Мода на все малоросійське

Використана в назві фраза, в лапках і без посилань на першоджерело, гуляє сторінками (паперовими і web) російськомовних текстів. Встановити авторство я не зміг, але з великою часткою вірогідності можна стверджувати, що, швидше за все, фраза належить Гоголю. Навесні 1829 року він писав «почтеннейшей маменьке» у Василівку: «Здесь так занимает всех все малороссийское, что я постараюсь попробовать, нельзя ли одну из них («папенькиных малороссийских комедий». — Авт.) поставить на здешний театр». Таким чином автор «Ганца Кюхельгартена» пояснював своє прохання надіслати йому до Петербурга малоросійські казки, легенди, тости, модні в столичних салонних колах.

Нещодавно ми стали свідками світової моди на Україну — завдяки помаранчевій революції. Мода тривала недовго, втім, на те вона й мода. Який слід залишить у світовій культурі повстання українців восени 2004 року — запитання поки що відкрите. Особливо коли згадати, що слід, залишений повстанням гетьмана Мазепи, виявився досить глибоким: Вольтер, Гюго, Байрон, Делакруа, Ліст, Чайковський, Паганіні...

На відміну від спорадичної європейської, російська мода «на все малоросійське» мала цілковито іншу природу і тому завжди вирізнялася завидною сталістю.

Все почалося з Олексія Михайловича Тишайшого: «Москва жадно впитывала в себя все, чем была богата Украина; …подозрительное отношение к Киеву, которое еще было в начале XVII века в Москве, во второй половине XVII века сменяется, наоборот, стремлением привлечь в Москву побольше южнорусских ученых. Правда, Москва еще очень усердно ищет греческих ученых (братья Лихуды и другие), но «мода на все малороссийское» одолевает» (В.В.Зеньковский. История русской философии).

Долає вона і Петра Олексійовича, і особливо імператрицю Єлизавету Петрівну. Саме в її дуже веселе царювання великоросійське захоплення малоросійством має всі підстави бути охарактеризоване як мода. Романтика вищої проби: простолюдин-селянин, якому пожалували титул ясновельможного графа, укладає таємний шлюб із самодержицею всеросійською. Захоплення государині красенем-малоросом стає причиною монархічної любові до українців. «Возлюби мене, Боже, у царстві небесному Твоєму, як я люблю народ цей гречний і незлостивий», — молила Всевишнього Єлизавета, підносячи руки до київського неба. Народ же, правильно розібравшись у ситуації, молив про відновлення гетьманства. Ці благання було почуто і найвищим повелінням задоволено. Першим і останнім імперським гетьманом стає Кирило Розумовський. За сумісництвом — брат фаворита імператриці і президент Петербурзької академії наук. (Прийнявши президентську булаву у вісімнадцять років, Кирило Григорович кермував російською наукою аж до свого сімдесятирічного ювілею).

Кажуть, що дружина Леоніда Брежнєва дуже любила фігурне катання. Тому і полюбився спорт цей «гречний і незлостивий» усьому народові радянському. Тож причинно-наслідкове пояснення «моди на все малоросійське», яка існувала за царювання Єлизавети Петрівни, особливої теоретичної проблеми не становить. Як і тяга до європейської культури (а остання постала перед московитами у формі культури малоросійської) царів-прогресистів Олексія і Петра. Феномен «варварського філіо» до культури підкорених народів — явище досить поширене у світовій історії (крім хрестоматійної елінофілії римлян, згадаємо, наприклад, англофілію шотландського короля Малькольма ІІІ). Сильна культура підкорює переможців. Слабка гине або, в ліпшому разі, виживає, сподіваючись на воєнний реванш. От, скажімо, монголо-татари приблизно одночасно підкорили мусульман Середньої Азії і православних християн Східної Європи. Невдовзі переможці змушені були визнати, що немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед — Пророк Його. На відміну від християнської, ісламська культура наочно продемонструвала свою силу. Такою ж сильною у відносинах із північними варварами показала себе культура Малої Русі XVII — початку XVIIІ століття.

Складніше піддається поясненню великоросійська «мода на все малоросійське» у ХІХ столітті. На той час про якесь «філіо» до малоросійської культури вже не могло бути й мови, оскільки ніякої такої культури москалі-«росіяни» знати не знають і пам’ятати культурної кревності не хочуть. Як писав про культурний рівень малоросів відомий російський «українофіл» Віссаріон Бєлінський: «какой-нибудь вельможный гетман отличался от простого казака не идеями, не образованием, но только старостию, опытностию, а иногда только богатым платьем, большими хоромами и обильною трапезою» (чим, до речі, доводив «безкласовість» українського суспільства, яку затято заперечували ленінці, котрі ревно любили «неистового» критика). Яка така малоросійська освіченість? Які такі малоросійські ідеї? Про що ви? Напівдикий побут, чавунна форма, галушки та свиняче сало…

І річ, виявляється, не в самій Малоросії, а у величезному таланті Гоголя, чий допитливий «ум вылавливал в мутной воде петербургских интересов «спрос на все малороссийское» (І.Золотусський). Мовляв, легко ж розумному ловити рибку в каламутній воді. Не було, виходить, загального захоплення з приводу малоросійської культури. «Мужицкая жизнь сама по себе мало интересна для образованного человека: следственно, нужно много таланта, чтоб идеализировать ее до поэзии. Это дело какого-нибудь Гоголя, который в малороссийском быте умел найти общее и человеческое» (знову Бєлінський).

Чомусь у великоросійському побуті, та що там у побуті, у самій історії Московській не знаходили нічого спільного і людського навіть найбільші таланти великоросійської поезії — із Пушкіним на чолі. Хоча було в Росії і завзяте козацтво, була і боротьба з католицькою Польщею, і бусурманськими Кримом і Туреччиною. Однак «характер народа большею частию был бесцветен, разнообразие страстей ему мало было известно» (Гоголь). Так би мовити, «ни красавец ни урод, ни румян ни бледен, ни богат ни беден, ни в парше ни в парче, а так, вообче» (Л.Філатов). Для мистецтва ж, яке живиться яскравим почуттям і анітрохи не переймається дедукуванням «вымороченных» абстракцій «людського взагалі» (для цієї мети існує філософія і наука), за визначенням Гоголя, «неблестящие с виду русские песни и русский дух» — як корова під лицарським сідлом.

Констатація убогої поетичної креативності великоросійського народного духу не має викликати почуття образи в його представників: нічого особистого, тільки логічний висновок. Так само ми можемо констатувати примітивність нашої дохристиянської міфології; справедливо зауважено, що з давньоукраїнської міфології «найживучішою виявилася демонологія («нижня» міфологія) — уявлення про духів природи, домашніх духів, чаклунів, відьом, «божих людей», водяних тощо, окремі компоненти якої зберігаються і тепер. «Вища» ж міфологія (вірування у головних богів) дохристиянського світу виявилася менш сталою. В народній свідомості збереглося лише розмите уявлення про колись головних богів дніпровських слов’ян: Перуна, Даждьбога, Стрибога, Хорса, Волоса» («Українці: народні вірування, повір’я, демонологія»). Як і більшість європейських народів, ми запозичили «вищу» міфологію у древніх еллінів, яка й тепер живіша од усіх живих міфологій (і, звісно, мертвих, давньоукраїнської зокрема).

Проте український народний дух не задовольнився класичним запозиченням, а створив свою модерну козацьку міфологію, котра, як точно зауважив М.Попович, «витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом». Такого модерного національного міфу, як і відповідної йому ідеї, не було в імперській Росії. Цією обставиною і визначається стійка великоросійська «мода на все малоросійське». «В історії і характерах Південної Русі шукали тих романтичних фарб і мотивів, яких не вистачало в історії Русі Московської», — зізнається сучасний російський дослідник (А.Міллер). Причому не в історії і характерах споконвічної — Київської — Русі здійснювався пошук, що виглядало б логічно, з огляду на, по-перше, московську крадіжку київської спадщини і, по-друге, на той факт, що в цьому разі йдеться про «предания старины глубокой». А чим давніший переказ, тим кращий міф. Замість цього, нишпорили там, де великоросійським духом і Великої Руссю навіть і не пахнуло! Настільки естетично привабливим у своїй романтичній досконалості виявився український національний міф.

В імперіалістичний і особливо радянський період російської історії «мода на все малоросійське» сходить нанівець (пригадуються хіба що українські пісні І.Козловського, які виконувалися при дворі генсека, і вишиванка Микити Хрущова). Росія вчиться обходитися без зовнішніх ідео(міфо)логічних підпірок. Вона намагається створити свій національний міф і до цього часу шукає свою національну ідею, болісно б’ючись над відповідями на вічні російські запитання «що робити?» і «хто винен?». Хто винен у грандіозній геополітичній катастрофі ХХ століття і що робити з цією Україною?