Місто з гетьманським іменем

Міста будують люди. Багато поколінь вкладають свою працю, свій талант у спорудження будинків і вулиць, мостів і майданів, садять дерева, закладають парки і сквери. На жаль, не кожному за життя вдається побачити кінцеві результати своєї роботи.

Хмельничанам у цьому плані фантастично пощастило. Практично за життя одного покоління — нинішніх 60—70-річних — заштатне провінційне містечко Проскурів перетворилося на красиве сучасне місто Хмельницький. Протягом лише післявоєнного півстоліття його населення зросло більш ніж усемеро і становить 258 тисяч.

Мало хто з містян може назвати себе корінним проскурівцем: практично всі жителі — хмельничани в першому-другому поколінні. Про колишні назви свого міста — Плоскирів, або Плоскирівці («плоский рів» — від річки Плоска та рову, що в ХV столітті оточував поселення) та Проскурів (так до початку ХVІІІ століття трансформувалася попередня назва) вони, звісно, знають, проте самі або народилися або приїхали вже до Хмельницького. Цю назву місто отримало 1954 року — на честь гетьмана Богдана Хмельницького, з перемогами якого пов’язано чимало пам’ятних місць і дат в історії області. З новим іменем прийшло й зовсім нове життя: щойно оговтавшись від втрат і ран Другої світової війни, обласний центр Хмельниччини почав не відбудовуватись, а будуватися заново, видряпуючись із тісної шкаралупи окружного містечка, як прекрасний метелик із примітивного кокона.

Як і кожне місто, Хмельницький має свою історію. Тривалий час вважалося, що починається вона з першої документальної згадки 1493 року. За цією датою і 500-річний ювілей відзначили. А ювіляр узяв і різко — аж на 62 роки — постарів: учені знайшли у варшавських архівах запис королівської канцелярії Владислава ІІ Ягайла від 10 лютого 1431 року про те, що шляхтичеві Яну Чанстуловському видано 100 гривень на володіння «селами Голисин (нині Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі».

Наукова громадськість і батьки міста сприйняли цю новину радісно: хай там як, а солідний вік додає населеному пункту престижу. Переважна ж більшість містян поставилася до звістки філософськи. Адже місто, в якому живеш, не можна назвати ні старим, ні юним. Воно — ровесник кожного свого мешканця: і столітньої бабусі, і крихітного немовляти. Бо місто — це дитяча колиска і шкільна парта, студентська лава і робітничий верстат, стежина закоханих і дорога на роботу, до крамниці, дитсадка... Місто — це люди, що в ньому живуть.

Хмельницький не має яскраво виражених ознак старовини. Називатися пам’ятками «донашої» архітектури удостоєні всього лише кілька будівель ХІХ — початку ХХ століття, споруджені в стилях модерн, еклектики, бароко. Найпомітніші з них — церква Різдва Богородиці на вулиці Вайсера, найстаріша (1837 р.) кам’яна споруда міста; приміщення колишнього реального училища (1905 р.), де тепер міськрада й міськвиконком, та частина будівлі РАЦС — на цій же вулиці Гагаріна (до космічної ери — Старобульварній): тут у Першу світову війну зупинявся російський воєначальник генерал Брусилов.

Ще кілька архітектурних старожилів вікують на центральній вулиці Проскурівській, у дівоцтві Олександрівській, — зокрема ошатне приміщення нинішнього художнього музею (у 1903 році це був банк) та міський будинок культури, де 1892 року відкрився перший у місті театр. Але й інші споруди поважного віку — відреставровані, підфарбовані, причепурені — безперечно, прикрашають сучасний Хмельницький, нагадуючи водночас, що й почали вони з’являтись у 80-х роках позаминулого століття тому, що Проскурів — за височайшим повелінням — саме тоді став містом.

До речі, ще раніше, 1824 року, цар Олександр І навіть схвалив було план заходів з відбудови — після страшної пожежі 1822 року — повітового містечка Проскурова; проте плани так і зосталися на папері, бо грошей на будівництво ніхто не виділив (болячка невигойна й дотепер!). Тож і через майже століття Проскурів був так само вбогий і брудний, без жодної брукованої вулиці і без водогону, з вісьмома невеликими освітніми закладами (62% населення були неписьменними) та однією земською лікарнею, зате з дев’ятьма шинками і 45 пивницями. Ще, правда, з театром і міською бібліотекою імені Пушкіна, відкритою 1901 року.

Радянська влада трохи цивілізувала цю картину — проте практично все зроблене нею зруйнувала Друга світова війна. Тож, скажемо відверто, Хмельницький у 50-х роках ХХ століття був майже чистим полем для архітекторів і будівельників, на якому було де розгулятися найбагатшій фантазії.

А душі того населення праглося ще більше і ще кращого. І воно з’являлося: розкішне приміщення театру, наприклад, чи Палацу творчості дітей та юнацтва; критий ринок та міжміський автовокзал; нові готелі, кінотеатри, магазини... Місто змінилося, як змінюється дівчинка, перетворюючись на юнку: ще вчора було бридке каченя, нині ж — лебідь, котрим усі милуються.

Та в 90-х роках ХХ століття розгониста хода Хмельницького враз уповільнилася, загальмувала — здавалося навіть, зупинилася зов­сім. Крах військово-промислового комплексу СРСР, на потужних підприємствах якого тримався хмельницький прогрес, змусив шукати інші джерела надходжень до міського бюджету. Їх почав давати... базар. Велетенський хмельницький тов­чок, утворившись від безвиході, подарував місту вихід на нові горизонти розвою. Нагромадження капіталу на ринках (класика марксизму!) досить швидко переорієнтувало хмельницьку економіку на розвиток торгівлі та її інфраструктури, а це стимулювало потребу насамперед у підприємствах легкої промисловості, транспортного та будівельного бізнесу. З промислового центру Хмельницький перетворився на один із найбільших в Україні торгових центрів.

Сьогодні його знову не впізнати — стільки з’явилося нових торговельних, готельних, туристичних комплексів, банків, ресторанів, перукарень, кав’ярень... Реконструйовано стадіон, споруджено нову транспортну розв’язку, осучаснюється Проскурівська, зони відпочинку стають місцем для комфортного дозвілля. У місті працюють 90 промислових підприємств. У 44 школах, дев’яти профтехучилищах та 15 вищих навчальних закладах — зокрема Хмельницькому національному університеті, Національній академії державної прикордонної служби України, гуманітарно-педагогічній академії, університеті управління та права тощо — навчаються понад 65 тисяч учнів і студентів. Висотні житлові новобудови стають окрасою центральних кварталів, а оригінальні проекти індивідуальної забудови ошляхетнюють передмістя. Та й не першої молодості будинки дістають друге дихання з появою в них салонів, офісів, крамниць...

Усе це з’явилося всього лише за 16 років незалежності України. Тим часом продовжують активну діяльність ансамбль пісні й танцю «Козаки Поділля», зразковий дитячий танцювальний ансамбль «Подолянчик» із незмінним і незамінним Юрієм Гуреївим на чолі, обласний музично-драматичний театр, народний ансамбль «Веселка», зразковий дитячий хор «Подільські солов’ї», народний колектив бального танцю «Успіх»...

Місто розпросторилося на 8600 гектарах — і все йому замало, і хочеться ще... Воно знову набирає темпу молодечої ходи.