МІФИ, БЛЕФИ І ВІДВЕРТА БРЕХНЯ

Світ сповнений загадковостями. Щось у ньому не все до ладу. Не знаю. Адже таке раніш і в страшному сні привидітися не могло. Зрадництво стало бізнесом. Легальним. Почесним. Вигідним. Попит на зрадництво зріс. Відкинувши мораль євангельської притчі про огидного перевертня Іуду Іскаріота і тридцяти срібняках, мутанти сучасного бізнесу звернули свій погляд до римського імператора Веспасіана. Його мораль їм ближча, зрозуміліша, прийнятніша. Адже саме йому, згідно із Свєтонієм, належить відома максима «гроші не пахнуть». Мовлена у відповідь на докори сина з приводу податку на відхожі місця імперії. Чи не тому нинішні «лицарі відхожих місць історії», ставши вільними або мимовільними апологетами зрадництва й політичної брутальності, в ім’я золотого тельця стрімголов кинулися на відновлення, оспівування і звеличування тих, кому ще недавно в пристойному товаристві соромилися навіть руку подавати. Тих, хто ще зовсім недавно навіть у країнах-притулках прагнув розчинитися в натовпі, стати непомітним.

Нині не ті часи. Не ті звичаї. Принаймні в нас. Тепер перебіжчиків, зрадників не таврують ганьбою й презирством. Зовсім. Поспішають першими домчатися до них. Вихопити і видати багатотисячними тиражами їхні одкровення. Не просто заробляючи гроші, а саме тим надаючи їхнім авторам політичної й моральної респектабельності. І, якщо хочете, створюючи культ зрадництва. Його поетику. Його героїзм. Анітрохи не задумуючись, чим усе це в остаточному підсумку може обернутися для їх же країни.

Так сталося з книжкою скандально відомого Олега Гордієвського «Следующая остановка — расстрел». У видавничій анотації очевидне та безсумнівне його зрадництво, про що він сам із хтивістю розповідає, намагається до кінця дезавуювати. Бодай дрібницею. Легкою хитрістю. Просто взявши це слово в лапки. Так малесенькою правкою читачеві запропоновано сприймати його як найсправжнісінького респектабельного борця за утвердження демократичних ідеалів.

Видавців анітрохи не турбує, що це відверта неправда. Не турбує й те, що в цьому і подібних «творах» зерна правди просто губляться серед бур’янів брехні. Вони переконані — чим розлогіша журавлина, тим краще. Однак, про всяк випадок, щоб уникнути гіпотетичних конфліктних ситуацій, страхуючи себе, розпочинають книжку дуже примітною, що стала вже традиційною, фразою: «За сведения и факты, изложенные в книге, издательство ответственности не несет». Всі можливі, мовляв, претензії до автора.

Гірко усвідомлювати, але люди втратили властиве їм відвіку почуття бридливості. Споконвіку зрадник, перебіжчик, принаймні на своїй батьківщині, був знедоленим, ізгоєм. Навіть якщо формально і не був засуджений. Нинішні ж масмедійні барди та менестрелі зрадництва перетворюють цю суспільну ганьбу на своєрідну ознаку доблесті та геройства. Надають їй політичної значимості. Чи не тому ринули потоки історичної та політичної попси на книжкові прилавки, на телевізійні екрани. Повністю заполонили їх. Невже невідомо цим «лицарям відхожих місць історії», що саме цим вони не просто реабілітують цю погань, а й підносять їхні вчинки майже до соціальних чеснот.

На жаль, але задля грошей вони не гребують нічим. З повною на те підставою одним із «шедеврів» оспівування героїки зрадництва можна назвати дуже примітну книгу «Записки из тайника», яка з’явилася на книжкових прилавках. Не тільки через надто низьку якість. Тим паче, це вже не просто «мемуари», а своєрідне послання із потойбічного світу. Автор не встиг добігти до рятівного Заходу. Був розстріляний у себе на батьківщині. Ім’я його Олег Пеньковський. Закінчено ж ці «мемуари», які він, якщо вірити видавництву, писав усе життя, 25 серпня 1962 року. Буквально напередодні арешту. Прямо провидець — усе передбачив. Встиг усе-таки, встиг ощасливити людство.

Природно, як і заведено нині з публікаціями такого типу, нас попереджують обмовкою, що «за сведения и факты, изложенные в книге, издательство ответственности не несет». Така завбачливість справді не зайва. Хоча б уже через те, що ім’я автора, набране, природно, найкрупнішим шрифтом на обкладинці, насправді ніякого відношення власне до самих «Записок» не має. Пеньковський у даному випадку не більше ніж фантом. Прикриття для справжніх авторів, які сховалися в тіні. Ними насправді є малокваліфіковані поденники. Один із них, що скромно іменує себе редактором, якийсь Френк Гібні. Постать таємнича. Інший, який взагалі не побажав засвітитися, — відомий Петро Дерябін. Не тільки «професіональний пеньковськознавець», а теж зрадник, перебіжчик. Майстер написань «на підхваті», який у співавторстві з відомим дослідником спецслужб Дж. Шехтером видав книжку про Пеньковського. А сам прославився дивовижно безглуздим твором «Стражи Кремля. От охранки до 9-го управления».

Отже, в основу «власноручно написаного» послання з потойбічного світу, як без жодних вагань повідав читачам той самий «редактор» Френк Гібні, виявляється... покладено щось, нібито доставлене таємними стежками з СРСР. Опрацьоване власноруч Петром Дерябіним. Проте й це ще не все. Записки людини, чиє ім’я прикрашає яскраву обкладинку, цим тіньовим дуетом доповнені ... офіційним звітом про процес, виданий в Москві 1963 року в Політвидаві. Сюди ж вставлені повідомлення та матеріали світової преси в зв’язку з тим судом над О.Пеньковським і Г.Вінном. Нарешті, використані якісь розмови із самим «автором» і його подільником Гревіллом Вінном. І все це зроблено абияк як якісь особисті одкровення самого Пеньковського. Одкровення, які показують нам приклад очевидного плюралізму в одній голові, що, як відомо, свідчить про шизофренію.

Аналізувати цей «твір» просто безглуздо. Принцип його створення очевидний: якщо брехати, то навідмаш, відчайдушно. Обмежуся лише кількома перлами, які, здається, вичерпно характеризують вірогідність «мемуарів», тобто «Записок из тайника». Розпочну з найсенсаційнішого — виявляється, запуск космічного корабля з Юрієм Гагаріним був здійснений не з Байконура, а з якогось секретного космодрому, «розташованого поблизу Оренбурга (колишнього Чкалова)». І ще — усі громадяни Радянського Союзу, які виїжджали в туристичні поїздки за кордон, в обов’язковому порядку проходили співбесіду в... ЦК КПРС. Що ж до тих, хто виїжджав у закордонні відрядження, то крім цього, неодмінно підписував і якийсь «секретний папір, у якому клявся берегти вірність компартії та своєму урядові». Різних страхіть у тому творі не полічити. Не можу не навести хоча б ще один пасаж: повсюдно саме в ті часи — йдеться про кінець 50-х — початок 60-х років! — «бандитизм, крадіжки, убивства на вулицях стали повсякденним явищем». І, нарешті, ще одне відкриття, кадровий офіцер, полковник Пеньковський, вишукав у надрах Радянської Армії невідоме досі в ній звання бригадного генерала.

Перелік нісенітниць нескінченний.

У цьому відношенні дуже показовий і підхід до видання ще однієї подібної книжки — «КГБ. Розведывательные операции от Ленина до Горбачева». Автори — відомий дослідник спецслужб Кристофер Ендрю й той самий Олег Гордієвський. Людина, як відомо, із дуже невтішною репутацією. Принаймні у нас. Отже, видана в США 1991 року, ця книжка на обкладинці першим, — і справедливо, — назвала ім’я Кристофера Ендрю. І вже під ним нехай навіть і рівновеликим шрифтом було набрано ім’я Олега Гордієвського, яке мало про що говорило не лише американському, а й європейському читачеві. Російські ж видавці, опублікувавши це дослідження пізніше, вчинили не просто з точністю до навпаки. Вони пішли далі. Ім’я Гордієвського стоїть не просто першим на обкладинці, а й набрано шрифтом ушестеро (!) крупнішим за ім’я безсумнівно основного автора. І це при тому, що в авторському тандемі Гордієвський був не більш ніж піарівським додатком, рекламним підпряжним...

Однак, мабуть, найцікавіше в ситуаціях із перебіжчиками-«мемуаристами» навіть не ці рекламні викрутаси. Найголовніше, всі вони, ці зрадники, як правило, якщо вірити їм, без винятків, пояснювали свою зраду «болісним прозрінням», незгодою з існуючим у Радянському Союзі режимом». Не сперечаюся. Можливо, й так. Тим паче, що вони в цьому відношенні не самотні. Однак задумайтеся, чому ж вони роками ревно служили цьому режимові. До того ж добровільно служили. І не де-небудь, а в каральних органах, у спецслужбах. Пройшовши спеціальну виучку. При тому, що кожного з них до цього пропускали через густе сито найприскіпливіших спецперевірок.

Що ж до «болісного прозріння» і виникнення «прихильності ідеалам західної демократії», то прорізалося воно в усіх із них далеко не безкорисливо. Як відомо, всі вони свою «прихильність доводили дуже специфічним способом — вигідно приторговуючи державними таємницями, калічачи чимало людських доль. А вже потім свою «активну боротьбу з ненависним режимом» прагнули вести в безпечному зарубіжжі, куди тікали, ледь земля починала горіти під ногами. Попередньо створивши, до речі, солідну матеріальну базу з тих самих срібняків. Так надійніше...

Їх, «полум’яних борців із «комуністичною деспотією», не спокушала доля, скажімо, Григоренка чи Буковського, Снєгірьова чи Лук’яненка, Стуса чи Марченка, нарешті, Сахарова чи Солженіцина. Звичайно, Майамі набагато краще за мордовські табори чи казанську психушку. Їм ліпше було воювати з комфортом. За солідну винагороду.

Перевертні, які намагаються відмитися, чудово усвідомлюють, що виправдати своє корисливе дворушництво, реабілітувати себе можуть лише брехнею. Наступальною. Оглушливою. Тим самим продати себе ще раз. І якнайдорожче. Добре, що кон’юнктура сприяє. На Заході складно. Головна надія на те, що «проста радянська людина», привчена ще з пріснопам’ятних часів до сліпої віри в друковане, вимовлене з екрана слово, дивишся, і прийме їхні одкровення за чисту монету. А тим паче, якщо йтиметься про мерзенності радянських часів, про ненависну для багатьох особу Й.Сталіна. Програш мінімальний. І саме по такому принципу й зробили 18-серійну телевізійну шпигунську «Санта-Барбару» під назвою «Останній міф», який нещодавно обрушив на глядачів жахливу концентрацію суміші міфотворчості, фальсифікації та відвертої брехні.

У погоні за сумнівною сенсацією телеканал, який вважають інтелігентним та інтелектуальним, наважився на демонстрацію телекіча, від якого відмовилися їх більш педантичні та гидливі колеги не лише в Україні. Не стану вести мову про поганий смак реклами, яку показували перед цією багатосерійною попсою і яка зазнала невдачі в заключній дискусії. Реклами провінційної. На грані істеричної одержимості базарних закликальників. Не виключаю, все це було визначено поганим смаком самого серіалу, який опинився, із моєї точки зору, поза телевізійною, а тим паче кінематографічною документалістикою.

Якщо ж назвати речі своїми іменами, то ця телепопса, яку нам демонстрували 10 годин протягом кількох тижнів, — не більш ніж апофеоз апологетики зрадництва і політичної брехні. Саме політичної, а не історичної. При тому, з очевидним обдурюванням. Від фарсових маскувань «героя» перукою і темними окулярами до містифікації з міфічним смертним вироком за нібито проникнення у свята святих кремлівських таємниць.

І справді, якби керівництво каналу було більш зацікавленим і освіченим, не довелося б нагнітати рекламні пристрасті. Адже нам показали «відкриття» по суті справи «другої свіжості». І побачили вони світло тоді, коли викриття сталінського режиму і злочинів комунобільшовицької тиранії стало справою повсякденною. Проте це нікого чомусь не збентежило. Як і те, що ще до «першовідкривача» В.Суворова-Рєзуна в «Военно-историческом журнале» і журналі «Родина» одна за одною з’являлися публікації тоді ще радянських дослідників А.Донтарова, Б.Петрова, В.Кисельова, в яких без побоювання піддатися суду, а тим більше розстрілу, висувалися гіпотези про можливо превентивний характер нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Потім уже з’явилися двотомник І.Буніча «Гроза» і солідне історичне дослідження М.Мельтюхова «Упущенный шанс Сталина». І теж про це саме. І теж без страху позбавитися життя. Та й узагалі, про який смертний вирок могло йтися навіть 1991 року, коли незабаром тоді вже практично Радянського Союзу не існувало.

І ще. Про фарсові перуки, темні окуляри та страх убивства, запозичені з дешевих детективів. Обмежуся лише одним прикладом. У США живе якийсь В.Левченко. Теж колишній розвідник. Теж колишній майор. Який теж утік на Захід майже одночасно з В.Рєзуном. Лише не з Швейцарії, а з Японії. Який осів не у Великобританії, а в США. Ось і вся різниця. Отож, цей перебіжчик не просто спокійно і безбоязно живе. Проте, не ховаючись, регулярно друкується в американських російськомовних виданнях. Та й кому взагалі потрібні вони, ці вчорашні зрадники. Вони ж не більше ніж втрати імперії, що розвалилася.

Що ж до «героя» серіалу», який не побоявся у Німеччині зняти, нарешті, перуку та камуфляжні окуляри, то він виявився не просто небезталанним публіцистом, а і чудовим піарником, рекламістом. Хоч інколи й перебірливим щодо обдурювання. Проте все ж таким, який вигідно продав себе тим, хто не тільки клюнув на побиту міллю часу заяложену сенсацію, а й спробував уразити нею уяву мільйонів. От уже воістину, легше за все обдурити того, хто хоче бути обдуреним. Легковірності авторів серіалу й телевізійників можна тільки поспівчувати. Нарешті, дорікнути в неосвіченості. Однак справа навіть не в цьому. А в тому, що ті домисли й вимисли, якими годували 18 вечорів, на жаль, були сприйняті багатьма людьми як істина в останній інстанції. Ну, а те, що ця шпигунська «Санта-Барбара» задурила мізки, свідчить інтерактивне опитування, проведене завершальною передачею.

Тому, здається, настала черга відновлення істини. І не на версіях і домислах, а на документах. Адже історія, як відомо, не визнає умовного способу.

До війни взагалі, тим паче з таким противником, яким була гітлерівська Німеччина, готуються роками. Прораховуються всі ресурси. Враховуються всі можливі варіанти розвитку подій. Сталіну можна дорікати й звинувачувати багато в чому, але не в дурості. Він чудово знав, що лише політичний самогубець або закінчений авантюрист може робити головну ставку лише на раптовість нападу, як на основний чинник успіху. Тим паче, що війна з Фінляндією, навіть якщо розглядати її як генеральну репетицію, обернулася провальною невдачею. Хоча сам В.Суворов-Рєзун трактує ту кампанію як переможну для Радянського Союзу. Сталін же, на відміну від нього, не міг не розуміти справжнього стану речей.

Та й чи могло бути іншим закінчення війни. Адже за три роки тотального терору, що передують їй, за офіційними даними того часу, поданим до ЦК ВКП(б) начальником управління по начскладу РСЧА Є.Щаденком, у 1937—1939 роках було репресовано з політичних мотивів 11168 чоловік армійського командного складу. За розшифровкою Інституту військової історії, з 784 чоловік штатних осіб вищого командного складу, яких на нинішній час можна віднести до генеральської категорії — від комбрига і до маршала — було репресовано 540 чоловік. З них 436 розстріляно. А найвищий прошарок — командарми і маршали — були знищені майже повністю. До цього мартиролога потрібно додати ще 356 вищих командних чинів, які не обіймали власне командних посад. Від комісарів і штабістів до військових лікарів та інженерів. Теж знищених.

Армія була, по суті, просто обезголовлена. Адже вбивали кращих. Проте не секрет, що вище армійське командування — «товар штучний». Готується роками. На відміну від Сталіна, Гітлер це усвідомлював. Тому, прийшовши до влади, навіть опортуністично налаштованих до нацизму генералів не чіпав.

Так чи могло бути іншим закінчення війни з Фінляндією?

Красномовніші за будь-які «версії», нібито прораховані на суперкомп’ютерах, її результати. За офіційними даними, та швидкоплинна авантюра, що тривала лише 104 дні, обійшлася Червоній Армії в 126 тисяч тільки вбитими. За уточненими ж даними Інституту військової історії в наші дні, насправді втрати перевищили 289 тисяч чоловік. Такого історія ще не знала...

Що ж до переможного подолання «лінії Маннергейма» — відповідно до трактування В.Суворова, — то вона була просто завалена трупами червоноармійців. До речі, саме така тактика наступальних операцій була взята Сталіним на озброєння й пізніше, у роки Великої Вітчизняної війни. Принцип «будь-якою ціною» став головним у «геніального полководця», який вистелив дорогу до рейхстагу мільйонами наших солдатів. Та й коли це в нашій країні взагалі цінувалося людське життя?

Цілком очевидно, кремлівська камарилья не могла не винести уроків із тієї ганебно програної війни. І саме з урахуванням тієї катастрофи і реалій міжнародного становища терміново був розроблений та ухвалений новий мобілізаційний план, орієнтований на переведення всієї промисловості країни на військову в другій половині 1941 року та в наступному 1942 році. У квітні ж 1940 року той план був переглянутий. Терміни скорочені. Однак усе ж із «захопленням» 1942 року.

Однак і це ще не все. Була потрібна корінна реорганізація армії. 8 травня 1940 року РНК СРСР на підставі рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від того самого числа прийняв постанову №690 про створення комісії в складі секретарів ЦК А.Жданова, Г.Маленкова і заступника голови РНК, голови Держплану М.Вознесенського для передачі Наркомату оборони від маршала К.Ворошилова маршалу С.Тимошенку. Сім місяців комісія досліджувала й аналізувала стан боєздатності Червоної Армії. Заслуховувалися найдокладніші доповіді всіх 34 начальників центральних управлінь наркомату, командуючих округами і флотами, голів комісій по родах військ. І 7 грудня 1940 року на світ винесли аналітичний документ, названий «Актом про прийом Наркомату оборони Союзу РСР». Зауважимо, до початку війни залишалося трохи більше ніж півроку...

— Повністю цитувати той «Акт» просто немає змоги — газетна площа не дозволяє. Хоча кожний його рядок повністю спростовує твердження містифікаторів про планування Радянським Союзом раптового нападу на Німеччину не пізніше літа 1941 року.

І все ж. Розпочнемо з того, що, всупереч здоровому глузду, зневажаючи досвід бойових дій на озері Хасан, на Халхін-Голі й в Іспанії, наркомат усе ще керувався Положенням, затвердженим ЦВК і РНК СРСР... від 23 листопада 1934 року. Перевірка виявила, що основні статути, як загальновійськові, так і за родами військ, безнадійно застаріли. Не виявилося «наставления по вождению крупных войсковых соединений (армий) и наставления для атаки и обороны укрепленных районов». Було виявлено «много приказов, требующих отмены или переработки, как устаревшие и затрудняющие руководство войсками». Куди вже далі, якщо в наркоматі не виявилося навіть точної кількості особового складу Червоної Армії. А після фінської кампанії там не виявилося і нового мобілізаційного плану. Не було й плану перепідготовки військовозобов’язаних. Та й узагалі, як можна було про це вести мову, якщо останній їхній переоблік відбувся... 1927 року. Чи не тому не був розроблений «план подготовки и пополнения комсостава запаса для полного отмобилизования армии по военному времени». Особливо говорили про великий некомплект у всіх родах військ. У піхоті він досяг 21%. Викликала тривогу низька якість підготовки кадрового начскладу.

У зв’язку з цим дозволю собі невеличкий відступ. Про яку якість начскладу взагалі могло йтися, якщо 6 квітня 1938 року було прийняте рішення приймати до військово-політичних училищ осіб з освітою сім класів, а у виняткових випадках і тих, у кого було і... чотири класи.

Не меншу занепокоєність викликало й те, що в армії не виявилося не лише оперативного плану війни, а навіть напрацювань з оперативного використання військ у сучасній війні. Не кажучи вже про те, що «подготовка театров военных действий к войне во всех отношениях слаба». Та й як могло бути інакше, коли незабаром, як виявила комісія, «театр военных действий и их подготовка не изучены», а розвідувальне управління «не обеспечило ни наркомат, ни Генштаб данными об организации, состоянии, вооружении, подготовке и развертыванию иностранных армий». І про які взагалі активні військові дії могло йтися, якщо «в топографическом отношении слабо подготовлены театры военных действий», а «потребность в войсках в картах не обеспечена».

Далі — більше. Бойова підготовка військ виявилося безнадійно поганою. «Войска не обучены атаке укрепленных районов, устройству и преодолению заграждений и форсированию рек» — констатувала комісія. Особливо зазначалося, що «пехота подготовлена слабее других родов войск». Її озброєння безнадійно відставало від сучасних вимог. Так, приміром, крупні калібри мінометів, піхотні й танкові міни були лише в зразках. І куди вже далі, якщо відчувалася нестача гвинтівок з урахуванням створення нових формувань на випадок війни. Що ж до автоматів, то їх просто не вистачало й для кадрових підрозділів. Не вистачало всього. Навіть біноклів і колючого дроту для загороджень. Про сучасну ж техніку для будівництва фортифікаційних споруджень за польових умов, про переправні засоби для форсування рік, які були лише в одиничних зразках, армія могла тільки мріяти.

Не краще складалося й в інших родах військ. Так, авіація «отставала по скоростям, дальностям, мощностям моторов». Особливо зазначалася відсутність пікіруючих бомбардувальників, очевидне відставання з впровадження сучасних літаків і крупнокаліберної зброї. Вказувалося на недоліки з підготовки до бомбометання та стрілянини в складних метеорологічних умовах. Нарешті, «организация авиабаз не обеспечивала обслуживание опорных аэродромов и не могла содержать их в рабочем состоянии в течение года».

Не могло не викликати занепокоєння і становище в бронетанкових військах. Крім їхнього відставання в технічному відношенні від сучасних вимог, зовсім погано було налагоджено систему поточного і середнього ремонту за бойових умов. Однак найразючіше: «не были отработаны принципы их взаимодействия с другими родами войск в боевых условиях». Та й про яке узгодження дій військ узагалі можна думати, коли незабаром вони були оснащені — та й то далеко не повністю — застарілими засобами зв’язку. Про швидкодіючі та засекречувальні апарати навіть не мріяли.

Можна до нескінченності перераховувати провали в оснащенні військ технікою, говорити про безпомічність у підготовці армії до бойових дій. Нарешті, про відсутність дійової військової доктрини. Повторюся, до початку війни залишалося трохи більше ніж півроку. А підсумком амбіційних хвастощів сталінського керівництва, яке проголошувало на весь світ, що «от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней» стала трагедія країни в перші ж дні Великої Вітчизняної війни.

Загальновідомо, — свідченням тому світовий досвід, — наступаюча сторона, як правило, несе незрівнянно більші втрати, ніж та, що тримає оборону. Отож, за перші двадцять днів війни, на 10 липня 1941 року, втрати сторін виявилися просто непорівнянними. Візьмемо лише три показники. Червона Армія втратила вбитими 815700 чоловік. Вермахт — 79058. Про поранених і полонених навіть мови не веду. Цифри ще більш жахливі. Не менш вражаюча статистика втрат і в техніці. Червона Армія втратила 11783 танка. Вермахт — 1061. Далі. Червона Армія втратила 4013 літаків. Вермахт — 826.

То чи потрібні ще які-небудь коментарі до версії В.Суворова-Рєзуна і подібних йому містифікаторів, що саме Радянський Союз активно готувався до раптового нападу на Німеччину влітку 1941 року, а Німеччина лише злегка випередила його. Облиште, вдумайтеся в матеріали «Акта», вдивіться в ці цифри...

Проте водночас я далекий від думки категорично відхиляти можливість планування Сталінським керівництвом нападу на Німеччину. І не тільки через ідеологічну непримиренність. Це не головне. Навіть не через шизофренічну мрію про світову революцію. Від цієї ленінської нісенітниці Сталін відмовився ще в 20-ті роки. Насправді мова могла йти, головним чином, про одержимість маніакальною ідеєю створення більшовицької імперії. Як мінімум, на євроазіатському материку. Тим самим автоматичного успадкування колоній захоплених європейських держав і на інших континентах.

Що ж до підступництва та віроломства, то Сталін був не просто рівновеликий Гітлерові, а в чомусь навіть і перевершував його. Рівною мірою ні для одного, ні для іншого не існувало понять вірності слову, непорушності моралі, моральності. Все це було для них не більше ніж порожній звук, абстракція, що не заслуговує на увагу. Такі собі вигадки пустоголових інтелектуалів. У них була своя шкала цінностей. І моральних. І політичних. Головна й всепоглинаюча їхня пристрасть, рушійна сила їхніх устремлінь — світове панування. І її досягнення в їхньому світорозумінні виправдовувало будь-які засоби. Обидва вони були невиліковно заражені вірусом імперіалізму. І обидва вони, зрештою, мені однаково огидні.

Сталін безумовно готувався до війни. І ні від кого, а тим паче від радянського народу, цього не приховував. Не дарма ж уся країна співала в самозабутті «если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов», або «когда нас в бой пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет». Це вже хрестоматійно. Як і те, що змалку весь народ виховували в агресивній непримиренності до іншого укладу життя.

Однак що означає, — якщо вірити Суворову і його однодумцям, — Сталін розпочав війну. Розпочав — це розпочав. Принаймні вистрілив першим. Проте навіть не можна сказати, що спровокував. Ні, він нескінченно піддобрював свого партнера по договору про ненапад. Він вичікував. Хижаки готувалися до стрибка. Укладення ж того договору і згода про поділ світу для обох було не просто взяття тайм-ауту, але не більше ніж гра. Гра на випередження. І обидва це чітко розуміли. Недарма ж після підписання того договору Гітлер відкрито радів, а Сталін радісно говорив: «Обдурив, обдурив!» Природно, не привселюдно, а серед своїх наближених.

Не сумніваюся, якби Сталін був готовий, напевно розпочав би війну. Йому просто катастрофічно бракувало часу. Ще б два-три роки... Гітлер же виявився спритнішим. І готувався до війни шість років. Та не все до кінця прорахував. Хоч спочатку зумів обскакати і випередити.

У зв’язку з цим ще про одне. Можливо, не менш важливе: хто програв, а хто виграв війну. Якщо за кількістю жертв — висновок очевидний. Проте це вже з галузі військового мистецтва. До того ж, загальновідомо, більшовики ніколи своїх людей не жаліли. Свідченням тому вся історія Радянського Союзу. Це й ГУЛАГ, і голодомор, і «великие стройки коммунизма». Якщо ж у довгостроковій перспективі, то, наслідуючи суворівську логіку, можна дійти висновку, що Наполеон виграв Ватерлоо. Переможний же парад російських військ у Парижі — нищівна поразка. Хоча б уже тому, що Французька Республіка куди демократичніша за нинішню Росію, а народ там живе незрівнянно краще. Ні, тут уже інше: хто і як зумів розпорядитися своєю перемогою чи поразкою.

І останнє. Кожна версія в тлумаченні історичних процесів має право на існування. Проте лише підкріплена документами. Їхньою незаперечною достовірністю. У противному випадку, це не більше ніж фікція, міраж. Що ж до «відкриттів» В.Суворова-Рєзуна, то їхня аргументація подібна до листкового пирога, де правда перемішана з напівправдою, а то й з відвертою брехнею. Метод не новий. Про міфи XX століття написано чимало. Деякими з них нас годували майже сімдесят років більшовицького всевладдя. Нині їм на зміну приходять нові. З таким же ступенем вірогідності. І з такою ж одержимістю вбиваються в людські голови.

Однак ось що найцікавіше. Попри гучні запевнення про зречення свого чекістського минулого, більшовицької ідеології, В.Суворов-Рєзун, всупереч усьому, залишився й чекістом, і більшовиком. Не лише за кастовістю, а й за переконаннями, за світорозумінням. Не випадково, треба думати, у роки його навчання у Військовому інституті — кузні кадрів ГРУ, за партійну одержимість, а, може, й за щось інше, однокурсники прозвали його Павликом Морозовим. А це багато про що свідчить. Чи не з цієї причини, будучи відлученим від закритих радянських архівів, для створення своєї версії він узяв на озброєння «теорию косвенных доказательств» великого радянського інквізитора А.Я.Вишинського. Теорію, що стала основою найкрупніших фальсифікацій XX століття. Що ж, учень виявився гідним учителя. От уже воістину, як казав Едуард Успенський, «дети — цветы жизни на могилах своих родителей». Ні, що не кажіть, а генетична закваска дається взнаки.

Західні читачі не сприйняли відвертостей В.Суворова-Рєзуна. Вони вже переситилися скандальними «відкриттями». Ситі по горло ексгібіціоністськими фортелями всіляких монік левінськи. Навіть від шпигунства. І жодний з авторитетних телевізійних каналів будь-якої країни не захотів ризикувати своєю репутацією. Одкровення не пройшли. Їм не повірили. Вони, на відміну від нас, не всім розкривають обійми. Чи не тому в них так і не вийшло з ізгоя героя. А в нас?