МОНОЛОГ НАД МОГИЛОЮ ГОЛОВЛІТУ

Ми стрімко наближаємося до ювілейної дати, яку, втім, не всім схочеться відзначати, а то й помічати. Десять років тому зі сторінок книжок, газет і журналів зникли у вихідних даних загадкові, що нічого не говорили невтаємниченим, літери БФ з п’ятизначним цифровим індексом. За цим фіговим листком ховалася в тоталітарні часи цензура.

А втім, у ту пору сказати на цензуру цензура, а на цензора цензор — боронь Боже. Служаку починало тіпати, обличчя негайно набувало кольору пролетарських знамен, загрозливого і водночас переляканого виразу, наче ти з дурної голови бовкнув страшну державну таємницю в присутності іноземного шпигуна, котрий, паразит, тут же кинеться звідомляти своїх шефів з ЦРУ. Зловісним шепотом службова персона починала сичати, а то й кричала:

— Затямте: я не цензор, я уповноважений Головліту! А отже, партії та держави.

Був час, коли цензорів годилося йменувати ще туманніше: «редактори». А сама їхня інституція — Головліт! Дідько ногу звихне у здогадах щодо справжніх її функцій: звиклому до радянського «новоязу» читачеві лишалося тільки здогадуватися: загадкова установа — то Главк літератури, чи що? А як Главк, то якого відомства? Насправді та інституція ніякого зв’язку з літературою не мала,в її повному титулі навіть слова такого не було: Головне управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР. Загалом усе відбувалося за нетлінними законами радянської міфології: якщо чорне «згори» назвуть білим, то воно мусить стати білим. Принаймні всі удаватимуть, що бачать таки біле.

Через Головліт мусила проходити вся без винятку друкована продукція — від візиток до багатотомних видань класиків. А без чорнильного штампика з БФом цензора, чи пак уповноваженого, в друкарнях жодний рядок не приймали до друку. Отакі були порядки. Система пильнувала й «не пущала», будь ти хоч тричі лавріятом ачи Героєм соцпраці.

У Головліту були свої правила гри. То лише ті, хто жодного разу не був у напівсекретних апартаментах, уявляють собі таку сценку: цензор озброюється ножицями, клац — вирізано крамолу. Або із злістю викреслює червоним олівцем, аж нещасний папір рветься. Насправді ж цензура діяла вигадливіше: підступно, крадькома, не залишаючи слідів. Олівчик чи перо цензора ніколи не торкалися текстів версток або свіжих газетних шпальт (отакі вони «редактори»!). Просто навпроти небажаних місць вони ставили ледь помітні галочки олівцем, які по закінченні процедури неодмінно знищували гумкою. А зауваження вербально, себто усно, викладалися представникові редакції чи видавництва. Той власноруч мусив зробити купюри-вилучення або виправлення. Хитро? У разі чого можна сказати: це виправлення або вилучення належить редакції, ось їхня рука, а наша хата (на вулиці Прорізній,2), шановні, скраю. Протестувати не мало сенсу: без цієї принизливої процедури обов’язкового фіолетового штампика не одержиш нізащо, хоч вовк траву їж.

Пам’ятаю, як уже в часи так званої горбачовської гласності цензура цілий тиждень маринувала мою повість-спогад «Володимир Шевченко. Від Кулунди до Чорнобиля». Відомий кінорежисер- документаліст смертельно обпалив легені у невидимому полум’ї «мирного атома» на зйомках останнього спільного нашого фільму «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів». У повісті було місце, де розповідалося, що на берегах монтажних аркушів уже готового фільму Головатом СРСР, ховаючи кінці найбільшої в світі техногенної аварії, зробив 152 зауваження і без виправлень на плівці відмовлявся дозволити випуск фільму на екрани. Я передчував, що і з повістю матиму складнощі з цензурою, тому саме цей уривок попередньо надрукував у журналі «Новини кіноекрана». Гіркий досвід піврічної боротьби за долю фільму навчив. З одного боку, ніби є офіційно проголошуваний курс на гласність, про це на всі заставки сурмили газети і птахом-говоруном заливався Горбачов на телеекранах, а з другого — все, що стосувалося страшної чорнобильської біди, яка зачепила долі мільйонів і мільйонів людей, все, що бодай на крок відступало від офіційних брехливих версій, за вказівками «згори» вкрили непроникною запоною таємниці. От і наш із смертельно хворим Володею фільм нескінченно довго продряпувався крізь нетрища не лише цивільної та військової цензури, але й цензури ідеологічної, ще нещаднішої, страшнішої — секретаріату та політбюро ЦК у Києві й усемогутньої Урядової комісії в Москві. А ще у тій Системі здійснювала нагляд і цензура відомств, з нашої теми наймогутнішим був, звісно, Головатом СРСР. Відомства самі визначали, як мають виглядати в очах громадськості плоди їхньої діяльності (у варіанті Чорнобиля ми мали злочинні плоди). Якщо ж ти показав плями на відомчих мундирах, годі було й мріяти про штамп цензури.

Тож напередодні моїх відвідин Головліту по дозвіл на друкування усієї повісті уривок із зловісною «тайною» цифрою я про всяк випадок подав і на Українське радіо, де він і прозвучав. Тобто двічі відбув цензуру. Одначе мої маленькі хитрощі ну анічогісінько не важили для цензора, людини крученої, підступної, із зовнішністю та манерами такого собі щедрінського типчика. Він навідруб відмовився візувати повість, а заодно... весь номер журналу «Вітчизна», де у вересневому номері 1987 року і мало бути опубліковане прощальне слово про мого загиблого через чорнобильську катастрофу друга й колегу Володю Шевченка. Посилання на двічі оприлюднений уже у відкритій пресі факт про відомчу цензуру центральної атомної установи Союзу не допомагали. Після тривалих суперечок, упродовж яких щедрінський персонаж то білів, то червонів, а то багатозначно замовкав, поскубуючи свої масні кучерики, він зрештою признався крізь зуби:

— Попередні беефи нічого не варті.

— Як так?!

— А так. Наші працівники, хто це прогавив, уже дістали прочухана по службовій лінії. Коротше — викидайте згадку про Головатом і край.

Я опинився у двозначному становищі. Як автор я не хотів, не міг погодитись із спотворенням істини. А як працівник журналу, де повість мала бути надрукована, не міг піти й на зрив графіка випуску номера: назавтра він мав у друкарні вже йти в машину. Моя відмова таки призведе до затримки, а відтак — до штрафних фінансових санкцій від Союздруку. Були в Головліту й інші зауваження, проте не вельми суттєві, а тут Система в особі цензора стала грудьми на захист «честі», добряче заплямованої радіоактивним брудом.

Я чудово розумів, що й цензор потрапив у дуже пікантну ситуацію. За їхніми неписаними правилами, вони, люди-невидимки, всіляко уникали зустрічей з авторами.

— Ніяких авторів! — не раз волав той самий цензор у пору нашого вимушеного спілкування. — Ми маємо справу лише з працівниками редакції! Відповідати перед ЦК належить вам! І не здумайте сказати автору, що вилучення зробив Головліт. Це ж ви самі викреслили? Ваша рука, чи не так? Пізнаєте?

Зловтішно всміхаючись, він запустив п’ятірню в масні кучерики, що було в нього найвищим знаком задоволення своєю мудрістю.

І от тепер він вскочив у халепу: автор і працівник редакції, уповноважений візувати номер, — одна й та сама особа, що, я це розумів, дратувало мого візаві ще більше.

Одне слово — я відмовився робити запропоновану зміну в повісті й повернувся до редакції.

— І правильно вчинили, — підтримав мене головний редактор, хоча й чітко уявляв, які небажані для редакції санкції можливі у разі, якщо тираж затримається з нашої вини. — Треба ж колись їх провчити! Гласність як-не-як! І тема ж яка.

Минають день, два, три, а ми не потикаємось у цензуру по журнал. Цензор занервував і зателефонував до редакції сам:

— Я всі питання узгодив. Виїжджаю до редакції візувати номер.

Овва, щось, як-то кажуть, у лісі здохло. Раніше тільки ми мусили до нього на уклін...

Проте радість наша була передчасна. Коли він неквапно виклав на редакторський стіл підписну коректуру, свій кондуїт, куди заноситься номер дозволу і дата, та заповітний гумовий штамп з чорнильною подушечкою, виявилось: «узгодив» він з начальством лише оті незначні, другорядні зауваження, а предмет конфлікту — згадка про підступну роль Головатома — залишався.

А скільки ж ця позиція московських діячів попсувала Володі Шевченку крові, й без того попсованої Чорнобилем! Він так і помре в клініці з отим злощасним монтажним аркушем під подушкою. Згодом, чиновникам те байдуже, фільм Шевченка здобуде десять Гран-прі на міжнародних кінофестивалях плюс «Ніку», найвищу кінематографічну нагороду тодішнього Союзу, на кіноринках картину буде закуплено для показу в 137 країнах світу. Але Володя про це так і не дізнається...

— Ну яка вам різниця, — улещував нас щедрінський персонаж вкрадливим тоном. — Напишіть так, я не заперечую: «Одна впливова інстанція, що мала стосунок до цієї справи». Абощо.

Тим часом він гортав нашу верстку в пошуках своєї непримітної галочки, і я потішився, що галочка там лишилась одна!

Річ у тім, що в рукопис заздалегідь було закладено підводну міну: ця цифра свідомо згадувалася там двічі, в різних місцях. Мій розрахунок спрацював: другий раз цензор її просто не помітив! Тож був немало подивований, коли упертюх-автор зненацька погодився із запропонованим евфімістичним варіантом, власноруч вписав його в коректуру. Отже, волю начальства виконано? Тоді він навіч задоволено хукнув на штамп і жирно, від душі відтиснув його на титульному аркуші журналу. Не здогадувався, звісно, що мимохіть візує крамолу (з погляду влади), яка тепер таки дійде до читача. З досвіду я знав: на останній стадії — підписанні у світ готового журналу — цензура не читає сигнального примірника наскрізь, а лише звіряє ті абзаци, де були втручання.

А втім, втручанням у тексти функції цензо- ра не кінчалися. Про кожний випадок, на який, за їхньою лексикою, «було звернуто увагу редакції», а за нашою — щось «зарубано», не пропущено в друк, цензор писав так звані доповідні. Доповідні, а точніше доноси, надсилалися за двома адресами — інституцій, що пильно стежили за станом умів громадян: ЦК і КДБ. Далі залежно від оцінки владою ваги «провини» чинились, як нині кажуть, розбірки, часом вельми жорстокі і для редакції, й для автора, письменника. Редактори діставали строгача або втрачали роботу, в письменників розсипали набори готових книжок, а імена «небажаних» заносили в «списки».

Були імена письменників, занесені у заборонені списки, здавалося, на віки вічні як розстріляних «ворогів народу», так і, скажімо, доведеного до самогубства Миколи Хвильового (до речі, у горезвісному 33-му році — найпершого на запровадженій посаді заступника головного редактора «Вітчизни», тоді «Радянської літератури»). Так само й тих, хто емігрував. Літератури діаспори неначе взагалі не існувало. Винниченка, наприклад, дозволено було згадувати лише в критичних контекстах. Коли 1980 року до сторічного ювілею цього видатного прозаїка ми спробували опублікувати про нього статтю відомого літературознавця, член-кора, цензура зняла цей матеріал. Хоча, ніде дітися, в ній був вимушено присутній офіціозний джентльменський набір критики за націоналістичні «помилки», нерозуміння політики есересерівського уряду, але й ретельно оглядалася творчість.

— Популяризуємо ворога радянської влади? Так-так.... Понапихали цитат із заборонених романів, щоб просвітити читача? Гадали, дурники тут сидять, нічого не помітять?

Доходило до абсурду. Подаю якось на візування номер з театрознавчою статтею чи мемуарами, а там згадується, що в такому-то році Молодий театр поставив Винниченкову п’єсу «Чорна пантера».

— А де ленінська оцінка його як українського буржуазного націоналіста?

— Даруйте, але вчитайтесь у контекст! Там просто перелік спектаклів, що були на той момент в репертуарі театру.

— А ленінська оцінка? — прискалив недремне око Кучерявий.

— Ну хіба можна вписати її у фразу, де всі п’єси та автори перелічуються через кому?!

— Тоді знімайте.

— А може, поруч написати: «Лопе де Вега — прогресивний іспанський драматург ХVІ — ХVІІ століть, чию п’єсу «Фуенте овехуна» ставили революційні театри»?

— Годі жартів. Викреслюйте.

— Але ж тоді ми можемо ввести в оману дослідників. Тут же мовиться про весь цілком тогорічний репертуар!

— А читачеві знати про все необов’язково.

До болю знайома пісенька. Один з ідеологічних наглядачів у тодішньому Держкіно вдосконалив її до формули, коли наполягав вирізати зі сценарію чи фільму щось незгідне з офіційно дозволеними істинами. На всі аргументи сценариста чи режисера — мовляв, це ж правда, так було у житті — він незмінно прорікав, піднісши пальчика:

— Є правда висловлена і невисловлена!

Вдаюся в суперечці з цензором до останнього аргументу:

— Тоді я мушу звідомити автора, як цей пропуск трапився. Це серйозний дослідник, і над усе він поважає точність.

— А оцього вам не раджу. Розпишіться-но на полях. Коли я зобразив навпроти дражливого місця своє факсиміле, Кучерявий задоволено крекотнув:

— О! А тепер пам’ятайте про відповідальність за розголошення.

Системі стеження за письменниками вони згодом нададуть довершеності. На кожній підписній верстці зобов’яжуть редакцію писати: «Небажаних персоналій немає».

Приходжу якось по візу номера, де в рубриці «Дебют у «Вітчизні» публікується добірка віршів молодого київського поета Мойсея Фішбейна. Вірші майстерні, як на початківця, вишукана українська мова. Їх порекомендував нам (чи навіть приніс) такий авторитет і давній друг редакції, як академік Микола Бажан.

— Що ж ви пишете, буцімто небажаних персоналій немає? — звузив очі отой, з кучериками. — А Фішбейн?

Щось у його тоні мене насторожило і на авторитетну думку Миколи Платоновича я не послався. Вистачало тих неприємностей, що їх мав хворий Бажан після публікації в нас поеми «Дебора».

— Гарний, гарний піїт... — багатозначно промимрив щедрінський типчик. — А хто подав на виїзд в Ізраїль? — І радо потер долоні: виправдав високу довіру.

У ті часи виїзд «за горб» прирівнювався режимом до зради Батьківщині.

— Редакція повинна знати про автора все! — повчально мовив цензор. — А то надрукуєте, а він тю-тю!

— То що нам заводити власний відділ розшуку?

— Як знаєте, як знаєте...

Коли ж серед літераторів у щербицько-маланчуківські часи розпочалися арешти, то імен «мордовської діаспори за колючим дротом» не можна було згадувати бодай натяком у пресі ні за яких обставин. Їх просто не існувало і все.

Отак вампір Головліт і пив з нас, редакційних працівників, кров, а з літератури злизував імена, твори, що несли в задушливу атмосферу суспільства ковток свіжого повітря. Якби ж могли, вони б на всю правду наклали гриф «Для службового користування».

Ну, а вже й типажів по- наплоджувала цензу- ра...

Щодо відомчо-родових зв’язків, то Головліт був швидше за все дочірньою фірмою КДБ. Та, власне, деякі цензори і не приховували свого походження з «Комітету Глибокого Буріння». Пам’ятаю, у шістдесяті роки журнал цензорував ставний, опасистий здоровань із сивим йоржиком — Цвигун (ну просто-таки невмируще прізвище в КДБ...). Про нього було достеменно відомо, що то колишній начальник Житомирського НКВС, здається, полковник. Норову цензор був реготливого, міг реготнути у зовсім несподіваних і не підхожих для гумору ситуаціях. Головліт запровадив був тоді так звані заняття в колективах редакцій. Раз на місяць чи два, вже не пригадую, його виразна статура та йоржик об’являлися в редакції, і працівники без ентузіазму сходилися до кабінету головного. Цвигун, реготнувши для порядку, оголошував:

— Єсть свєжєнькіє огранічєньїца! — і потирав руки з широкою, на всі 32 зуби, усмішкою. Наче сповіщав нам дуже приємну, довгоочікувану новину.

Наступник полковника Цвигуна мав на зірочку менше, в минулому підполковник — Бєлих. Не пригадую, чи вимовив він хоч одне українське слово. Як він, бідака, читав українські художні тексти і чи все в них міг уторопати? Далі діалоги, аби не калічити мови, передаю українською.

Наше з ним знайомство розпочалося за досить грайливих обставин. Коли я прийшов по візу чергового номера, цензор оголосив:

— Візи не буде. Вам належить звернутися до військового цензора.

Що за нісенітниця?! У номері роман і публіцистика на суто цивільні теми...

Та ось яка трапилася притичина. Ми мали тоді в журналі інформаційний розділ «День за днем» про новини літератури й культури взагалі, і там було вміщено звіт про Декаду літератури і мистецтва в Україні якоїсь із середньоазіатських республік. Він розпочинався безневинною фразою:

«Ледве літак Ту-104 торкнувся бетонних плит Бориспільського аеропорту...» і т.д.

— Ну то й що? — Нічого не розуміючи, звожу я окуляри на візаві від рядка, підкресленого акуратним цензорським олівчиком.

Бєлих сардонічно всміхнувся, а тоді повчально прорік:

— А те. Ви розголошуєте покриття аеродрому!

— Та... — аж захлинувся я. — Василю Терентійовичу... Та Бориспіль же приймає міжнародні рейси!

— Угу, — охоче відгукується цензор. — Їхні шпигуни, мабуть, уже давно повідомили про покриття. Але їхнє начальство їм не вірить!

— З якої б такої речі? Не вірити власним, як ви кажете, шпигунам?

Бєлих цього разу усміхнувся зверхньо, наче перед собою мав якогось недоумка:

— А якщо радянська преса сама підтверджує, уявляєте, як зростає цінність їхньої інформації? Значить, так: або вилучайте, або йдіть за дозволом на Артема, до військового цензора.

Але з «Політвидаву», на території якого ташувався Бєлих, я пішов не на Артема, а на ріг Прорізної, 2, до головного цензора республіки. Зрештою, «бетонна» деталька не така вже художньо принципова, чесно кажучи, прохідна, можна б і викинути, але треба ж поставити на місце чергового бовдура! Нехай і головний цензор знає, яку цінну набув кадру.

Справу тоді швидко залагодили, надто вже прозирала там дурість.

Однак авіаційні придибенції з тим цензором не скінчились. Через рік-два приходжу візувати новий роман Натана Рибака «Солдати без мундирів», його героями були вчені-атомники. А цензор урочисто оголошує (вони всі переходили або на піднесений або на радісний тон, коли повідомляли всілякі капості):

— Вам треба їхати до Москви. На матер’яльчик товариша Рибака потрібний дозвіл Генерального штабу. До речі, де він працює?

— Василю Терентійовичу! — заблагав я. — Це не матеріальчик, а роман. Я сто разів пояснював вам, що більшість письменників працює письменниками.

— А в якій організації? — в голові служаки ніяк не вкладалося, що можна не служити під чиїмсь началом, а працювати вдома, за письмовим столом. Так повторювалося щомісяця, бо про кожного автора він найперше питав, де й ким той працює. Хоча яке це має значення? Є твір — вірш чи проза — з нього й годиться виходити.

— Ну, вважайте — в Спілці письменників. Між іншим, він лауреат Сталінської премії...

Удар, звісно, був нижче пояса, самому собі я став огидний. Бо «батька народів» на той час уже терпіти не міг. Але, судячи з колодочок, Бєлих був фронтовик. А раптом хоч цей аргумент подіє? Адже поїздка до білокам’яної, навіть якщо встигнути на вечірній поїзд, — це вже точно зрив графіку.

Цього разу притичина була така. У романі серед дійових осіб епізодичний персонаж — авіаконструктор. З перших двох літер його прізвища автор і вивів марку сконструйованого тим персонажем літака, долучивши вигаданий цифровий індекс. Бєлих видобув із надр свого сейфа, клацнувши залізом, заяложену поколіннями цензорів книженцію, розгорнув і тицьнув пальцем, наче спіймавши мене, зловорожого, на підступному замірі виказати акулам імперіалізму військову таємницю.

— Ось! У переліку дозволених для відкритої преси назв таких літаків нема.

— Та як же він там може бути, коли його вигадав автор! Це ж роман, фантазія, вигадка!

— Отак?..— округлив очі цензор, немовби я щойно відкрив йому нечувану дивину. — Гм... А як я можу в цьому переконатись?

Вичерпавши все своє красномовство, я став зло накручувати домашній телефон Рибака, проте, як назло, той був на дачі в Ірпені.

І тут сяйнула рятівна думка:

— Знаєте що? Ви самі вигадайте прізвище авіаконструктора, а з перших літер ми й складемо разом марку літака.

На чолі цензора відбилася така стражденна праця думки, немов у голові з рипінням ледь обертаються незмащені іржаві коліщатка. Дідько з ним, думаю, зміню прізвище персонажа без погодження з автором. Врешті-решт, воно згадується двічі чи тричі.

Іржаві коліщатка до чогось таки докрутились, я швиденько вписав нову назву літака у верстку, і от цензор вже притискає свій штамп до фіолетової подушечки. Коли зненацька він схопився на рівні, знову видобув з сейфа свої списки-інструкції та тупо зиркнув на мене:

— Чекайте, але ж і такого літака в переліку нема!

О незабутній Михайле Євграфовичу... Присягаюся, як на духу: цього діалогу я не вигадав і не згущував барви. Та будь-кому, певен, забракло б тут фантазії.

А проте не так весело було в отих головлі- тівських пригодах. Були зламані письменницькі долі, понівечені цензорським втручанням твори, які, проскочивши в журналі, не ставали книжками, наче їх викинули з літератури. Були виклики й виклики редакції «на килим», у «велику хату» на вулиці Орджонікідзе — в ЦК. І догани були, і попередження, і шамотівсько-сановсько-шлапаківсько-равлюківські вправляння в пресі, що межували з доносами, а найчастіше ними й були. Через цензорські причіпки були передруки сторінок, виривки- вклейки в готових тиражах. Усіляко було. Цензура пильнувала.

Її, кляту, я згадую тут, сказати б, у ширшому плані. Себто, не лише самого недоброї пам’яті небіжчика — Головліт, а й інстанції, аж до найвищих, на вулиці імені залізного наркома Серго та на Володимирській, котрі стежили за літературою, як за збудником шкідливої напасті, а на письменників дивилися як на прихованих ворогів, од яких тільки і чекай крамоли. То була цензура ідеологічна, політична, вона постійно і хворобливо шукала підкопи під підмурки ладу. Та що й казати, якщо навіть самого Тараса Шевченка піддавали ідеологічній резекції (про це я докладно писав торік у «ЗН» № 34 у розвідці «Кобзар» під серпом і молотом»).

Був випадок, коли «Вітчизну» вилучали навіть у передплатників. Тоді черговий з’їзд письменників прийняв ритуальний для радянських часів лист до ЦК. Звідти й надійшла нам вказівка опублікувати його в найближчому номері, аби читачі бачили, як красне письменство присягає на вірність партії. Вставка робилася оперативно, в уже зверстаний номер. Ну, зрозуміло, поспіх, шарпанина і таке інше. І надала ж мені нечиста в останній коректурі зробити переверстку цього листа.

Набір був двоколонний, і в металі переверстку треба здійснювати, як-то кажуть поліграфісти, в підбір, тобто рядок за рядком з колонки в колонку. А на нашу біду, в друкарні того дня на верстці стояла учениця. Вона взяла та й просто переставила зі сторінки на сторінку позначені мною абзаци.

Вийшла нісенітниця, цілковита плутанина, воляпюк. На початку абзаца йшов один текст, а далі — зовсім інший. Коректорських виправлень у цьому матеріалі не було, тож ми, не читаючи, й підписали сигнальний примірник. А цензор, також не читаючи (бо ж які в нього могли бути зауваження у сто разів профільтрованому у відділі культури ЦК документі?) ляпнув штамп на вихід у світ.

Помилку виявили «нагорі», коли це число журналу вже розійшлося по всіх усюдах. Скандал був грандіозний. Міністерство зв’язку одержало вказівку ЦК вилучити номер у передплатників, і листоноші по всій республіці ходили по квартирах і забирали його. Повністю зібрати тираж їм так і не вдалося, декілька тисяч людей не схотіли повертати журнал, сподіваючись вичитати там щось заборонене. Ну а головний редактор — тоді Любомир Дмитерко — дістав догану на секретаріаті ЦК.

Після засідання він повернувся на диво веселий. А в редакції, очікуючи його з судилища, усі ми, зізнаюсь, нервувалися.

— Хлопці, — пояснив він нам свій настрій. — Знавці кажуть: дістати таку догану почесніше, ніж орден. Мало в кого є!

І повідав з того збіговиська партійного ареопагу про такий нюанс, що розвеселив уже нас. Один із секретарів ЦК, коли в нього вдома з’явився листоноша, не віддав йому свіжу «Вітчизну». «Дай, думаю, перегляну. Певно, там щось цікавеньке». Весь номер прочитав — і жодної крамоли!

Той лист він, виявляється, просто не став читати, бо що там нового знайдеш? Ото, подумалося, справжня ціна подібним ритуальним побиванням в груди: й адресати не читають. А з нас, бач, місяць три шкури спускали.

Після двох отих солда- фонів над журналом поставили нового цензора, отого, з кучериками та щедрінськими манерами. Він знав українську, мав філологічну освіту, проте стало не краще, а може, й гірше. Бо цей філолог виказав певні літературні смаки й уподобання та власні потрактування літературних творів, часом незбагненні. А втім, я вже звик, що логіка головлітівців — річ несамовита. Вивихнутими мізками вони здатні були віднайти крамолу на порожньому місці.

Заради справедливості скажу, що траплялися мені й інші цензори, щоправда, лише єдиний раз. Тетяна Юр’єва, наприклад, була типова київська інтелігентка, начитана, з гарним смаком. Вона захоплювалася забороненим тоді Гумільовим. В інтересах авторів тлумачила інструкції, ніколи не на- в’язувала редакції свого бачення творів чи образів. Узагалі видавалася мені серед цензорів білою вороною. Коли ми познайомилися ближче, я наважився якось запитати: як вона потрапила в цензуру? Юр’єва лише усміхнулася (як мені видалося, гірко) і не відповіла. Працювати нам разом судилося недовго — через декілька місяців її кудись перекинули (чи прибрали зовсім?). Певно, через брак пильності щодо такого вибухонебезпечного видання, як «Вітчизна». Вона пропустила в нас роман, який «нагорі» поцінували як «безідейщину» чи «дегероїзацію».

А от під руку Кучерявого, який, навпаки, виявляв посилену пильність з чималою дозою пе- рестраховки і завдяки цьому впевнено здирався вгору по службовій драбині, потроху передадуть не тільки всю «товстожурнальну» періодику, а й київські видавництва, де лишень виходила художня література. І у підвідомчих видавництвах він візьметься перекладати з російської. Замовлення йому даватимуть охоче, сподіваючись на послаблення його ревності щодо книжок цього видавництва. Пізніше він навіть вступить до Спілки письменників як перекладач.

Було в нього декілька «пунктиків». Ну, припустимо, при ньому заборонялося писати: «монголо- татарське іго». Це, мовляв, ображає братній монгольський народ і ще більш братній татарський. Примушував виправляти на «золотоординці». І марно було доводити, що Золота Орда існувала лише певний час, до того ж не дуже тривалий, а йдеться про інший історичний період.

Пам’ятаю, в романі Олеся Гончара «Циклон» один із солдатів, котрі борються з катастрофічною повінню, звався «Узбечок». Ви вгадали: цензор уздрів у цьому приниження братнього узбецького народу. І годі було його переконувати, що нічого такого автор і на гадці не мав, так прозвали солдата через дрібний росточок. А треба знати, як ревниво ставився Олесь Терентійович до виправлень у своїх творах. Тож непорозуміння з давнім, від «Прапороносців» ще, постійним нашим автором і членом редколегії виникали часом з нічого.

Були речі й куди серйозніші. Режим всіляко приховував трагедію українського народу — голод 1933 року.

— Щоб у журналі, — повчав мене цензор, — і згадки не було про 33-й рік.

— Навіть якщо пишеться, що письменник народився чи завод побудовано 33-го року?..

— Не придурюйтесь, буцімто ви мене не зрозуміли.

Кучерявий завзято вишукував у журнальних ілюстраціях тризуби, як його довоєнні попередники (мені батько, також журналіст, розказував) фашистські знаки. Редакційний художник Вітя Кузьменко полюбляв в ілюстраціях до віршів малювати свічники на три свічки або людські постаті з піднятими руками.

— Еге-ге, знов у вас тризуб... Я ж попереджав.

— Та який же це тризуб? Це людська голова та здійняті руки.

— Приберіть, бо не підпишу.

Можна було б скласти досить довгий список творів, що потрапили у заборонені списки, хоча у понівеченому Головлітом вигляді й встигли з’явитися на сторінках «Вітчизни». Назву з пам’яті хоча б повісті Євгена Гуцала «Мертва зона» та «Шкільний хліб», роман Володимира Дрозда «Катастрофа», «Мальви» Романа Іваничука, де нібито під виглядом боротьби Кримського ханства з Османською імперією показано стосунки... України з Росією. А ще «Батальйон необмундированих» Дмитра Міщенка, «Четверту роту» Вадима Собка, яким закидали дегероїзацію подвигу воїнів Великої Вітчизняної (як, утім, і «Мертвій зоні» Гуцала, де в окуповному селі автор, бач, не знайшов місця для народних месників), «Суперники» Анатолія Мороза, «Хроніка міста Ярополя» та новели Юрія Щербака, майже всі новели Григора Тютюнника.

Так уже зійшлося, що його класичне тепер оповідання «Три плачі над Степаном» з’явилось у нас в журналі слідом за блискучим і тужливим віршем Леоніда Первомайського «Срібний автобус», де поет прозирає свою (чи ліричного героя) смерть, та циклом поезій Ірини Жиленко, «нагорі» визнаним «упадницькими». А радянський поет повинен полум’яною лірою кликати на виконання грандіозних завдань п’ятирічки.

— Знову скиглення, цвинтарні настрої?!

Хоча, передчуваючи таку реакцію, ми і «Плачі» у назві замінили словами з тексту оповідання — «Сліпий дощ на стиглі яблука». Задуримо голову цензурі: мовляв, хоч й похорон, але ж при сонці. Життєствердно? Григір був погодився:

— Та нехай, Єгоре. Аби оповідання вийшло на люди.

А згодом і себе і мене картав, бо сліпий дощ — безплідний, і в усіх перевиданнях ставив первісну назву.

— Ет, і дурницю ти підкинув мені, Єгоре...

Взагалі заборонялося писати про безліч речей — про вмираючі села, корозію грунтів, про горезвісні штучні моря, що з’їдали нові сотні й тисячі гектарів родючих чорноземів. Екологія була в Кучерявого одним з «пунктиків». Може, так диктували йому інструкції, а може, власна запопадливість. Але казуїстику він засвоїв віртуозно. Пишемо, наприклад, про забруднення промисловими викидами навколишнього середовища на Донбасі чи в подніпровських металоградах. З конкретними адресами, називаючи заводи-порушники. Статистику автор наводить дуже солідну — загальну та по окремих різновидах отруйних речовин.

— Військова таємниця.

— Та яка військова таємниця! Звичайний наслідок поганого господарювання, нехлюйського ставлення до природи.

— Ось, хе-хе, яка: за обсягами викидів іноземна розвідка може вирахувати потужність підприємства? Може. А це вже не підлягає розголошенню. А за складниками? Здогадаються, яку продукцію підприємство випускає. Отже, як собі хочете, я не візую.

Мали ми ще історію з відомим романом Олеся Гончара «Собор». Навколо першого номера «Вітчизни» 1968 року (Гончар полюбляв новим твором відкривати літературний рік) веремія зчинилася страх яка... Дніпропетровський вождь черевань Ватченко впізнав у романі власний «синівський» вчинок: ніхто як він запроторив батька до богодільні, будинку для перестарілих. То й жахнув по автору «очорнительського» роману на пленумі. А був же велике цобе, член політбюро, до того ж дружок з молодих років самого Леоніда Ілліча. Ну, а далі підпряжні знайшли в «Соборі» ще безліч відхилень. До газет посипалися організовані «листи трудящих», статті придворних критиків, оборонців ідеологічної цноти і вічних шукачів крамоли, на кшталт академіка Шамоти з його двома «підвалами» в газеті «Радянська Україна». Коли ж сторінки «Вітчизни» з романом Гончара стали щодня читати по радіо Ватикану, здійнявся дикий вереск:

— Тепер зрозуміли, сякі-такі, на чий млин ллє воду редакція?!

Розрахунок маланчукової компанії був невибагливий, як дишло: якщо вже голову Спілки письменників так лупцюють, лавріята-перелавріята, то вам, письменницькій дрібноті, і поготів не ми- нути лиха! Між іншим, і за «Південний комфорт» Павла Загребельного нас сікли так само, хоч і був той також головою Спілки. Кадри державців мінялися, а методи, як бачимо, залишались. Час від часу нагадувати розхристаній письменницькій братії, хто в цій країні гегемон.

І ось минає 10 років, як сконав Головліт. Кругла дата. Що ж, сум і жалобний Шопен? Ні, сто разів ні! Своїми діяннями небіжчик заслужив — аж ніяк не поминальний вінок на свою могилу, а добрячого, замашного осикового кілка.

Але в цей несумний ювілей щось не надто бадьоряться нині сущі письменники. Так, сьогодні можна писати що хочеш і як хочеш, ніхто вже не звинуватить, не посадить, не вижене з країни. А проте видати нову книжку, тим паче українську, — захмарна мрія. Якщо, звісно, не маєш «спонсора» з калиткою, напханою «зеленню». В мене, наприклад, останні дві книжки — роман та документальна проза — вийшли акурат 10 років тому (бач, теж, свого роду ювілей...). І хоча відтоді написано ще дві книжки, рукописи так і лежать у шухляді, як за головлітівської цензури, коли дехто з письменників (Валерій Шевчук приміром) роками писали «в стіл». Щоправда, обставини тепер інші — не цензурні, а фінансові.

Цензура ідеологічна змінилася в наш час на цензуру економічну. І знову письменники без’язикі. Лишається хіба втішатися тим, що цей монолог, читачу, нізащо не завізував би для друку Головліт.