Мрія, бажання, реальність...

Так уже повелося у світі, що кожній людині для самоствердження потрібно досягти певних вершин, довести собі й оточенню, чого вона варта. І кожен обирає свій шлях. Майже два місяці тому в Харкові зібралася група людей, які захотіли довести собі й усьому світові, що чогось варті, підкоривши найвищу вершину в нашій країні — Говерлу. Здавалося б, то й що, не так уже це й складно. Проте варто додати, що це — група незрячих альпіністів. Людей, від яких суспільство не сподівається нічого іншого, крім того, що вони сидітимуть удома й чекатимуть, доки хтось із сусідів змилосердиться і принесе їм провіант. Але, виявляється, у цих людей є вищі цілі. І не те дивно, що вони захотіли цього, — серед сліпих є чимало подвижників. Дивно, що знайшлися люди, котрі повірили в їхні можливості.

А починалося все так. Журналіст однієї харківської радіостанції, сам — незряча людина, отримав завдання від редакції — взяти інтерв’ю в директора харківського обласного клубу альпіністів Віктора Назаренка. Під час інтерв’ю Віктор Григорович поділився з журналістом своїми враженнями, отриманими в Гімалаях, де бачив, як сліпі люди піднімалися на гору. Відтоді Віктор і замислив заснувати щось подібне в нашій країні. «Невже це неможливо?!» — поділився він своїми думками з журналістом. Посил було сприйнято, і вже незабаром зібралася група незрячих людей, які захотіли дерзнути й підкорити Говерлу. Серед них був і автор. У Харкові ми провели низку тренувань: нас учили користуватися альпіністським спорядженням. Кожен із нас усвідомлював: усе це жарти порівняно з тим, що очікує нас на Говерлі. Важко було навіть уявити, з якими труднощами нам належало зіштовхнутися. Про майбутній похід стало відомо пресі й Міністерству надзвичайних ситуацій. Усі лише крутили пальцем біля скроні — якій, мовляв, нормальній людині спаде на думку повести в гори групу сліпих, ще й під час невідповідних погодних умов — у Карпатах тоді стояв страшенний туман, та й снігу, який міг би допомогти сходженню, було, м’яко кажучи, як кіт наплакав. Проте інструктори клубу альпіністів не втрачали віри у наші сили.

Наша група у складі чотирнадцяти людей із глибокими патологіями зору, а також дев’яти інструкторів та медичних працівників 19 грудня вирушила в дорогу. Ми прибули на спортивно-тренувальну базу «Заросляк» в Івано-Франківській області. Наступного дня нас чекало перше серйозне тренування: ми мали зійти до половини гори. Тренування пройшло успішно, хоча погода була далеко не ідеальна — як і раніше, мало снігу, стояв туман. 23 грудня нас чекав, як зізнається багато хто з учасників сходження, найсерйозніший у житті іспит — справжнє сходження. Мало хто вірив у можливість цього заходу, крім, мабуть, самих учасників і тренерів та працівників МНС, які нас супроводжували. Проте о третій годині ночі, як і було заплановано, відбувся підйом, а о п’ятій — вихід.

Однією з найбільших проблем було екіпірування учасників. На жаль, вартість потрібного спорядження на кожну людину становила близько півтори тисячі доларів, яких ні в учасників, ні в клубу не було. Вдалося знайти спонсорів і однодумців не тільки в Харківській області, а й по всій Україні. Загалом спорядження вистачило всім. Хоча воно не було підігнане за розмірами індивідуально, і тому в ньому не було так зручно, як хотілося б: із когось під час сходження злітали «кішки», комусь черевики розтерли ноги до крові. І все-таки до вершини дійшли всі. У їхньому житті цей день став одним із найбільш знаменних. Це було не просто фізичне подолання труднощів. Для кожного з учасників у цьому був набагато глибший, філософський, чи що, смисл. Це була можливість довести собі й усьому світові, що ми можемо багато чого, потрібне лише бажання — справжнє, щире й непохитне. Це була можливість довести суспільству, яке звикло, що сліпі люди сидять по своїх комірчинах, нашу спроможність на великі справи, варто лише дати нам можливість довести це, варто лише повірити в наші сили. На вершині група встановила прапори України, Харкова, а також прапори наших спонсорів, постояла трохи й рушила вниз.

Шлях назад також був іспитом. Недарма серед альпіністів існує повір’я — сходження не вважається закінченим, доки вся група не повернулася. І ми спускалися. Спускалися радісні, щасливі досягнутим, усе ще не вірилося, що ми це змогли зробити. Слід віддати належне нашим інструкторам і групі МНС, які супроводжували нас, упродовж експедиції підтримували нас своєю вірою. Воістину складно знайти в наш час (та, мабуть, і завжди) когось, хто б зміг так щиро й безапеляційно повірити в сили сліпих, як змогли повірити ці люди. Спуск забрав у нас на годину менше, ніж сходження (чотири з половиною години), всі прибули на базу при доброму здоров’ї, і в кожного з нас у серці зміцніла віра у власні сили. Залишилося тільки переконати іншу частину суспільства в тому, що незряча людина — не просто істота, придатна лише на те, щоб паразитувати на людському суспільстві, а самостійна людина, якій під силу дуже багато, і треба лише дозволити їй це зробити.

І ще — кожен вільний вірити чи не вірити у вищі сили, проте факт залишається фактом. Більше місяця в Карпатах стояла надзвичайно складна для сходження погода — сильний туман і майже повне безсніжжя. Проте в день, коли ми сходили, туман розсіявся, випав невеличкий сніг, а через день після експедиції почалися сильний вітер і заметіль. Знову опустився туман. Слід зауважити, що серед нас не було людей, хто не здобув чи не здобував би тепер вищої освіти, адже, як справедливо зауважив Віктор Назаренко, альпінізм — непростий вид спорту. Він дуже інтелектуальний. Тут велике значення має філософія. Вершина — це не просто фізична мета, а й символ тих моральних, духовних цілей, які перед нами стоять. А прірва, яка зяє перед кожним із альпіністів, — не просто загроза фізичної смерті, а й символ духовного краху. І вже якщо ми зійшли на Говерлу, отож зможемо ще багато чого, тільки не треба нам заважати, тільки треба в нас повірити. На те й уповаємо.

Цієї весни ми плануємо підкорити Ай-Петрі, гору хоч і не таку високу, проте технічно набагато складнішу. Ну а найголовніша поки що мета — Ельбрус. Але це тема зовсім іншої розмови, яка, я не сумніваюся, відбудеться, і вона аж ніяк не за горами.