Майбутнє неляканих земель

20 грудня, 2020, 13:05 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Повернення земель чи повернення людей є головним наративом? Це питання взагалі лежить поза інтелектуальними межами нинішньої влади.

Майбутнє неляканих земель
© Соцмережі

Два роки тому я мав нагоду поспілкуватися зі старшим офіцером Лондонської міської поліції, яка діє на основі законів, започаткованих ще 1829 року. Це дуже поважна й респектабельна організація. Ішлося про їхні методи запобігання ісламістському тероризмові. Було багато інтелектуально насиченої теорії.

Аж ось черга дійшла до практики, до тактичного рівня. (Ще раз нагадую, що говорили про превенцію, запобігання активності, а не про пряму боротьбу з самим явищем, як у серіалах.) Відповіддю було щось на кшталт того, що «ми збільшуємо кількість уніформованої поліції на вулицях, а також собак одягаємо в поліцейські жилети», аби терористи побачили всю цю пильність і налякалися. Не беруся точно відтворювати стилістику, проте суть була саме така. Бо я спершу не повірив своїм вухам і перепитав.

Достойник щиро підтвердив, що завдання такого грізного «театру» — вплив на емоційну сферу, а не на кінцеву поведінку. Тобто, гіпотетично, зіпсутий настрій терориста перешкодить йому життєрадісно себе підірвати. Я намагався ще з’ясувати, чи він у курсі, наскільки упоротий джихадист відрізняється від нормального мусульманина (бодай із погляду того, хто якими настановами керується в повсякденні) і які бувають види джихаду. Але то вже було вочевидь не за адресою.

Кілька разів схожого типу дискусії в мене траплялися з відповідальними джентльменами країн Євросоюзу. На особистому рівні спілкування порозуміння наставало через 30 секунд. Всі все розуміють, можливо навіть краще за нас. Але на другій хвилині спілкування вмикається: ну в нас же закони ЄС, ми не маємо права (не можемо) це зробити, нам грошей потім не дадуть.

Це вам такий невеликий інсайд на випадок «зрадської зради». Неосоціалізм у Європі, за фактом, виграв, і я не знаю, як надовго. Але правила гри такі. Всі все розуміють, проте навіть кліпнути не можуть, що їх взяли в заручники.

І щоразу, коли силою обставин я знову занурююся в ситуацію і процеси окупації земель нашого Сходу і Криму, ця розмова знову з’являється на мурах пам’яті, як тінь батька Гамлета у п’єсі Шекспіра. Цього разу приводом був форум «Схід можливостей» у Краматорську, організатор — Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Позаяк івент був публічний, я спробую (за змогою, притямно) викласти суспільству свою точку зору з цього питання. Вона не торкається безпосередньо учасників конкретного івенту, абсолютну більшість яких я цілком щиро поважаю.

Почнемо з самого терміну «реінтеграція». Стилістично — це повернення до якогось конституційного статус-кво. Але до якого саме часу? Я колись написав розділ до книжки «Добробати», де аналізував різні фази впливу Московії на те, що тепер називається ОРДЛО.

Повернення земель чи повернення людей є головним наративом? Це питання, взагалі, лежить поза інтелектуальними межами нинішньої влади. У нас півтора мільйона людей в Україні й так щодня спілкуються з двома мільйонами з окупованої частини України. Всі інформаційні потуги держави щось-там-сказати розбиваються об реальність та інформаційну імпотентність її чільних кадрів. Хочуть, але навіть не знають, куди що вставляти. Питання — «в яку історичну фазу України ми реінтегруємо ОРДЛО?» — залишається без відповіді.

Термін «реінтеграція» (який поволі витіснив більш притямне «деокупація») веде всіх учасників процесу в глухий кут. Не має значення, з конспірологічного погляду, хто є автором цього закута. Більш усвідомлюваним може бути повернення до наукового терміну «стратегія переконуючого впливу».

У цьому є одна невеличка проблема — не можна брехати. Ви не можете використовувати цілком вигадані факти для ефективної комунікації. Це класика всіх інформаційних операцій. Та, оскільки ми спроможні констатувати факти тактичного обману політиків на внутрішньому рівні, мало шансів на те, що вони реально розуміють світовий контекст проблеми. Якщо ви використовуєте стратегію переконуючого впливу — у вас мають бути вагомі аргументи переконання.

На тактичному рівні є маса позитивних речей, на кшталт різних інновацій на КПВВ, але за фактом це виглядає як ефективне облаштування нового кордону.

Ніхто не може сміливо сказати, за що ми врешті-решт боремося — за землі, за людей чи за скривджене самолюбство. На кожне з цих запитань є відповіді з механізмами вирішення. Але вони дуже різні. Саме суспільство (в його проактивній частині) не має однозначної відповіді.

Є дві матричні моделі комунікації, якщо ми говоримо про глобальні речі. Це корейська та німецька моделі. Корейська базується на вічному й радикальному протистоянні «двох світів, двох систем». Це ніби два барани, що вперлися лобами на вузькій кладці й товктимуться, доки кладка не зламається.

Німецька, з романтичною історією відносин НДР—ФРН, базувалася на розтягненні навсібіч проксі-частинок комуністично-капіталістичного світу.

Понад тридцять років поспіль 51% східних німців назагал погодилися, що об'єднання було непоганою ідеєю. 70% — сказали, що «нас не чують». 52% східняків були незадоволені рівнем демократії. 41% — впевнені, що зі свободою слова в НДР було краще.

Це для того, щоб у нас не виникало шмаркатих ілюзій з приводу людей, які виросли там, в іншій реальності. Німеччина заплатила за реінтеграцію «ості» з ось таким вищенаведеним результатом 1 трильйон 300 мільярдів євро.

Ідемо далі. Щоб викликати дію у відповідь, повідомлення має подолати шість перепон — розуміння, довіри і так далі. Станом на зараз схоже, що ті повідомлення, які йдуть у загальний доступ, повертають нас у статус Північної Кореї або НДР, залежних, відповідно, від Китаю або СРСР. З таким алгоритмом поведінки доставка повідомлення взагалі не передбачена. Є лише сьогочасні амбіції і самопрезентація того, чого, в принципі, не існує.

У процесі комунікації важать не ваші наміри, а думки іншої сторони, які виникають у результаті процесу переговорів. І ці думки люди з іншого боку ще мають запам'ятати, аби потім це перетворилося на якісь вчинки.

Є дві безумовні обставини, які, гіпотетично, можуть привести зазначений процес до якогось фіналу.

Перша — в людей має бути достатньо підстав для обдумування вашої інформації по суті. Тут, у принципі, кожне слово треба було б писати «капслоком», бо це питання до сторони, яка надимає щоки.

Друга більш прикра. Люди мають бути фізично здатні на попередній пункт. Вони мають бути досить при тямі, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Такі люди в ОРДЛО, безумовно, є, але ми не знаємо ні демографії, ні рівня їхніх впливів. Гіпотетично, ми припускаємо, що їх «малесенька щопта». Але реальність така, що пряма побутова, позаідеологічна комунікація з будь-ким, наближеним до ОРДЛО, змінює ставлення за кілька тижнів. Доведено волонтерами.

Це прикра новина для тих, хто хотів би роками паразитувати на ідеологічному протистоянні, перебуваючи за сотні кілометрів від лінії розмежування. Але добра новина для громадянського суспільства, яке вже майже завели на манівці байками про ідеологічну непримиренність.

Тобто незворотність ставлення існує і це доведено німецьким кейсом. Але, питається в задачі, ви хочете повернення земель чи поговорити? Реінтеграція — чого саме? Територіальна цілісність є конституційною вимогою. Все решта — другорядне. Адже якщо ви такі не знати якого штибу космічні єврогуманісти, то заплатіть за це.

У принципі Україна як малосуб’єктна країна йде іншим шляхом, і за цей, не нею обраний шлях платить Євросоюз, щоб йому нічого лихого не сталося. Кейс Нагірного Карабаху показав, що, можливо, через чверть століття нам терпець теж урветься, але хотілося б дожити до цього моменту.

Ідеологічне змагання з Росією на тему ОРДЛО розбивається на контраргументацію верхнього і нижнього рівнів, але за умови, що у вас є реальні козирі. Тобто пропозиції практичного рівня, як на базарі. Ви купуєте те, що вам пасує. Так, діє поправка «я не купую російське», але вона діє здебільшого лише тому, що це реально паскудна якість.

Реальність така, що за всі попередні роки ми втратили шанси на швидку військову деокупацію захоплених територій. Я сподіваюся, що якийсь майбутній суд дасть цьому належну правову оцінку. Але настав час тривалої балаканини, у якої, втім, теж є свої особливості.

По-перше, відділення окупації Криму від ОРДЛО. Політик, який відверто й офіційно піде на такий розмін, підпише собі політичний, а може ще якийсь інший вирок. Є приклад де Голля і Алжиру, і щонайменше шести замахів на його життя.

По-друге, це хоч яка, але комунікація, спроба поговорити через маску ідеологій. Алегорія тим точніша, чим дієвіший захист маскою від власне ковіду. Захисту не дає, але ризик поспілкуватися вашим шмарклям з сусідськими трохи зменшує. Це як військовий шолом. Його призначення — насамперед захищати від дурних уламків і всякого непотребу, що летить вам на голову. Але не від прямого влучення, для такого є розум уникання.

Якось застрашувати людей на цих територіях нема жодного сенсу. По-перше, сильно полохливі вже давно виїхали в Україну і в Росію, згідно з уподобаннями. По-друге, злякані, але ті, що залишилися, житимуть відповідно до обставин. Так, як жила частина наших предків під час нацистської окупації в західних і східних областях. Їм треба виживати. І вимагати від них абстрактного «героїзму» задурно, з суто марнославних причин, — огидно. Бог і час їх самі розсудять. Але без дилетантської участі «громадянського суспільства».

Summa Summarum цих думок така. За роки війни написано гори різних стратегій, у яких немає одного важливого пункту — «хто за все це заплатить» (с) my favorite James Sherr). У них немає навіть у найскромнішому наближенні думки про активні наступальні дії. За роки війни сформувалося потужне клептократичне лобі, яке такий стан справ цілком влаштовує. Їм плювати на ОРДЛО і Крим, але не на державний бюджет.

Євросоюз назагал підтримує такий мутний стан справ, за інерцією. Бо сам не знає, що робити навіть із собою. Ми коштуємо їм (тобто Німеччині) поки що недорого, бо загалом ні на що всерйоз не впливаємо.

Азербайджансько-турецька методика вирішення їхніх давніх проблем ЄС, безумовно, стрясла, але за фактом Європі відповідати тут нічим. Тримали Туреччину в передпокої вступу до ЄС, ну ось і маєте. А ялові балачки про мир тривають доти, доки не урветься терпець.

Це точно не сьогоднішня Україна, бо українським терпцем можна оперезати екватор кілька разів.

Що є цікавого в наших балачках і терпці? По-перше, всі багатолітні учасники дуже добре знають одні одних. Але змушені «відбувати номер». Так наче дорослих людей одягли в дитячий одяг, дали їм лопатки й послали в пісочницю з вимогою побудувати замок. Це стосовно стратегії.

По-друге, на оперативному і тактичному рівнях робляться цілком корисні, а отже — ефективні речі. Концепція перехідного правосуддя починає набувати виразних рис, практичні дії з полегшення комунікації через лінію розмежування теж цілком переконливі.

Основна проблема комунікації з мешканцями окупованих територій у форматі старого «Радіо Свобода» впирається в той факт, що нинішня українська влада не просто не має жодної ідеології, а вважає це своєю неабиякою перевагою. У такої позиції є свої тимчасові європейські і внутрішні «підбріхувачі». Це фінансується, але колись воно лусне, як усяка булька.

Ось на час цього «лускання», яке цілком можна розрахувати, годилося б заздалегідь мінімізувати (уникнути не вдасться) розміри кривавої помсти місцевих місцевим (вони все знають краще). Бюджетні витрати на чергову турбулентність переселенців уже у зворотний бік. Судочинство, яке мусить бути швидким і справедливим, якщо ми хочемо зменшити самосуди.

Алгоритм цього майбутнього для ОРДЛО і Криму годилося б зробити постійним і нудним, як кування зозулі. Деокупація, фільтрація, реституція, повернення наших громадян додому. Ну а далі вже суди по компенсаціям.

Тим часом якесь псевдоукраїнське медійне жебоніння, яке не витримує ні технічно, ні якісно конкуренції з Росією, — це дурна трата бюджетних коштів і злочинна імітація інформаційних впливів. Жодні багатолітні розмови про стратегії цього не компенсують.

Або ми повертаємося до формату, коли ОРДЛО — це як ІДІЛ, «окремі райони Іраку та Лівії», терористи, з населенням, у якого виразний «стокгольмський синдром». І поводимося як із терористами й заручниками.

Або цілуємося з ними через європейські прокладки наступні 25 років. А потім однак буде як із Карабахом.

Жаль, що ми не доживемо.

 

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК