЖІ МОЖЛИВОГО

Литвиненко Трохим Панасович. Народився 18 жовтня 1910 року в с. Степанці нині Канівського району Черкаської області. 1933 р. закінчив Одеську військову танкову школу, а потім Одеську і Ворошиловградську військові авіаційні школи пілотів. Служив льотчиком у частинах винищувальної авіації. Учасник радянсько-фінляндської війни 1939—1940 рр. і Великої Вітчизняної війни. 1941 р. був тяжко поранений і визнаний непридатним до льотної роботи та військової служби, але домігся дозволу повернутися в стрій і продовжував літати. До листопада 1944 р. штурман 191-го винищувального авіаційного полку майор Литвиненко здійснив 167 бойових вильотів, у 41 повітряному бою збив 20 літаків противника. Герой Радянського Союзу, нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора й Олександра Невського, а також медалями.

Герої Радянського Союзу: Короткий біографічний словник у двох томах. Т.1. — М.: Воениздат, 1987.

Коли його знайшли, він не подавав ознак життя.

За три дні до того Трохим Литвиненко зі своєю ланкою прикривав ескадрилью бомбардувальників Пе-2. Бомби з пікірування лягли точно. Винищувачі приєдналися до своїх підопічних. Ті й ті поверталися без втрат. Але перед самісінькою лінією фронту літаки потрапили під вогонь німецьких зеніток.

«Не кажи гоп», — усміхнувся Литвиненко, маневруючи швидкістю і висотою. Ще хвилина, і зона обстрілу залишиться позаду.

Несподівано хитнуло літак — снаряд прошив площину. Гостро обпекло ногу і руку. У кабіну війнуло смаленим.

«Стрибати, стрибати... — пілот розстебнув ремені, відкинув ковпак. — Тепер якось підвестися…»

Та ліва нога заніміла. Земля наближалася, а він ніяк не міг вибратися з кабіни. Лише в останній момент Литвиненко зрозумів, що треба зробити. Нелюдським зусиллям відштовхнув від себе ручку управління. Палаючий літак увійшов у круте піке, за інерцією пілота викинуло з кабіни, вдарив струмінь холодного повітря, і він смикнув кільце…

Парашут зачепився за високу ялину — і тяжко поранений льотчик зависнув на ній. Три доби він провисів на дереві, не приходячи до тями. І лише випадково, пролітаючи над лісом, наші льотчики помітили купол його парашута. Негайно до лісу послали бійців, які й зняли Литвиненка.

Пораненого допровадили в госпіталь. Хірург глянув на воскове обличчя, помацав пульс, підняв повіку.

— Велика втрата крові. Безнадійний.

— Виходить, в особливу? — сестра запитливо глянула на лікаря. Так медперсонал називав віддалену кімнату, в якій лежали умираючі.

— Поспішний висновок. Готуйте хворого до операції. Я сумніваюся як хірург, але боротися за життя цього хлопця буду.

Лише на четвертий ранок після операції і на сьомий після парашутного стрибка Литвиненко розплющив очі.

— Долікують у тилу, — вирішив лікар. — Підчуняє — відразу евакуюємо.

У вагоні санітарного поїзда у Литвиненка звично нила нога. Раптом льотчик почув добре знайоме виття. У повітрі «юнкерси»! «Те, що ми в санітарному ешелоні з розпізнавальними знаками Червоного Хреста, для фашистів нічого не означає, — думав він. — Навпаки, беззахисну жертву вони розбомблять ще охочіше».

На поїзд полетіли бомби.

Трохима підібрали під насипом, куди його викинуло з вагона вибуховою хвилею. Гаряче залізо вдарило по ще свіжих ранах, додало нових...

…Позаду шістнадцять місяців лікування в госпіталі. «Для служби в армії непридатний» — таким був висновок лікарської комісії. Не згинається нога в роздробленому коліні, погано слухається права рука. Але Литвиненко кидає виклик і долі, і вироку медицини. Долаючи біль, тренується, розробляє скуті суглоби. Звертається з листом до командувача ВПС маршала авіації Новикова і, як виняток, отримує дозвіл літати. Після дворічної перерви йому знадобиться менше двох місяців, аби освоїти нову швидкісну машину Ла-5фн.

Невдовзі Литвиненка направили в авіаційний винищувальний полк.

Він думав, що йому відразу ж дадуть бойовий літак. Не так сталося, як гадалося... Його призначили на штабну посаду: у відділі кадрів побоювалися, що він, після операції та тривалого лікування, не витримає страшної напруги повітряного бою, що в першій же сутичці його зіб’ють, як новачка. Тому ні позитивна характеристика з навчального загону, ні гарячі прохання самого льотчика не допомогли.

Однак місце Литвиненка в полковій канцелярії часто залишалося порожнім: він днював і ночував на аеродромі. Нарешті командир полку дав «добро». Трохим став вилітати на розвідзавдання, патрулював над нашою піхотою, посилали його і на штурмівку ворожих колон. Весь час із хвилюванням він чекав бою в повітрі.

Настав день, коли Литвиненко вийшов із бою тричі переможцем: збив два винищувачі «фокке-вульф-190» і бомбардувальник «юнкерс-87». Уся країна дізналася про його перемоги з повідомлення Радянського інформбюро. Сам Литвиненко вважав той січневий день 1944 року переломним і вирішальним у своєму житті — він знову отримав крила льотчика-винищувача.

Литвиненко квапився, рвався в бій, адже війна котилася до кінця, а його особистий рахунок ворогу завмер у вересні сорок першого на п’яти машинах. До переможного травня він збив ще 18 літаків.

Однак 1946 року командиру винищувального авіаційного полку підполковнику Литвиненку довелося розпрощатися з авіацією: рішення медичної комісії було категоричне. Після демобілізації він жив спочатку в Ленінграді, а потім переїхав до Київа.

— Батько в сім’ї був як старший товариш, — розповідає старший син Трохима Панасовича Володимир. — З матір’ю тихий і рівний, на нас, синів, міг і прикрикнути, але робив це рідко і завжди справедливо. Часто їздив із нами за місто. Любив природу, захоплювався квітами.

Він був людиною дуже скромною. Не пам’ятаю, щоб колись хизувався своїми заслугами та бойовими нагородами.

Батько довго і тяжко хворів. Він помер 14 вересня 1963 року. Нам запам’ятався не змученим хворобами страждальцем, а товариським і веселим, вольовим і суворим, сповненим сил.