«МІЧЕНІ АТОМИ»: ШЛЯХ ПО УКРАЇНІ

Коли газетну публікацію забувають через кілька днів по її виході, це нормально. Якщо пам’ятають місяць — це вже комплімент автору. А коли й через рік читачі згадують про матеріал, який свого часу з’явився у пресі, — виходить, він був справжньою подією.

Понад тридцять (!) років тому, у лютому 1970 року московська «Литературная газета» — улюблене читання інтелігентського прошарку Радянського Союзу — провела експеримент під заголовком «Операція «Мічені атоми». Здавалося б, нічого особливого — усього лише практична перевірка роботи поштового зв’язку в країні. Однак сьогодні багато людей того покоління (і культурного прошарку) пам’ятають цю публікацію в «Літературці».

Може бути, бо як на той час матеріал — поданий в абсолютно коректній формі — був на рідкість гострим і критичним. Автор спирався винятково на факти, відмовившись навіть від коментарів чиновників із Міністерства зв’язку, не бажаючи «знову одержати повідомлення, у якому головне місце займе розповідь про досягнуті успіхи і майже не знайдеться місця для розмови по суті». Безсторонні висновки журналіста звучали, зрозуміло, набагато переконливіше від офіційних звітів.

А ще тому, що порушена «ЛГ» проблема — із розряду тих, які торкаються кожного. Існують непомітно, нервуючи час від часу, але не особливо звертаючи на себе увагу, — зрештою, у нас чимало значно серйозніших претензій до державних служб. Ну, спізнилася на три дні листівка до дня народження... та мало що.

Про поштове відомство останнім часом заговорили зовсім з іншого приводу. Хоч би не одержати в конверті дрібку білого порошку «особисто» від бін Ладена! — наввипередки доймають працівників пошти журналісти. І чиновники від зв’язку, звісно, бадьоро рапортують: у нас у всьому повний порядок!

За тридцять років у нас змінилося все: країна, її політичний режим, суспільний лад, економічний рівень. І робота поштового зв’язку, напевно, теж. Принаймні, не завадило б це перевірити.

Експеримент, який запам’ятався на три десятки років, вартий того, щоб його повторити.

Отже, 18 жовтня між 15.30 і 17.00 у вільне плавання було відпущено сто десять контрольних конвертів — по десять кожному з власних кореспондентів «Дзеркала тижня» в одинадцяти обласних центрах. Листи було пронумеровано з першого по десятий.

За прикладом журналістів «Литературной газеты» ми відправляли листи з різних районів Києва. Конверти, позначені №1, пішли з Київського головпоштамту. Листи №2 ми опустили в поштову скриньку за колишньою адресою редакції «ДТ» на вулиці Щорса. №3 були опущені на вулиці Суворова (Печерський район). Потім ми поїхали на лівий берег Дніпра і кинули конверти №4 на вулиці Тампере (Дарниця), №5 — на вулиці Андрія Малишка неподалік «Дитячого світу», а №6 — на бульварі Перова в Дніпровському районі. Листи №7 стартували в самому центрі міста, на проспекті Перемоги, а конверти №8 — у приватному секторі на Нивках, вулиця Саратовська. І, нарешті, останні комплекти послань було опущено в поштові скриньки на різних ділянках київської Окружної дороги: №9 — на проспекті Академіка Палладіна (Ленінградський район) і №10 — на вулиці Академіка Заболотного на Теремках (Московський район).

Не можна сказати, що всі ці складні переміщення по місту виправдали себе повною мірою. Та про це — пізніше.

За інформацією на жовтих поштових скриньках нового зразка (на Нивках і Палладіна — і, гадаю, не тільки там, — доживають свого віку «радянські», блакитні), виїмка з них проводиться тричі на добу: о 9.00, 11.00 і 18.00. Таким чином, наші «мічені атоми» саме підпали під вечірню виїмку.

Операція стартувала в четвер, а наступного тижня до редакції почали надходити повідомлення від наших власкорів.

У Дніпропетровськ весь комплект із десяти листів прийшов у суботу, 20 жовтня. Та ж дата на штемпелях Дніпропетровського головпоштамту (але на конвертах №№8 і 9 їх не було) і поштового відділення нашого власкора. Київські штемпелі на восьми конвертах датовані 18 жовтня (день відправлення), на конверті №3 — 19 жовтня, а лист №6 прийшов без столичного штемпеля.

У Чернігові всі десять листів теж отримали 20 жовтня, ту ж дату проставлено і на чернігівських штемпелях. Київські штемпелі на дев’яти конвертах — 18 жовтня, а на листі №3 — 19-го.

Того ж дня листи прийшли в Хмельницький. Із штемпелями Києва ситуація аналогічна попередній. Ту ж картину столичного старту кореспонденції можна спостерігати й у решті випадків, тому не стану повторюватися.

20 жовтня всі конверти отримали і в Одесі. Проштемпельовані тим же числом, на листах №№4, 8 і 9 одеських штемпелів немає.

У Львів дев’ять конвертів прийшли також 20 жовтня (та ж дата і на штемпелях). А ось лист №8 заблукав і добрався до Львова тільки у понеділок, 22 жовтня.

У Запоріжжі начебто всі параметри збігаються — дев’ять листів отримані 20-го числа, воно ж фігурує і на місцевих штемпелях. Але лист №10 не прийшов за адресою й досі!

У Миколаєві всі листи прийшли до адресата 22 жовтня. Хоча лист №6 був проштемпельований Миколаївським головпоштамтом ще 20-го, на конвертах №№2, 7, 8, 9 і 10 стоїть 21-ше число, на №1 штемпель нерозбірливий, а на листах №№3, 5 і 4 миколаївські штемпелі відсутні взагалі.

Наш кореспондент у Сімферополі одержав повний комплект листів 23 жовтня, у вівторок. На одному з конвертів сімферопольського штемпеля не було, а дев’ять інших були датовані... 20 жовтня!

У Херсоні листи добралися до адресата знову ж таки 23 жовтня. Хоча на Херсонському поштамті всі вони були проштемпельовані 21-м числом.

23 жовтня одержав десять конвертів і наш власкор у Донецьку. Донецькі штемпелі датовані 22-м числом.

І, нарешті, у середу 24 жовтня — майже через тиждень після відправки! — «мічені атоми» добралися до власного кореспондента «ДТ» у Харкові. На харківській пошті вони опинилися двома днями раніше — всі штемпелі на конвертах від 22 жовтня.

З пункту А в пункт Б

Факти зібрано — можна формулювати висновки.

Перший висновок, зроблений тридцять років тому журналістами «Литературной газеты»: у поштових скриньок у різних районах Москви — різні «швидкості». Тоді виявили і «спринтерів», і «тихоходів». Наш експеримент нічого подібного не визначив. Практично всі учасники перевірки одержали повні комплекти послань одночасно. Винятки — «заблукалий» лист №8 (опущений на вулиці Саратівській на Нивках), який запізнився на два дні у Львів, і лист №10 (вулиця Академіка Заболотного на Теремках), що безвісти зник по шляху в Запоріжжя. Однак немає підстав пов’язувати «пригоди» цих листів із конкретними поштовими скриньками. На якому етапі шляху відбулася затримка львівського конверта і зникнення запорізького, нині уже неможливо відстежити. Решта конвертів зі скриньок №№8 і 10 прийшли «у корпус» із усіма іншими.

Таким чином, у столиці України можна сміливо опускати листи в будь-яку поштову скриньку, незалежно від її віддаленості щодо центру міста. Це вже новина: особисто я досі намагалася відправляти термінову кореспонденцію з Головпоштамту, наївно сподіваючись, що так вона дійде до адресата на день-два раніше, аніж із периферії.

Звісно, впадає у вічі затримка на старті листів із скриньки №3 на вулиці Суворова (київські штемпелі від 19 жовтня) — але згодом вона ніяк себе не проявила. Більше того, саме листи №3, якщо спиратися на дати на штемпелях, розвинули найбільшу швидкість, дійшовши до деяких адресатів уже через добу.

Тут треба обмовитися, що вечір 18 жовтня, коли були опущені листи, і, скажімо, ранок 19-го реально могли виявитися одним і тим же часом старту. Такі тонкощі перевірці не піддаються. Взагалі, у сучасній Україні ніяк не могли б народитися такі найменування, як «Ранкова пошта» чи, наприклад, «Вечірній Київ», — нагадування про те, що колись мало сенс перевіряти свою поштову скриньку більше одного разу на день. Вся наша пошта — не ранкова й вечірня, а невизначено-денна, і режим доставки листів залежить від кожного конкретного поштового відділення. Тож нині неможливо проводити дослідження з точністю до половини доби, як це робили кореспонденти «ЛГ».

Другий висновок — на пошті не діє знайома зі школи фізична формула, за якою швидкість прямо залежить від відстані. До суботи 20 жовтня всі листи були отримані в Дніпропетровську, Чернігові, Хмельницьку й Одесі, а більша частина комплекту — у Львові та Запоріжжі. Як можна легко підрахувати, відстань від Києва до Запоріжжя (444 км) чи ж Одеси (442 км) у три з половиною рази перевищує довжину шляху до Чернігова (130 км). До Хмельницького (275 км) дорога майже в півтора разу коротша, аніж до Дніпропетровська (403 км).

Однак Миколаїв (425 км) чи Херсон (423 км) розташовані ближче до столиці, аніж ті ж Запоріжжя чи Одеса, а листи йшли туди на добу довше — у даному випадку ми орієнтуємося винятково на штемпелі. На шлях до Харкова (409 км), не такий вже довгий, «міченим атомам» знадобилися чотири дні. А в найвіддаленішу від Києва — із числа міст—учасників експерименту — столицю Кримської автономії (відстань до Сімферополя запам’ятати легко — 666 км) вони були вже 20-го числа.

І знову — однак. Зрозуміло, що звичайна людина, отримавши лист, найменш схильна розглядати змазані цифри на поштовому штемпелі. Набагато важливіше, коли вона реально бере лист у руки. А тут починається найцікавіше.

Фініш. Стрімкий?

У шести з одинадцяти охоплених експериментом міст — Дніпропетровську, Чернігові, Запоріжжі, Хмельницьку, Одесі та Львові — листи вручили адресатам того ж дня, коли їх одержало місцеве поштове відділення. А ось у Донецьку, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні та Харкові кореспонденція попередньо «вилежувалася» на місці — від одного до трьох (!) днів. Виникає цілком закономірне питання: чому?

Один із наших власкорів, який брав участь у перевірці, поскаржився, що ми вибрали не найвдаліший час для її проведення. Мовляв, зараз працівники зв’язку настільки налякані загрозою біотероризму, що здіймають гвалт навколо будь-якої нестандартної кореспонденції, — а десять пронумерованих конвертів, присланих на ім’я однієї людини, не можуть не викликати певних підозр. Так, може бути, доба в Донецьку, дві — у Херсоні, Харкові та Миколаєві і цілих три дні в Сімферополі наші «мічені атоми» піддавалися всебічним дослідженням у лабораторіях на предмет виявлення усередині конвертів білого порошку? У той час як у Дніпропетровську чи Одесі терористів не бояться — або покладаються на «якось воно буде»? Щось малоймовірно. Тим більше, що всі конверти прийшли до адресатів неушкодженими.

Можливо також, що працівники місцевих поштових відділень великих міст розгадали наші наміри і не поспішали розносити листи «вроздріб», збираючи повний комплект, про розмір якого, зрозуміло, не мали уявлення. Таке, у принципі, могло статися в Миколаєві, куди конверти, судячи зі штемпелів, дійшли не одночасно, а нашого власкора знають на поштамті. Але на сімферопольській пошті подібна ініціатива, якщо вона мала місце, явно затяглася!

І, зрозуміло, не будемо скидати з рахунків вихідні дні. Автор «Мічених атомів» 1970 року ще застав той час, коли радянська пошта не знала відпочинку, але й він зі смутком констатував, що «багато наших поштових відділень в останній рік почали раптом замикати двері в суботу й неділю — саме тоді, коли у нас є час широко користуватися їхніми послугами». Неділею 21 жовтня проштемпельовано всі листи, що прийшли в Херсон, і більшість миколаївських. Сімферопольські, як уже говорилося, надійшли на пошту в суботу. Що ж, як то кажуть у таких випадках, доживемо до понеділка. Або до вівторка. Або до середи...

Усе під контролем

Втім, усі наші міркування та претензії грунтуються лише на бажанні швидко одержувати листа — тобто практично на піску. У той час як у працівників зв’язку є міцний фундамент: узаконені контрольні терміни доставки кореспонденції зі столиці в обласні центри України й назад. Не наводитиму цю табличку повністю — досить сказати, що в ній чергуються цифри 3 і 4. Скажімо, три доби фори дається пошті, направленій у Дніпропетровськ, Харків, Херсон, Хмельницький, Чернігів і деякі інші міста, поштовий зв’язок із якими ми не перевіряли. Решті ж — шести містам—учасникам експерименту — вказано по чотири доби на доставку. Примітка: контрольні терміни подаються без урахування вихідних днів. Таким чином, лише харківські листи, що йшли до адресата шість днів, не повністю вклалися в узаконені «Укрпоштою» терміни. У Донецьку, Сімферополі та Херсоні «мічені атоми» «відлежалися» на пошті рівно стільки, скільки потрібно. А, скажімо, у Миколаєві — не кажучи вже про наші міста-рекордсмени — листи могли б і ще полежати...

«Литературная газета» теж давала свого часу подібну табличку контрольних термінів. І теж дивувалася: навіщо давати, приміром, чотири доби на доставку листа з Москви в Тбілісі, якщо поїзд йде туди 41,5 години? Цікаво, як би тодішнім московським журналістам сподобалися ті ж чотири «законні» доби на шлях із Києва в Миколаїв чи Одесу?

До речі, у тій, радянській таблиці, фігурували в основному ті ж цифри: 3 і 4. П’ять діб давали тільки на шлях кореспонденції з Москви до Баку та Новосибірська, і шість — до Алма-Ати. Але ж це була ТА країна, найбільша на земній кулі, одна шоста частина суші! Та все одно, зауважував кореспондент, «шлях листа від поштової скриньки до вокзалу і від вокзалу до адресата скрізь однаковий — у Москві й Лондоні, в Одесі й Марселі...»

У Франції, із якою Україну через територіальну співрозмірність зіставляють з будь-якого приводу — чи то сільське господарство, чи то ставлення до рідної мови, — листи доставляють за адресою не пізніше наступного дня після відправлення. Хоч у Бургундію, хоч у Нормандію, хоч у Шампань або Прованс...

«Викрадений лист»?

І нарешті, найнеприємніша деталь нашого експерименту. Так, мова про той самий лист, який зник по дорозі з Києва до Запоріжжя. Звісно, це не більш аніж випадок. Звісно, було б некоректно на підставі цього здіймати гвалт, що на нашій пошті зникають листи. Адже ніхто не застрахований від такої ось безневинної випадковості. Гадаю, кожен згадає два-три випадки зі свого життя, коли відправлений ним чи адресований йому лист не дійшов за адресою. Нічого, якщо це просто контрольний конверт під номером десять... А коли губиться діловий лист із документами чи просто особистий але дуже, дуже важливий для адресанта й адресата?

Ще в нас фігурував лист №8, який на два дні спізнився у Львів. Теж, зрозуміло, випадковість, до того ж далеко не фатальна: понеділок замість суботи. Але львівський кореспондент повідомив по телефону, що звіт про експеримент направив нам теж поштою (решта власкорів користувалися електронною поштою, факсом, телефонували або передавали дані через третіх осіб). Отож, цей лист теж досі не потрапив мені в руки. Знову випадковість, і знову не фатальна — адже інформацію ми все’дно одержали. Нічого, із ким не буває...

Приблизно так, із невеселою поблажливістю, ми і звикли ставитися до неув’язок, які відбуваються із нашими листами. У нас є маса важливіших і неприємніших проблем. І ніхто не стане всерйоз боротися за право одержувати «поздоровчу» листівку саме в день народження, а не наступного тижня.

У фіналі своєї публікації, яка запам’яталася на три десятки років, «Литературная газета» закликала працівників зв’язку створити умови, за яких «наша пошта може стати кращою у світі». Тоді ще вірили й у таке.

Давайте ставити перед собою реальні цілі. Не треба нікого наздоганяти і переганяти — добре б просто наблизитися до тих «європейських стандартів», про які сьогодні так багато говориться в найрізноманітніших контекстах.

У перевірці брали участь власні кореспонденти «ДТ»:

Надія ГОЦУЄНКО (Миколаїв)

Євген ГУЦУЛ (Львів)

Світлана КАБАЧИНСЬКА (Хмельницький)

Сергій КОРАБЛЬОВ (Донецьк)

Антоніна МАЗНИЦЯ (Харків)

Володимир ОВДІН
(Дніпропетровськ)

Ніна ПЕРСТНЬОВА (Одеса)

Володимир ПІСКОВИЙ (Запоріжжя)

Микола СЕМЕНА
(Сімферополь)

Маргарита СУБТЕЛЯ (Херсон)

Володимир ФОМЕНКО,
Ілля ХОМЕНКО (Чернігів)