Макс Фрай: «Люди поділяються зовсім не на чоловіків і жінок»

Розкриття легенди іноді стає чи не загадковішим, ніж сама легенда. Макс Фрай. Таємничий персонаж, котрий жив, за чутками, у Мережі, та періодично демонстрував світові обличчя молодого африканця і бритвені судження про все на світі — він цілком адекватно сприймався читацькою армією, озброєною томиками в жовтогарячих обкладинках. Так, власне, звідти, із книжок, можна було дізнатися про сера Макса, цього зухвало-іронічного Шерлока Холмса з міста Єхо, практично все. Йому зовсім не обов’язково було існувати десь іще.

І от, на початку 2000-х, прорвалася й почала струменіти тонкою цівкою інформація. Розгалужується на окремі суперечливі струмочки. Макс Фрай — москвич. Тобто одесит. І взагалі їх двоє, чоловік і дружина, вони художники. І, нарешті, найстрашніше: Макс Фрай — жінка! Її звуть Марта. Чи, здається, Світлана. Живе вона десь у Прибалтиці. Вона блондинка!!!

У книжок Макса Фрая є дивна особливість. Люди, котрі не потрапили з ними в резонанс, скаржаться, що взагалі не можуть продертися крізь текст, — а либонь, здавалося б, масова, полегшена, за ідеєю, література... Зате ті, кому сподобалося, знов-таки не зупиняються на поблажливому схваленні, вони втягуються в світ Єхо повністю, насолоджуються на всю котушку, вважають його своїм... Хто така ця Світлана Мартинчик? І який вона має стосунок до нашого Макса Фрая?!

Ось довідка, сподіватимемося, що точна: Світлана Мартинчик — письменник, художник, учасниця міжнародних виставок у складі дуету «Мартинчик — Степін», упорядник книжкових серій і антологій, теле- й радіоведуча. Народилася в Одесі, жила та працювала в Москві, тепер видається в петербурзькому видавництві «Амфора», а живе у Вільнюсі.

Але це, звісно, далеко не все.

— Ще кілька років тому Макс Фрай був цілком загадковим віртуальним персонажем. Чому ви дозволили цьому міфу розвіятися?

— Це історія стара й досить сумна. У певний момент з’ясувалося: видавництво «Азбука», де колись виходили книжки Макса Фрая, запатентувало моє пречудове ім’ячко як товарний знак. Якби я негайно не показала личко, то які-небудь злі чужі люди дописували б нескінченні продовження, підписуючи їх ім’ям Макса Фрая, і взагалі був би страшенний жах. А оскільки я себе все-таки швидесенько продемонструвала захопленому людству (це я жартую, безумовно), проблему невдовзі було залагоджено, ім’я знову належить мені.

— Ось достеменне висловлювання з інтернет-форуму: «Макс Фрай — жінка, а жінка не може писати добре». Гадаю, воно досить типове. Як у вас справи з фемінізмом?

— У мене немає жодних справ ані з фемінізмом, ані з супротивниками фемінізму. Усе набагато складніше. Люди поділяються зовсім не на чоловіків і жінок, а на якісь зовсім інші групи. Мені, наприклад, здається, що люди, котрі залишають смачний шматочок на потім, і ті, котрі з’їдають смачний шматочок відразу, набагато віддаленіші одне від одного, ніж чоловіки й жінки. Узагалі, мені ця тема не вельми цікава, бо всі чоловіки — люди дуже різні, і жінки — дуже різні. А перед тим, як порушувати гендерне питання, слід знати бодай таку річ: північноамериканські індіанці вважають, що в людей є чотири яскраво виражені статі: чоловіки-воїни, чоловіки-матері, жінки-воїни й жінки-матері. Я гадаю, кожній людині треба звикнутися бодай із цим надзвичайно простим поділом північноамериканських індіанців, а потім думати далі. Тому що хлопчики-дівчатка — це хороший поділ, коли ми ходимо до туалету. В усіх інших життєвих ситуаціях він занадто спрощений і грубий.

— Мабуть, про жодного з популярних письменників я не чула таких протилежних читацьких думок: від «Фрая неможливо читати» до «після Фрая неможливо читати щось інше». Ви добре собі уявляєте свого читача? Який він?

— Я усвідомлюю те, що я не єдина й не унікальна істота в світі. У світі живе досить багато людей, схожих на мене. Одні схожі на мене за психологічним типом, інші — за темпераментом, треті, якщо пригадати Карлоса нашого Кастанеду, — за енергетичною структурою. Четверті — просто тому, що ми належимо до одного покоління, разом зростали в атмосфері тупої й нудної безнадійності, у чаду радянської влади, потім на наших очах сталися радикальні зміни, ми в них якось примудрилися вижити... Я маю на увазі, що мій читач тим чи іншим боком близька мені людина. Чому він мені близький? — питання окреме. Причин може бути скільки завгодно, тому серед моїх читачів є і третьокласники, і пенсіонери. Але це неодмінно близькі мені люди.

Одна моя книжка, де було зібрано есеїстику й публіцистику, називалася цілком чесно: «Книга для таких, як я». У принципі, кожна моя книжка — це книжка для таких, як я, у тому чи іншому сенсі. Багато людей, котрі не можуть читати Макса Фрая, стають у реальному житті не те щоб близькими моїми друзями, але хорошими, добрими приятелями. Бо за всіма іншими питаннями ми сходимося. Зрештою, дуже різним людям цікаво буває дружити. Але ми дихаємо в різному ритмі, у нас різний темперамент. Усе, що я зроблю, не буде співзвучно їхньому внутрішньому ритму, воно їх не заколисує, а навпаки, дратує. Мені, здається, це питання такої ось внутрішньої переваги. Часто люди не усвідомлюють, чому їм подобається та чи інша музика або книга. Просто або збігається, або не збігається.

— Усі автори популярних серіалів, починаючи з Конан Дойла, рано чи пізно втомлювалися від своїх персонажів і тільки й думали, як би їх позбутися. Сера Макса найближчим часом не скинуть у водоспад?

— По-моєму, такі автори займаються дурницями. Я вважаю, якщо автор втомився від персонажа, він може просто перестати писати про нього. Нікого не вбиваючи, не мучаючи, не ґвалтуючи, — взяти та й придумати собі чудовий фінал. У мене такої проблеми немає, а коли вона була б, повірте, я викрутилася б, бо немає нічого простішого, ніж розлучитися з обридлим персонажем. Але, розумієте, яка річ: сер Макс може набриднути мені такою самою мірою, у якій я можу набриднути сама собі. Оскільки, хоч як крути, це однаково альтер его, це, даруйте доморосле моє юнгіанство, анімус. А мені здається, психічно нормальна людина сама собі набриднути не повинна.

— Макс Фрай довго був активним мережним персонажем, а нині все це практично заглухло, ваш сайт давно не оновлюється. Чому?

— У Мережі досі є величезна кількість сайтів, присвячених Максу Фраю, але їх роблять з доброти душевної чи в запалі захоплення цілком сторонні люди. У мене ніколи не було сайта, так би мовити, письменницького, який би робила я сама чи принаймні який би робився за моєї участі. Колись мені було цікаво вести в Інтернеті огляд літературних конкурсів, але, як відомо, рідкісний інтернет-проект живе довго. Мій проект благополучно прожив років зо два. Потім на його місці було зроблено «Бібліотеку ненаписаних книжок», куди можна було надсилати сюжети — коли людині нехіть писати книжку чи вона взагалі не письменник, але щось таке придумала... І був такий пафос: мовляв, люди, котрі хочуть писати книги, але не знають, про що, можуть прийти до цієї бібліотеки, у банк сюжетів, і вибрати який завгодно. Це також благополучно тривало років зо два, після чого набридло, очевидно, як мені, так і моїм респондентам, і також благополучно закінчилося. Рідкісні проекти довго живуть в Інтернеті — либонь це все-таки не робота, це задоволення. Мало кому вдається отримувати задоволення від того самого хобі протягом багатьох років.

— Проте у великої кількості читачів і шанувальників складалася думка, що Макс Фрай живе в Мережі. Де він живе зараз?

— Зараз я живу на livejournal.com, і, по-моєму, тільки ледачий не знає, який я юзер. І цього виявилося цілком досить, тому що в форматі livejournal.com можна цілком спокійно як спілкуватися з кількома сотнями друзів, що розкидані по всьому світу, так і здобувати нових. Коли людина приходить до тебе в журнал і пише один-єдиний коментар, часто відразу стає зрозуміло, що це свій. За якимись цілком невловимими ознаками, інтонаціями, цитатами і ще чимось можна розпізнати свого. І треба сказати, величезна кількість моїх близьких друзів з’явилися в мене саме таким шляхом. І ще знайшлися кілька чудових старих друзів, із котрими життя розвело — як з’ясувалося, не назавжди.

— Існує думка, що «живі журнали» та інші віртуальні комунікації — компенсаторний механізм, який заповнює деякі лакуни в реальному житті...

— Це досить дивна ідея. Інша річ, є люди, котрі все що завгодно, будь-яке заняття перетворять на компенсаторний механізм. А насправді це нормальна частина життя. Ми ж не обговорюємо, скажімо, таку проблему, як розмови по телефону: чи компенсують вони нам певні лакуни в нашому житті? Це просто спосіб комунікації, більше того, надзвичайно зручний спосіб комунікації — принаймні для мене та для того кола людей, із котрими я волію мати справу. Крім того, я знаю, що для багатьох моїх друзів це, умовно кажучи, спосіб формування своєї власної ранкової газети, яка прочитується за чашкою чаю чи кави. І те, що людина може сформувати себе сама, читаючи обрані блоги чи мережні ресурси, набагато цікавіше, насиченіше, і, скажемо так, це набагато об’єктивніша інформація, ніж читання будь-якої газети, купленої в кіоску.

— Ви дедалі частіше виставляєтеся як фотограф-художник. Чи можна сказати, що книжки Макса Фрая — комерційний проект, а от його фотографії, «наскальні тварини» — це для душі?

— Комерційним проектом часто називають справу чиїхось рук, яка випадково, з низки певних причин раптом здобула успіх і популярність. Річ у тому, що всі книги Макса Фрая писалися в стіл. Тобто не зовсім у стіл: вони писалися для однієї-єдиної людини — Ігоря Степіна, із котрим ми колись, на самому початку, разом придумували цей світ, обговорювали його... А потім я писала якісь історії, просто аби ввечері почитати Ігорю вголос, аби він отримав задоволення. Розкажи коханій людині казку — ідеальний спосіб написати що-небудь вартісне. Тим паче що він сам задавав її умови, тобто придумував і описував незліченні побутові подробиці, і це було особливо цікаво.

А далі в мене виявився знайомий головний редактор видавництва, котрий, згнітивши серце, погодився ці книжки випустити: мовляв, «ти в нас молодець, але ти либонь розумієш, що це некомерційна література, вона занадто витончена, занадто розумна, а народу нині взагалі потрібне слов’янське фентезі... Ну, ми зробимо тираж десять тисяч. (У середині 90-х це ще був невеликий тираж.) Ну, полежить він у нас... за два-три роки ми його якось позбудемося». Коли цей наклад, 10 тисяч примірників, розлетівся за місяць, усі були, м’яко кажучи, збентежені.

У мене в голові взагалі немає комерційних проектів. У мене в голові є така конструкція: «для власного задоволення». Я кілька разів у житті заробляла гроші, працюючи не для власного задоволення, займаючись, зокрема, кризовим менеджментом. Це в мене, наскільки пам’ятаю, виходило непогано, але було надзвичайно стомливо. А нині мені, як я вважаю, дуже пощастило. У мене є можливість робити те, що мені подобається. Певна частина моєї роботи має комерційний успіх. Природно, мої фотографії жодним комерційним успіхом не користуються й користуватися не можуть. Аби заробляти гроші на фотографії, мені потрібно, по-перше, дуже добре підучитися — фотографією я займалася в глухі 70—80-ті роки, відтоді багато чого змінилося. До того ж довелося б купити пристойну апаратуру. А наразі мої фотографії — це любительство, фан у чистому вигляді. Але фішка в тому, що з книжками спершу було точнісінько так само.