Мовний бар’єр

Із листа до редакції:

«Моєму синові сім років. Сьогодні в шкільній студії живопису замість звичайного гуртка малювання в дітей було чаювання. Коли я прийшла забирати дитину, викладачка поінформувала мене, що хлопчик украй погано поводився й матюкався. Коли я попросила уточнити, що саме він сказав, викладачка відповіла, що вона таких слів не вимовляє. На чому ми й розпрощалися.

Удома я попросила дитину не відтворити погані слова, оскільки їх не можна вимовляти, а написати їх. Причому пояснила, що знаю, що саме він казав, але хочу, аби він сам чесно все розповів. Дитина довго писала різні слова, від «малявка» до «недоумок», але матірних серед них не було. І після кожного слова я відправляла його знову писати, бо він не назвав того, яке вимовив у школі. У результаті син розплакався й сказав, що більше жодних поганих слів не говорив.

Як бути? Як впливати на нього? Удома ніхто матом не лається, й раніше ніхто не скаржився на те, що він вживає ненормативну лексику».

На психотерапевтичному прийомі мама з 13-річним хлопчиком.

«У мене з сином така проблема — він приносить із школи такі слова!

Ну, повтори, що ти сьогодні говорив у школі. Ні, ти скажи психологу. Він сказав учителю «отвяньте». Ви уявляєте! Зараз по губах дам за це «отвяньте». І звідки це в нього? Ми ніколи з чоловіком при ньому не лаємося…»

Гадаю, тепер це слово вкоренилося в лексиконі хлопчика надовго. Я часто прошу підлітків приходити на прийом зі своїми улюбленими піснями, дисками, касетами. Іноді мені доводиться просити «перекласти» російською мовою те, про що там співається. І дитина, знаходячи літературний еквівалент сучасній лексиці, не насильно «перевчаючись», а допомагаючи дорослому, котрий виявляє щиру зацікавленність й повагу до його світу, наново «вписує» до свого словника ці нею самою підібрані, «перекладені» й іноді з труднощами згадувані слова.

Уперше батьки зіштовхуються з «пробами» ненормативної лексики ще в дитсадівському віці. Приблизно в три-чотири роки. Це час проживання кризи трьох років, одним із «симптомів» якої є «знецінювання». Коли все колись шановане й любиме відкидається. Коли дитина може сказати, що «ненавидить», «не терпить» найдорожче і найдорожчих для неї. Це стосується як іграшок, друзів, так і поведінкових проявів та реакцій. У цей час дитина починає випробовувати нас на «реакцію». А що зміниться у світі, якщо я скажу, зроблю ось так? Що буде? Адже основне завдання дітей — бути шукачами й дослідниками, у тому числі й нас, батьків, дорослих. Пам’ятайте, дітям однаково, в який спосіб привертати до себе увагу. Якщо її мало в позитивному варіанті, шукатиметься негативний. Тобто будь-який доступний. І якщо батьки кілька разів продемонстрували жах від почутих словес (тобто емоційно втягнулися й піддалися на провокацію чада), у дитини з’являється засіб маніпуляції і привернення уваги.

Пригадайте й проаналізуйте свій дитячий «вербальний» досвід. Пам’ятаю, у дитинстві моєю улюбленою казкою була «Дерьмовочка», а улюбленою їжею — «рибна констерва». При цьому, звісно, казку треба було розповідати лише при гостях. І якби вперше і вдруге дорослі не розсміялися, мені б не спало на думку повторювати свої розповіді втретє й учетверте.

Існує цікава психолінгвістична теорія зв’язку слів «мат — мати — матка». За нею, у той момент, коли відбувається психологічний «відрив» дитини від мами, тобто її перехід на інший рівень розвитку — особистісний, міжособистісний, соціальний, дитина починає використовувати матірні слова. Це збігається з віком 3, 7, 14 років. Також необхідно пам’ятати про те, що однією з рис дошкільнят і школярів є сугестивність та схильність до наслідування. Погодьтеся, нелогічно жахатися й лаяти дитину за слово «блін», якщо у вас самих воно частенько виривається. Краще пояснити: «Я помилився. Це слово я вимовив, бо був дуже прикро вражений чимось (розсердився). Ми всі іноді помиляємося. Є інші слова, які можуть виражати те ж саме. Я постараюся більше так не говорити. Вибач». Так ми привчаємо дитину до того, що ми її шануємо, що дорослий також може помилятися, і вона — дитина — має право на помилку, що в неї є вибір, що батько «працює» над собою. У такому разі в батька є шанс залишитися авторитетом для дитини. Адже у віці, коли дитина «виходить у соціум», розпочинається боротьба за вплив на поведінку дитини між батьками й новими друзями. І до цього віку в малюка має бути міцний «психологічний імунітет» — здатність протистояти впливам, залишатися собою. А цей імунітет складається і з нашої поваги, довіри, уваги до дитини.

Коли дитина повертається з садка чи зі школи, їй дуже хочеться поділитися з батьками своїми новими знаннями, досягненнями. І реакція дорослих на ці «новини» для дитини дуже важлива. Ми вже знаємо, що вона знайде можливість привернути увагу. І краще нехай це буде наша увагу. Коли дитина вимовляє щось «не те», можна спокійно сказати: «Знаєш, мені неприємно чути це слово. Якщо ти маєш на увазі... (варіант заміни), повтори, будь ласка, так, аби мені було зрозуміло». Якщо спроби лихослів’я повторюються часто, дитині слід пояснити, що непристойних слів дуже багато, вони є в різних мовах, але освічена людина вирізняється тим, що знає й інші слова та вміє підбирати синоніми. Потім можна погратися в гру «Знайди синонім».

Для дитини будь-якого віку необхідне відчуття меж і норм. Як і відчуття безпеки. І дитині важливо відповідати тим нормам, які існують у її оточенні. Звісно, завдання дорослих — допомогти у формуванні цього оточення. Але при цьому важливо не перестаратися. Іноді на прийомах я чую від батьків, що вони взагалі захищають своїх чад від будь-якого спілкування, аби «чогось не підхопив». Я — за щеплення. Як у медичному, так і психологічному сенсі. Наше завдання — адаптувати малюка до спілкування в будь-якому колі. Так, аби він відчував свою цілісність і міг знайти в собі сили не наслідувати те, чому опирається його сутність. Це можливо. Тільки трохи більше терпіння і сприйняття дитини як друга.

Підлітковий вік — час, коли відбувається переорієнтування з авторитету батьків і вчителів на «своє коло». У цьому віці важливо виглядати й проявляти себе як референтна група, в якій потрібно говорити «своєю» мовою, аби туди потрапити. Важливо, щоб до цього віку дитина усвідомлювала: батьки завжди її приймають, незалежно від того, якою мовою вона тимчасово розмовляє. І якщо час від часу виникають конфлікти з викладачами, підліток мусить засвоїти, що вчинив помилку (якщо вчинив), але батьки готові його зрозуміти й допомогти, хоч би там що відбувалося. Він повинен знати: ви його захистите в ситуації, коли він не може цього зробити сам, і покараєте за те, чого робити аж ніяк не можна.

Лихослів’я — прояв агресії. А агресія буває тактильна й вербальна. Тактильна агресія виявляється тоді, коли ми хочемо вихлюпнути щось із тіла й тілом. Вербальна — те, що виходить із нас із словами та криком. І чим більше ми стримуємося, тим із більшою силою виходитиме з нас напруга. Тактильна чи вербальна. Потрібно вчитися знаходити «екологічно чисті» та своєчасні способи трансформації нашої агресії. І дорослі, звісно ж, мають починати з себе.