«МІЧЕНІ АТОМИ»: 103 РОКИ ФОРИ

У попередньому номері ми розповіли про експеримент, проведений «ДТ» за прикладом московської «Литературной газеты», яка 1970 року перевіряла на практиці роботу радянської пошти. Кожному з наших власних кореспондентів у одинадцяти обласних центрах України надсилалося по десять конвертів, опущених у поштові скриньки в різних районах Києва.

Нагадаю коротенько результати: у Дніпропетровськ, Чернігів, Хмельницький, Одесу, Львів і Запоріжжя листи прийшли через два дні; у Миколаїв — через чотири; у Сімферополь, Херсон і Донецьк — через п’ять; у Харків — через шість днів після відсилання. Причому в п’яти останніх містах конверти, як видно з місцевих штемпелів, перш ніж потрапити до адресатів, «вилежувалися» на пошті від однієї до трьох діб. Один із листів, адресованих у Львів, затримався на два дні, а один із надісланих у Запоріжжя взагалі дорогою пропав.

Перш ніж звернутися по коментарі до керівників поштового відомства, ми вирішили повторити й другий експеримент, проведений тридцять років тому кореспондентами тієї-таки «Литературки». Хоч і не доказовий із погляду статистики, зате дуже наочний.

Йдеться про своєрідне «змагання» листів, між якими не багато не мало — ціле століття. Журналісти «ЛГ» свого часу взяли з архіву Музею Льва Толстого в Москві кілька конвертів, підписаних рукою класика й проштемпельованих на пошті XIX століття. За такими адресами були надіслані контрольні листи, які, на жаль, програли змагання у швидкості.

Як це робилося в Одесі, а як — у Львові

Підбираючи кандидатуру для нашого експерименту, ми спочатку зупинилися на Лесі Українці. Велика українська поетеса і драматург тривалий час жила в Києві й чимало листувалася. В архіві Інституту літератури ім. Т. Шевченка я замовила ті листи Лесі Українки, при яких збереглися конверти: із листування 1893—1894 років з Осипом Маковеєм, 1900-го — із Філаретом Колессою та Володимиром Гнатюком. Усі вони мешкали на той час у Львові.

Адреси всіх на конвертах виявилися продубльовані: кирилицею — «Австрія, Галиція, Львовъ» і латиницею — «Osterreisch, Galiciya, Lemberg». А вивчення поштових штемпелів довело, що наш експеримент провалився, ще й не розпочавшись. Приміром, лист «Вл. П. (Вельмишановному Пану) Осипу Маковею» був відправлений з Києва 6 листопада 1893 року, а у Львові-Лемберзі опинився... 20 листопада! Володимир Гнатюк Лесин лист від 31 січня 1900 року отримав лише 13 лютого. Де вже тут захоплюватися швидкостями пошти позаминулого століття!

— Листи йшли через кордон, — пояснила мені працівниця архіву інституту Алла Диба, — а на кордоні проходили через дві цензури — російську й австрійську. Не дивно, що на дорогу пішло близько двох тижнів.

Що ж, є нагода трохи порадіти. Київ і Львів тепер в одній державі, — отже, і поштовому просторі, — а цензура з повсякденної прози життя XIX століття перетворилася на обурливе явище, заборонене законом. Листи зі столиці України в наш П’ємонт доходять сьогодні швидше, ніж за два тижні, і перевірки цей факт не потребує. Щоправда, для чистоти експерименту годилося б відіслати листа, скажімо, у Відень... Та це, як кажуть, уже зовсім інша історія.

Однак експеримент у чистому вигляді все-таки відбувся.

Підходяще поштове відправлення я виявила в архіві Олександра Кониського — українського письменника XIX століття, який через «буржуазний націоналізм» уникнув у радянські часи канонізації в шкільних програмах. У серпні «ДТ» писало про нього у зв’язку з 165-річним ювілеєм. Отже, 1898 року Кониський завершив роботу над наймасштабнішим своїм твором — біографією Тараса Шевченка, матеріали для якої збирав десять років. Письменник підготував дві версії своєї праці — українською і російською мовами. Український варіант книжки в двох томах вийшов у 1898—1901 роках у Львові. Лист, про який йдеться, з листування щодо видання російськомовного варіанта в Одесі.

Це «відкритий лист», а простіше кажучи — поштова листівка. Адреса на звороті така: «г. Кіевъ, Его Высокоблагородію Александру Яковлевичу Конискому, Бибиковский бульваръ, соб. домъ».

«Согласно Вашему письму отъ 16 июня высылаем Вамъ за бандеролью напечатанные уже 6-ть листовъ «Жизнь Тар. Шевченко». Присланныя Вами клише мы получили отъ У.Комарова, будут же они употреблены въ печать, когда получимъ на то разрешеніе цензуры.

20.VI. Директоръ Распорядитель (підпис)».

Так, без цензури тоді нічого не робилося... Та йдеться наразі не про це.

У XIX столітті ні на листівках, ні на конвертах не було заведено писати зворотну адресу. Проте тут нам пощастило: директор-розпорядник використовував стандартний бланк видавництва. На ньому читаємо: «Одесса, Пушкинская, 20, Книжный Складъ высочайше утв. Южно-Русск. О-ва Печатного дела».

31 жовтня ц.р. о 9.30 у поштову скриньку на бульварі Шевченка (колишній Бібіковський бульвар) був опущений контрольний лист, адресований в Одесу, вул. Пушкінська, 19, в Управління у справах преси й інформації. На наше прохання конверт від цього листа повернули нам також поштою.

Звіримо штемпелі. 1898 рік: Одеса — штемпель від 20 червня, Київ — 22-го; 2001-й: Київ — 31 жовтня, Одеса — 2 листопада. Один-один!

А з Одеси до Києва лист, якщо вірити штемпелям, дійшов ще швидше: 6 листопада — одеський штемпель і 7-го — два київських (Головпоштамту й наші поштові відділення). Два-один на користь XXI століття!

І все-таки. Коли в понеділок,
5 листопада, близько полудня я телефонувала в Одесу, нашого листа ще не отримали. Хоча на місцевій пошті, як ми бачили, він був ще
2-го. Зрозуміло, якщо лист, адресований в організацію, не вручили адресатам у п’ятницю, раніше понеділка цього зробити вже не могли. Та факт залишається фактом: реально лист йшов шість повних днів.

До речі, за результатами нашого попереднього експерименту, Одеса була серед лідерів...

Дивимося далі. Все-таки, отримавши наше послання 5 листопада, одесити того самого дня відіслали нам лист у відповідь. На пошті його проштемпелювали наступного дня. У середу, судячи зі штемпелів, лист був уже в Києві, — але до редакції «Дзеркала тижня» добрався лише у четвер, 8 листопада. День затримки на старті — і день на фініші. Усього чотири дні в дорозі. Вже без вихідних.

Не знаю, наскільки тривалим був 1898 року шлях від київської пошти до «соб. дома» Олександра Кониського. Проте очевидно, що дати, проставлені на листівці одеським видавцем і місцевою поштою, збігаються — 20 червня.

Отже, у поштовому змаганні XIX і XXI століть позаминуле, у кращому разі, погоджується на нічию. Попри 103 роки фори.

Окремі вади
на окремих ділянках...

— Та обсяги пошти XIX століття непорівнянні з сучасними! — зазначив генеральний директор державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» Василь Георгійович Мухін, якого я попросила прокоментувати наші експерименти.

Втім, за його ж словами, від надмірної завантаженості українська пошта зараз не потерпає. Ще 1990 року вона опрацьовувала понад півтора мільярда одиниць (!) внутрішньої кореспонденції. На кінець нинішнього набереться щось близько трьохсот мільйонів. Пік падіння обсягів випав на 1998-й. Останні три роки, запевняє керівник «Укрпошти», криві на графіках потихеньку повзуть угору. І все ж таки листоноша «з товстою сумкою на ремені» — персонаж уже майже міфологічний.

На жителя України в середньому припадає зараз по шість листів на рік. Для порівняння: на жителя Естонії — 16; Німеччини — близько ста. Не те щоб у західних країнах люди набагато більше писали одне одному у приватному порядку. Обсяги робить в основному ділове листування, яке в нас поки що перебуває в зародковому стані. Та саме в діловому світі часто вирішальну роль відіграє швидкість передачі інформації. І на західній пошті діє суворе правило: сьогоднішні листи приходять за адресою щонайпізніше — завтра.

— Які ж реальні причини не дозволяють зменшити до однієї доби контрольні терміни доставки кореспонденції в Україні?

— Чому в розвинених країнах одні терміни, а в нас — інші? У
деяких державах, скажімо, в Англії, розклад поїздів прив’язують до королівської пошти. А ми, користуючись послугами залізниці, прив’язувалися до її розкладу. Коли ми просили змістити на годину, скажімо, відправлення поїзда «Київ — Сімферополь», оскільки друкарні не встигали віддрукувати періодичні видання, а ми не встигали вчасно їх підвезти, нам відповідали: це ваші проблеми.

Ми намагалися реанімувати авіапошту. Та сьогодні регулярного авіасполучення між обласними центрами України практично немає. Торік ми зробили один авіамаршрут: усе той самий «Київ — Сімферополь». Однак потім авіакомпанія повідомила нас: вибачте, ми цей рейс прикриваємо — немає потоку пасажирів.

Ось чому нинішнього року ми практично повністю перейшли на автомобільні перевезення власним транспортом. Та тут постає нова проблема — якість доріг. Ми купили чудові машини — «Вольво», МАЗи, КамАЗи. Та розрахункову швидкість для них доводиться ставити — 50 км/год. Тоді як на шляхах Німеччини, Польщі, Прибалтики середня швидкість — 75 км/год.

Автомобільні перевезення — це, по-перше, економічно вигідно, по-друге, швидкість доставки підвищується, а крім того, ми змінюємо схему сортування пошти. Тепер, якщо в Рівному ви опустили лист, адресований в Івано-Франківськ, немає потреби везти його в Київ у центр сортування, робити таке величезне коло. Це теж істотно вплине на швидкість.

І ще: ми можемо доставити лист наступного дня до обласного центру. Та якщо цього листа адресовано у село, то його спочатку потрібно доставити в районний центр, а лише потім — у це село. А є такі села, куди після дощу проїхати практично не можна...

— Проте експеримент стосувався саме обласних центрів. І засвідчив, що до багатьох із них листи не стільки «їдуть», скільки потім «вилежуються» на місці: тобто лист доставляють адресатові лише через день-другий після того, як він прибув на пошту. Чим це пояснити?

— Мені важко сказати, з чим це пов’язано. Може, просто з халатністю окремих наших працівників, такі випадки трапляються. Може, якісь форс-мажорні обставини. Для цього в нас існує служба поштової безпеки (такі служби діють не лише в нас, а в усіх країнах), яка і виявляє, на якому етапі застряг лист. Хто винен? Звільняємо, караємо, позбавляємо премій. Сьогодні в українській пошті працює 120 тисяч чоловік. Це величезний механізм, працювати абсолютно ідеально він не може.

...Що ж, нормальна відповідь нормального керівника. У стилі гайдаївського «Не може бути!»: «Ось які окремі вияви несвідомості трапляються серед окремих громадян на окремих ділянках сімейного фронту». Гадаю, щось схоже чули від начальників пошти й журналісти «Литературной газеты», намагаючись відстежити ті самі етапи, на яких застрявали в дорозі «мічені атоми». І дійшли тоді, 1970-го, такого висновку: хід листів уповільнює насамперед їх ручне сортування.

Пам’ятаєте, раніше на конвертах були спеціальні прямокутнички для індексу, а на звороті — зразок написання цифр, які могла б зчитувати машина? Хтось акуратно виводив їх по пунктирних лініях, а окремі «несвідомі громадяни» писали цифри, як заманеться: мовляв, однак машини тієї немає, пошта сортує вручну.

— Так, сортування листів у нас ручне. Ми відмовилися від його автоматизації з простої причини: обсяги кореспонденції настільки впали, що застосовувати машини стало неефективно, економічно невигідно. Ручне сортування триватиме до певного етапу: коли обсяги зростуть хоча б до 500 мільйонів. У принципі, це не проблема. Ми вели переговори з фірмою «Сіменс» про купівлю однієї сортувальної машини, хотіли поставити її в дирекції опрацювання пошти в Києві — там, де проходить найбільший потік листів. Та й це тепер невигідно. Машина може за дві години перекрутити весь добовий обсяг листів, а потім стоятиме. А коштує вона дуже дорого.

— Та це прискорило б доставляння листів?

— У жодному разі! На етапі сортування пошта ніколи не затримується. Ручне сортування в нас забезпечує опрацювання всієї пошти за графіком до часу відбуття машин. Такої проблеми немає. Є чимало інших...

Ще п’ять років фори...

З нашого боку було б несправедливо, скрупульозно підраховуючи щодня затримки листів у дорозі, повністю проігнорувати труднощі поштового відомства, яке переживає нині разом із усією країною не кращі часи.

— Ми переживаємо важкий період. В СРСР існував єдиний поштовий простір, усі магістральні схеми працювали на Союз. Усе це довелося переглянути в рамках окремої держави. І тепер головне наше завдання — зберегти цю унікальну поштову мережу. Сьогодні «Укрпошта» має понад 15 тисяч відділень зв’язку в усіх куточках України, транспортні маршрути, пункти опрацювання, сортування пошти. І хоча вони сьогодні не завантажені на сто відсотків, оскільки будувалися на колишні мільярдні обсяги, ми намагаємося нічого не розбазарити.

Пошта надає близько 80 різних послуг. Крім традиційних — лист, посилка, переказ, — ми доставляємо періодичні видання (пошта не зобов’язана це робити), виплачуємо пенсію та робимо інші соціальні виплати, приймаємо комунальні платежі. Крім того, розсилання реклами, гібридна пошта (рахунки за комунальні послуги) і торгівля: від листівок, конвертів і марок — аж до предметів гігієни, миючих засобів і канцтоварів, — особливо в сільській місцевості. У нас зараз за статистикою 46% — це «інші послуги». Для порівняння: письмова кореспонденція — 16%, посилки — 2,2%, перекази — 8,2%.

Чому ми це робимо? Для того, щоб зберегти інфраструктуру. Ось коли в нас піде 70 % письмової кореспонденції, ми вже не будемо так торгувати. Хоча це нормально: новозеландська пошта, скажімо, за угодою з міністерством екології, веде перепис перелітних журавлів.

Ми не отримуємо від держави грошей, ми госпрозрахункове підприємство. Ми мусимо 120-ти тисячам службовців виплатити зарплату, видати спецодяг, купити автотранспорт, комп’ютери, сервери, орендувати лінії тощо.

— І як оплачується зараз робота листоноші?

— Персонал пошти — це не тільки листоноші (їх у нас 47 тисяч). Це ще й оператори-сортувальники, водії й т.п. Зарплата в нас сьогодні невисока: листоноша отримує 200—220 гривень плюс комісійні від продажу товарів. Зате зарплата стабільна, без заборгованостей. Лише цього року вона підвищилася на 27 %.

— Є думка, що звичайну «паперову» пошту в досяжному майбутньому витіснить електронна. Як ви оцінюєте свої шанси у цій конкуренції?

— Це запитання актуальне. Я був на засіданні Всесвітньої поштової спілки в Берні й там порушувалася ця тема. Пошта має бути готовою до того, що з розвитком інформаційних технологій скорочуватиметься пересилання паперових відправлень. Та відмови від власне пересилання не станеться. Якщо людина замовляє через Інтернет якісь товари, їх однак потрібно привозити. Пошта своє місце знайде.

Ми до кінця нинішнього року завершуємо створення власної інформаційної мережі. Вона потрібна й для наших корпоративних цілей, а плюс до цього надаватиме послуги клієнтам: електронний лист, переказ і т.п. З одного боку, ми начебто рубаємо гілку, на якій сидимо, — та розуміємо, що не зможемо впливати на процеси, які відбуваються у світі.

Поки що це десь піввідсотка від загального обсягу кореспонденції. Електронний переказ ми впровадили у травні минулого року, і за цей час його обсяг зріс у кілька тисяч разів — та в загальній масі все одно становить 5—6 %. Люди з недовірою ставляться до нових технологій, хоча коштує електронний переказ стільки ж, скільки звичайний, а приходить набагато швидше.

...Втім, про проблеми і досягнення свого підприємства будь-який керівник може говорити нескінченно. І наприкінці нашої розмови я поставила конкретне запитання: тож коли в нашій країні пошта приходитиме до адресатів відповідно до світових стандартів?

І генеральний директор «Укрпошти» дав на диво конкретну відповідь:

— Гадаю, що через п’ять років ми вже зможемо говорити про те, щоб газету приносили вранці, а лист — наступного дня.

Що ж, почекаємо п’ять років.