МАЛЕНЬКА ПОЕТЕСА З ВЕЛИЧЕЗНИМ БАНТОМ

15 років тому, навесні 1987 року, повернулася з еміграції Ірина Одоєвцева, «остання зі Срібного століття», поетеса, прозаїк і мемуаристка, яка 65 років прожила у Франції. У 92-річному віці вона зірвалася з місця і прилетіла в місто своєї юності. Їдучи з Петербурга в 1922-му, Одоєвцева передбачала: «такою щасливою, як тут, на берегах Неви, я вже ніде і ніколи не буду».

«Ті, хто відвідував тоді петербурзькі літературні зібрання, не може не пам’ятати струнку, біляву, юну жінку на естраді, майже дівчинку з величезним чорним бантом у волоссі, яка співуче, весело і квапливо, трохи гаркавлячи читає вірші, примушуючи всміхатися всіх без винятку, навіть людей, які від усмішки в ті роки відвикли», — згадував поет Георгій Адамович. Оптимістична, комунікабельна, але анітрохи не амбіційна, Ірина Одоєвцева завжди перебувала в гущі тодішньої літературної «тусовки». Гумільов, Ахматова, Блок, Мандельштам, Бєлий, а згодом, в еміграції, — Бальмонт, Цвєтаєва, Сєвєрянін, Єсенін, Теффі, Бунін та багато інших «світил» Срібного століття стали героями її мемуарних книг — «На берегах Невы» і «На берегах Сены». Ірина Одоєвцева добре вміла слухати, і їй часто розповідали дуже особисте, майже сповідалися. А феноменальна пам’ять дала змогу їй через багато десятиріч відтворити кожне слово з розмов, дискусій, суперечок тих часів.

Вродлива, чарівна, завжди зі смаком одягнена, увінчана «величезним бантом» — невід’ємною деталлю «поетичного іміджу», вона видавалася настільки юною, що й через п’ять років після заміжжя охоронці порядку в казино сумнівалися в її повнолітті... Напевно, можна зрозуміти сучасників, яким було важко сприймати всерйоз поета і прозаїка Ірину Одоєвцеву. «Це ви написали? Справді ви? Ви самі?.. Пробачте, не можу повірити, дивлячись на вас», — повторював її майбутній чоловік, поет Георгій Іванов, почувши «Балладу о толченом стекле». Дмитро Мережковський, коли Одоєвцева виступила з доповіддю в його літературному салоні «Зелена лампа», зізнавався: «Не очікував...» А найнедвозначніше висловився Володимир Набоков, з яким вона познайомилася в Нью-Йорку: «Така гарненька, навіщо вона ще пише...»

Навіщо?

На берегах Неви

«Я пишу не про себе і не для себе.… а про тих, кого мені було дано узнати «На берегах Неви», — наголошувала Ірина Одоєвцева в передмові до своєї першої мемуарної книги. І стримала слово: у книзі геть-чисто відсутні як неминучі в класичних мемуарах глави «дитинства-отроцтва», так і кокетливе самозамилування на тему «великі і я». Проте, ризикну стверджувати, найчарівнішим і найживішим серед безлічі яскравих героїв «Берегів Неви» став саме «образ автора» — самої Ірини Одоєвцевої, юної дівчини, яка в листопаді 1918 року прийшла записуватися на поетичне відділення інституту «Живое слово».

З біографічної довідки, яких сама поетеса на дух не переносила («Ні біографії, ні бібліографії. Я їх, як правило, уникаю», — ось усе, що написала вона в розділі «Поети про себе» американської антології російської еміграційної поезії), можна дізнатися, що народилася вона 1895 року в Ризі, у сім’ї присяжного повіреного, а звали її насправді Іраїда Густавівна Гейніке.

Вона з дитинства хотіла бути поетом. І на час вступу до «Живого слова» уже вважала себе ним, навіть мала коло шанувальників своїх віршів. Один з її ранніх віршів — на щастя, не підписаний, — на першій лекції витяг навмання з загальної пачки викладач, «справжній поет» Микола Гумільов.

Це потім він так часто з гордістю представлятиме Одоєвцеву знайомим: «Моя учениця!», що Корній Чуковський запропонує їй повісити на спину плакат «учениця Гумільова». А на тій лекції критика вчителя була в’їдливою і безжалісною; метр буквально «зітер на порох» анонімного новачка. Ірина прибігла додому в сльозах із твердим наміром назавжди залишити поезію; пізніше, трохи заспокоївшись, знову взялася писати «у колишньому стилі, на зло Гумільову». Саме тоді народився її іронічний вірш:

Нет, я не буду знаменита,

Меня не увенчает слава,

Я, как на сан архимандрита,

На это не имею права.

Ни Гумилев, ни злая пресса

Не назовут меня талантом.

Я маленькая поэтесса

С огромным бантом.

Микола Гумільов, помітивши відсутність на лекціях яскравої, примітної дівчини, одного разу наздогнав її в коридорі і попросив «неодмінно прийти наступного четверга». Незабаром вона стала його улюбленою ученицею, перейшла з «Живого слова» до гумільовської Літературної студії. Вчитель сперечався з наведеними рядками учениці: «Провіщаю вам — ви незабаром станете знаменитою...»

Це сталося в квітні 1920 року, коли на одному з літературних прийомів Ірина прочитала свою «Балладу о толченом стекле». Моторошна історія про солдата, який вирішив заробити на товченому склі, підмішаному в сіль, і був містично покараний за смерть односельців, приголомшила присутніх і змістом, і оригінальною формою гранично спрощеного вірша. Одоєвцеву проголосили першовідкривачем жанру сучасної балади; згодом вона написала їх ще кілька. «Тепер вас кожен собака знатиме», — резюмував Гумільов.

Він поважав в улюбленій учениці її небажання наслідувати когось: на тлі сонму «грибів-підахматовок» Ірина Одоєвцева залишалася собою. І все-таки, напевно, більше, ніж вірші Одоєвцевої, Гумільов цінував її товариство, її «завжди готові мене слухати вуха». Він розказував їй про своє дитинство, про подорожі до Африки, про війну, про складні стосунки з Анною Ахматовою — про все. А вона захоплено слухала і запам’ятовувала кожне слово. У них було спільне відчуття гумору, що дозволяло разом жартувати і пустувати. Одного разу під час Жовтневої демонстрації Микола Гумільов втягнув Одоєвцеву в досить ризикований як на ті часи маскарад: він — у макінтоші, вона — у клітчатому «шотландському» пальті, англійською заговорюючи з перехожими, вони зображали іноземну делегацію. Могли й за шпигунів зійти!

Але їхні стосунки, дуже довірчі, так і не переросли в справжню дружбу: він залишався метром, вона — захопленою ученицею. І тим більше немає підстав говорити про кохання, хоча деякі біографи старанно вишукують у спогадах Одоєвцевої про Гумільова і в його віршах, присвячених їй, натяки на «щось усе-таки було». Сама Ірина Володимирівна вже в похилому віці в розмові з одним російським літературознавцем спростувала всі чутки: «Якби... я б так і сказала. Як чоловік він був для мене не привабливим».

А своє кохання Ірина Одоєвцева зустріла в той самий день, коли до неї прийшла літературна слава — на згаданому прийомі в Гумільова: «Я мовчки подаю руку Георгію Іванову. Вперше у житті. Ні. Без жодного передчуття».

Вони одружилися в 1922-му і того самого року виїхали з країни. Поодинці: Ірина вирушала до батька в Ригу, Георгій — у справах до Європи. Зустрілися в Парижі, в еміграції.

На берегах Сени

Книга «На берегах Невы» мала величезний успіх, що надихнуло Ірину Володимирівну на написання другої частини мемуарів, присвяченої життю поетів в еміграції. У передмові вона пише: «Я згодна з Мариною Цвєтаєвою, яка говорила 1923 року, що з країни, в якій вірші її були потрібні, як хліб, вона потрапила в країну, де ні її, ні чиїсь вірші нікому не потрібні. Навіть російські люди в еміграції перестали відчувати в них потребу. І це робило поетів, які пишуть російською мовою, нещасливими».

Костянтин Бальмонт, якого почав «скидати з корабля сучасності» Маяковський, а завершили цю справу побратими по еміграції; Ігор Сєвєрянін, якому редакція однієї газети виплачувала «пенсію за мовчання»; Марина Цвєтаєва, яка зізналася перед поверненням в СРСР, що еміграція її «виперла». Багато хто з розгублених, зневірених людей літературного кола, що був таким собі «серпентарієм однодумців», знаходили розраду саме в Ірини Одоєвцевої. Вона не втратила в еміграції свого природного оптимізму і була готова вислухати та морально підтримати кожного. Так, вона відклала поїздку в гості заради того, щоб послухати Сєвєряніна, який приніс їй свої нові, більше нікому не потрібні вірші. Бувало, її допомога була цілком матеріальною: одного разу Ірина відіграла в казино програні гроші Георгія Адамовича, який, утім, одразу їх знову спустив. Іван Бунін подовгу розмовляв з Одоєвцевою про найрізноманітніші речі і якось розповів їй жахливу історію зі свого дитинства: у страшенний мороз він віддав гімназичну шинель хлопчику-жебраку, тяжко занедужав і заприсягся матері «більше не бути добрим». Одоєвцева була вражена; Бунін, сміючись, зізнавався, що все це вигадав: «Ви так зворушливо, розчулено слухали мене...» Але Ірина Одоєвцева поблажлива до всіх своїх товаришів по еміграції: «більше, ніж хліба, їм не вистачало любові читача, і вони задихалися у вільному повітрі чужих країн».

Сама ж вона, живучи у Франції, паралельно з віршами починає писати прозу. Перший її роман «Ангел смерти» вийшов друком 1927 року і викликав захоплені відгуки як читачів, так і солідної зарубіжної преси: «...Вишуканий і чарівний аромат роману не можна передати словами», — писала Times. «На книзі Одоєвцевої лежить безпомильна печать дуже великого таланту. Ми навіть наважуємося поставити її врівень з Чеховим...» (Gastonia Gazette). Ірина Одоєвцева написала ще кілька романів: «Изольда», «Зеркало», «Оставь надежду навсегда», «Год жизни» (не завершений).

Романи Ірини Одоєвцевої перекладалися кількома мовами, але так і не були видані на батьківщині. З огляду на це, канадська поетеса Елла Боброва у своїй монографії про письменницю докладно переказує сюжети книг, дає розлогі цитати — і цього цілком достатньо, щоб з’явилося жагуче прагнення прочитати їх. Можливо, у російських видавців, які начебто не бідують, колись дійдуть руки до творів Одоєвцевої.

Після війни, коли Ірина Одоєвцева втратила батьківську спадщину, гонорари за романи стали основним джерелом їх із чоловіком існування. Георгій Іванов ніде не працював, писав вірші лише коли з’являлося натхнення, любив поспати до обіду і читати детективи. Проте як поет він був дуже популярним, його навіть збиралися висунути на Нобелівську премію. А Ірина Одоєвцева настільки трепетно ставилася до чоловіка, що заслужила від жовчного Буніна ярлик «підкаблучної дружини».

Після 37 років спільного життя вона писала про чоловіка, що так і не змогла зрозуміти його до кінця. Він видавався їй «дивним, загадковим» і «одним із найчудовіших» із зустрінутих нею людей. А Георгій Іванов присвячував дружині вірші про початок їхнього кохання:

Ты не расслышала, а я не повторил.

Был Петербург, апрель, закатный час,

Сиянье, волны, каменные львы…

И ветерок с Невы

Договорил за нас.

Ты улыбалась. Ты не поняла,

Что будет с нами, что нас ждет.

Черемуха в твоих руках цвела…

Вот наша жизнь прошла.

А это не пройдет.

Георгій Іванов помер 1958 року в місті Ієре на півдні Франції. Через двадцять років Ірина Володимирівна вдруге вийшла заміж — за письменника Якова Горбова, з яким прожила чотири роки, до його смерті. І знову залишилася одна.

На берегах Лети

Мемуари Ірини Одоєвцевої з’явилися в СРСР на початку 80-х — спочатку як підпільна, дисидентська література. Після перебудови, коли стали можливими поїздки за кордон, журналістка і письменниця Ганна Колоницька вирушила до Парижа з єдиною метою — розшукати Ірину Одоєвцеву, якщо, звісно, та ще жива. У цьому не були впевнені багато літераторів-емігрантів, з якими спілкувалася Колоницька. Вона вже втратила будь-яку надію, коли раптом знайшла номер телефона Одоєвцевої: «Я — Ганна Колоницька, я — ніхто, я дуже люблю вашу поезію і хочу вас побачити». — «Приходьте, тільки не забудьте дістати ключа з-під килимка біля дверей».

Радянська журналістка знайшла дев’яностодворічну поетесу прикутою до крісла після перелому стегна. Проте Ірина Володимирівна із захопленням сприйняла досить необачну, як зізнавалася потім Колоницька, з її боку пропозицію повернутися до Росії. Ганна пообіцяла зробити для цього все можливе. Після повернення в Союз вона опублікувала в «Московских новостях» і «Литературной газете» нариси про Ірину Одоєвцеву. У пресі пішла хвиля спогадів, і поетесу запросили повернутися на Батьківщину. Вона прийняла пропозицію негайно, чим викликала бурю в емігрантських колах. У квітні 1987 року літаком рейсом Париж—Ленінград (на пропозицію Колоницької їхати поїздом Одоєвцева заперечила: «Ганно, я ще чудово літаю!») поетеса повернулася в місто своєї молодості.

У Ленінграді Одоєвцевій дали квартиру на Невському, забезпечили медичний догляд, організували кілька зустрічей з читачами. Мали успіх її мемуари, перевидані в СРСР значно більшим, ніж в еміграції, накладом. «Живу я тут справді із захопленням», — писала Ірина Володимирівна подрузі Еллі Бобровій, перефразуючи рядок-рефрен одного зі своїх віршів. Потім ентузіазм радянського керівництва вичерпався, видання віршів та романів Одоєвцевої акуратно спустили на гальмах, престаріла поетеса опинилася відірваною від літературного світу. Стан її здоров’я погіршувався, не даючи можливості повернутися до розпочатого ще у Франції рукопису третьої книги мемуарів — «На берегах Леты». У цій книзі Одоєвцева хотіла розповісти «...з цілковитою відвертістю про себе й інших».

Ірина Володимирівна Одоєвцева померла в Петербурзі 14 жовтня 1990 року. І Срібне століття остаточно залишилося в минулому.