МАЛЕНЬКА УКРАЇНА У ДОЛИНI «СОНЯЧНЕ ОКО»

Книгу спогадiв вiдомого фiлолога-славiста i мовознавця Олекси Горбача (нинi покiйного) «Шлях зi Сходу на Захiд», писану ним упродовж усього життя, а впорядковану й видану вже пiсля смертi його невтомною дружиною, лiтературознавцем i перекладачем Анною-Галею Горбач, я прочитала, як кажуть, на одному подиху. Напрочуд вiдверта, а часом аж надто критична сповiдь людини, що, як умiла, гiдно пройшла свiй трудний шлях, не покрививши душею, не зрадивши переконанням. Сiльський хлопець, що лише на нього з усiх дiтей у батькiв вистачило грошей, щоб послати вчитися до української академiчної гiмназiї, а потiм до Львiвського унiверситету. Але з наказом — не стати паном! Щоправда, батько хотiв-бо бачити сина священиком, але Олекса вибрав славiстику — єдина дисциплiна, де можна було вивчати українiстику, а також германiстику. Вiн був очевидцем не тiльки возз’єднання, а й свiдком його наслiдкiв: багатьох односельцiв, якi думали «не так», браве воїнство НКВС cпровадило до Сибiру. Цим ще пощастило, бо багато з «iнакомислячих» наклали головою. Це селяни. Що вже говорити про iнтелiгенцiю, яка й покликана думати по-рiзному. Олекса був активним у студентському громадському життi, тож обрали його делегатом на український студентський конгрес, що проходив весною 1939 року. Тут, звичайно, нiхто й не приховував свого розумiння подiй, що вiдбувалися у тогочаснiй Захiднiй Українi. Скiнчилося це тим, що хлопця разом з iншими «конгресменами» тодi ще польська влада на пiвроку спровадила до слiдчої в‘язницi Бригiдок. Нинi вулиця, на якiй вона знаходиться, має назву 1 Травня. «А мала б називатися вулицею 22—29 червня 1941 року, — писав Олекса Горбач у листi до Левка Лук’яненка. — Там у тi днi, залишаючи мiсто нiмцям, НКВС замордувало мою наречену».

Тож випало йому через край — служив у Червонiй Армii, пиляв лiс у Башкирiї, потрапив до нiмецького полону пiд Харковом, скуштував «хлiба» концентрацiйного табору на Холоднiй Горi, де полоненi вмирали сотнями, а сам вiн вижив лише завдяки знанню нiмецької мови — зголосився бути перекладачем. Хоч за офiцiйною стратегiєю наших керманичiв мав би краще померти. Вiн вижив i повернувся до Львова, де переконався, що «визволителi вiд бiльшовицького поневолення» — лише новi окупанти його землi.

«Як прийшлося 43-го рiшатися — або в «соснину», або в однострiй, то я вибрав друге, тримаючись засади, що з масою мусять бути свої iнтелiгенти, якi у вирiшальний мент мусять ту масу скерувати, — пише Олекса Горбач у своїх спогадах. — У «соснину», тобто до лiсу з вояками УПА — абияк озброєними та без вiйськового вишколу — такого шляху я не сприймав»...

Переповiдати змiст цiєї книги, що однаково добре може слугувати i фахiвцям — iсторикам та мовознавцям, а також усiм, хто хоче знати iсторiю свого народу не лише з офiцiйних джерел, а й вiд тих, хто, власне, теж став її часткою, справа невдячна. Мушу лише сказати: як же багато ми ще не знаємо про часи, не такi вже й далекi, i як легковiрно сприймали ми, принаймнi бiльшiсть з нас, подiл офiцiйною пропагандистською машиною людей на «своїх» i «чужих», «зрадникiв», «колаборантiв», «неповерненцiв»...

Пiд натиском Радянськoї Армiї вiдступали вiйська вермахту, а з ними й дивiзiя «Галичина», вояком якої був Олекса Горбач. Поранення, американський полон, приниження — усього довелося зазнати сповна. Однак усе закiнчилося. Олекса Горбач, поспостерiгавши за дiяльнiстю багатьох партiйних груп, яких багато органiзувалося в той час, особливо ж тих, що вiдзначалися крайнiми поглядами, вiдiйшов вiд вузько-полiтичних кiл. Щоб повернутися до фахової дiяльностi, яка, власне, завжди й цiкавила його найбiльше. Тодi, по-воєнної пори 1947 року почалася його сподвижницька дiяльнiсть.У свiтi вже визнавали професора Горбача як видатного фiлолога-славiста. Для Радянської України вiн був зрадником. I тiльки окремi фахiвцi-мовознавцi послуговувалися його доробком.

Протягом усього життя Олекса Горбач писав i видавав свої i чужi працi «для майбутнiх поколiнь (вони прийдуть, вони мусять прийти, я у це вiрив твердо навiть у часи-роки найчорнiшої реакцiї)», збирав бiблiотеку україністики — вiд стародрукiв — до новiтньої радянської поезiї. Неможливо перелiчити у газетнiй кореспонденцiї всi працi ученого протягом тривалого часу — професора, завiдуючого кафедрою сло-в’янської фiлологiї унiверситету Франкфурта-на-Майні, професора Україського Вiльного Унiверситету у Мюнхенi, надзвичайного професора слов’янської фiлологiї Українського католицького унiверситету в Римi Олекси Горбача. Самий лише їх перелiк займає 40 сторiнок бiблiографiї...

Тiльки у часи вимрiяної ним незалежностi вiн змiг вперше за 50 рокiв приїхати до милого його серцю Львова, де було вiддане належне його таки справдi сподвижницькiй працi для України i задля неї. Вiдзнаки, нагороди — дякувати Боговi, ще за життя...

Цей трудний шлях вiн здолав разом з дружиною — вiдомим перекладачем i лiтературознавцем Анною-Галею Горбач, у дівоцтві Луцяк. У неї, мабуть-таки, важко було не закохатися — чорноброву, довгокосу красуню, яка, незважаючи на те, що 1940 року батьки 16-рiчною вивезли її з українського пiвденнобуковинського села Бродини (нинi — територiя Румунiї), не знiмечилася, не забула свого роду- кореня.

Анна-Галя починала вивчати медицину у Єнському унiверситетi, де була велика українська студентська громада, куди дiвчинi дуже кортiло. Але якийсь парубiйко взяв її на кпини:

— Гадаєш, якщо носиш вишиванку, то вже й українка?

I то було почасти правдою, бо Анна-Галя в побутi мало розмовляла українською. Мовою викладання в гiмназiї в Чернiвцях, де вона навчалася, була румунська, а після вiд’їзду до Нiмеччини навчалася у нiмецьких школах. Та сталося так, що з медициною довелося розпрощатися: унiверситет було закрито (Нiмеччина воювала). Анна-Галя вступила до Геттiнгенського унiверситету, де штудiювала славiстику, романiстику та схiдноєвропейську iсторiю. А оскiльки українська книжка у тогочаснiй Нiмеччинi була рiдкiстю, то вона вирiшила зайнятися лiтературними перекладами. I вже в студентськi роки зробила для цього дуже серйозний крок: перемогла у конкурсi перекладiв художнiх творiв, переклавши на нiмецьку мову оповiдання Михайла Коцюбинського «Для загального добра» та «Ноктюрн бе-моль» Юрiя Косача.

Про плани щодо перекладiв вона пише Олексi Горбачу, який порадив їй: «Чому думаєте, мене не цiкавила б Ваша перекладацька дiяльнiсть? Навпаки! Не знаю, чи бачили Ви збiрку перекладiв з української лiтератури, що зветься „Die Scholle».., бо на пiдставi всiх отих речей витворюється в чужинцiв хибний образ про Україну, як про хлiборобський край, де все зiтха за чиєюсь мiцною рукою порядку. Ви б попробували перекласти щось iз Хвильового, Косинки, Косача... Вартiсть само собою Вашi переклади матимуть незалежно вiд того всього, — однак, чому не поєднати: i мистецький твiр, i нова сторiнка нацiонального обличчя, i своєрiдна пропаганда»...

I пiзнiше вже до нареченої: «...На Твої слова «Ти не повинен дорiкати менi знiмеченiстю», можу тiльки вiдповiсти, Дiвчино, чи я Тобi це коли робив? Я Тебе так добре розумiю. Тебе, загублену верховинку, серед чужого моря мiського. Я такий же самий був «селюх» ... — але мене пiслали до мiста твердi мозолястi мужицькi руки й казали здобути те мiсто-чуженину зi середини, знутра — як не вдалося в 1918 роцi здобути зi зовнi. I кожен крок таких, як я, по мiському бруку був диктований такими самими батькiвськими каменистими словами. Я маю глибоке зрозумiння до тебе.

...Твого листа з перекладом Телiжиної поезiї дiстав. Ти, думаю, можеш i повинна тут зробити дуже багато. Не загрiбай лишень свого таланту. Пiд тим оглядом, будь «нiмкою» — наполегливою, впертою»...

Вона й була i залишається такою й досi, не розгубивши й краплини того, що дала їй рiдна земля. I це дивовижно, бо не «розчинитися» у цьому чужомовному свiтi за так багато рокiв практично неможливо. А з нею так легко спілкуватися, нiби й не сидимо ми з нею у її домiвцi у долинi з поетичною назвою «Сонячне око» бiля пiднiжжя мальовничих Оденвальдських пагорбiв геть далеко вiд України. Вона так багато працює i сьогоднi. У творчому доробку Анни-Галi Горбач понад 50 окремих видань перекладiв, у тому числi 6 антологiй. Це — i твори української класичної лiтератури, i сучаснi — 80-90-х рокiв — рiзних стилiв i жанрiв, усе те, що репрезентує рiзноманiтний доробок українських письменникiв i поетiв, є вагомим внеском в європейську лiтературу i водночас може зацiкавити сучасного нiмецького читача. Водночас Анна-Галя Горбач є автором цiлої низки лiтературно-критичних статей, одним з найвiдомiших лiтературознавцiв-українiстiв у Нiмеччинi. Днi української лiтератури, семiнари, фестивалi, вечори поезiї, органiзатором i нат-хненником яких протягом тривалого часу вона є, вже стали помiтним явищем у лiтературному життi Нiмеччини. Мабуть, не треба й говорити, хто є спонсором участi в них учасникiв з України...

Менi випало познайомитися з панi Анною-Галею лише торiк. Гадаю, що розминутися з нею тут, у Нiмеччинi, якщо ти українець, неможливо. Досi родина панства Горбач була тим джерелом, що до нього, як спраглi, поспiшали й поспiшають з усiх кiнцiв Нiмеччини українцi, що з тих чи iнших причин осiли у цьому свiтi. Усiм їм тепло у цьому домi. А от уже майже три роки притягальним центром залишилася сама лише панi Анна-Галя. Приїжджає донька Марина, що працює в одному з видавництв Штутгарта. Нiколи не буває надто далекою дорога до рiдного дому i для ще однiєї доньки — Катерини — журналiстки i письменницi, що мешкає у Парижi. I син Марко — фiзик-теоретик, який хоч і мешкає з родиною у Канадi, проте навiдується до мами досить часто.

А панi Анна-Галя живе роботою i клопотами. Ще за життя чоловiка ця родина передала значну частку власної бiблiотеки у бiблiотеки України. Це, зокрема, рiдкiсний дар — власнi працi та переклади з українiстики i славiстики. Але професор Горбач заповiдав i решту свого зiбрання передати як українським бiблiотекам, так i нiмецьким, зокрема на кафедру української мови i лiтератури Грайсфальдського унiверситету. Сюди вiдправлено, як каже панi Анна-Галя, «десь 95 бананових картонiв» українiстичної лiтератури — мовознавчi та лiтературознавчi працi, енциклопедiї, українськi твори XIX—XX столiття — вiд Шевченка i Франка — до всiх без винятку українських радянських письменникiв, українськi журнали, починаючи з 1956 року.

А от закордонна українiстика, а також русистика, богемiстика, полонiстика, германiстика, працi з загального мовознавства, 35-томне зiбрання словникiв братiв Грiмм — це найбiльше джерело нiмецької мови, українськi стародруки, стара богословська лiтература, першi граматики та словники, зокрема, Словник латино-слов’янський Івана Максимовича... Та хiба перелiчиш усе, що цього разу вмiстилося уже в «150 бананових картонах» i вiдправлене в Україну?..

Я слухала панi Анну-Галю i думала, що купити книжку у Нiмеччинi — нiколи не було дешево, особливо ж букiнiстичну. А Горбачi не тiльки купували книжки, вони їх ще й видавали. Зрештою, не втримуюся i запитую у панi Анни-Галi, чи її дiти не претендували на цю батькiвську спадщину, чи нiхто з них не сказав: «Менi б лiпше дороге авто»?

— Нi, жодне не сказало, — як про рiч саму собою зрозумiлу, говорить моя спiврозмовниця. — А якби й сказали, то почули б вiдповiдний коментар свого тата чи мами... Проте вони в нас так вихованi: унiверситети ми їм оплатили, а за п’ять рокiв опiсля мали самi стати на ноги. Бачите, нашi дiти в сiм’ї дiстали дуже багато духовного, що йшло насамперед вiд батька. Коли ми збиралися за родинним столом, то не було за ним розмов тривiальних чи банальних. Мiй чоловiк був надзвичайно ерудованою людиною, умiв запалити своїми знаннями кожного. Вiн дiтям надзвичайно багато духовного передав — то найдорожча спадщина для них. Вони те усвiдомлюють...

Панi Анна-Галя в травнi збирається до Києва. Як i завжди в зв‘язку з поїздкою має закiнчити силу-силенну справ, пов’язаних з пiдготовкою доповiдей, нової антологiї тощо. А ще має клопотiв зi справами видавничими, адже панство Горбач колись заснувало власне видавництво «Бродина», де нинi панi Анна-Галя видає переклади з української лiтератури на нiмецьку мову. Тож вона поспiшає. А як? Та працює ж за своїм комп’ютером зрання i до вечора...