МАФІЯ ПРОТИ ГІТЛЕРА

В архівах ФБР є спеціальне сховище, де зберігаються надтаємні справи. Допуск до них суворо закритий. Куди вже далі, якщо, заради недопущення можливого просочування інформації, при переході на досконаліші нові технології старі архівні матеріали не мікрофільмували, не комп’ютеризували. Вважається, що вони приречені на вічне зберігання. Проте у США діє «Акт про свободу інформації», за яким після завершення певного терміну навіть найсуворіше бережені архівні таємниці оприлюднюються, за винятком тих випадків, коли це може зашкодити державним інтересам країни і сьогодні. Хоча не виключено, що згодом і їх буде оприлюднено.

Саме так і сталося зі справою №65-53615, допуск до якої було суворо закрито майже шість десятиліть. Але настала і її черга.

Переполох
у Вашингтоні

Почалося все це з того, що одного квітневого ранку на стіл міністра юстиції Гоммера Кіммінгса — він же генеральний прокурор — ліг терміново доставлений із Держдепартаменту пакет із грифом «цілком таємно». Від держсекретаря Корделла Голла. Особисто. На перший погляд, ситуація досить рутинна. Скільки таких пакетів побувало на тому столі. Але цього разу, ледь пробігши очима перші рядки послання, генеральний прокурор сполотнів. Такого він собі навіть уявити не міг.

Держсекретар повідомляв про наявну інформацію суворо конфіденційного характеру. В ній ішлося про підготовку у США замаху на канцлера Німеччини Адольфа Гітлера. Найбільше вражало, що до його підготовки було безпосередньо залучено радикально налаштованих нью-йоркських рабинів і гангстерів із єврейської мафії. За дорученням президента Франкліна Д.Рузвельта, держсекретар настійливо просив генерального прокурора негайно почати розслідування цієї скандальної справи. Вжити якомога енергійніших заходів, щоб запобігти можливому акту міжнародного тероризму. Позаяк він міг мати щонайсерйозніші наслідки для престижу країни й лягти незмивною плямою ганьби на репутацію США у світі.

Гоммер Кіммінгс відразу зв’язався з главою ФБР Едгаром Гувером. Невдовзі той уже вчитувався в послання. Йому довелося пережити кілька надзвичайно неприємних хвилин. Вислухати цілком справедливі докори начальства з приводу того, що його відомство прогавило цю скандальну подію. Для амбіційного Гувера то був безперечний удар по самолюбству. До речі, він не відчував особливої любові до євреїв. І не раз демонстрував це протягом свого 50-річного перебування на посаді глави ФБР.

Справу було негайно взято у провадження. Адже, за законами США, навіть підозра про підготовку їхніми громадянами агресивного акту міжнародного характеру проти глав іноземних держав або їхніх офіційних представників — привід для початку термінового розслідування.

До речі, Гувер знав, що 1895 року Америка вже зіштовхувалася приблизно з такою самою ситуацією. Також пов’язаною з Німеччиною. І тоді заможні й нібито законослухняні громадяни-євреї виявили свій норов, коли насмілилися образити їхню національну гідність. Мова про якогось Германа Альвардта, який приїхав із Німеччини до Нью-Йорка, щоб організувати й очолити в країні антисемітський рух.

Чутки про честолюбні прагнення Альвардта досягли берегів Гудзону значно раніше, ніж він перетнув Атлантичний океан і ступив на американську землю. Преса постаралася. Ясна річ, його поява в Брукліні й на Манхеттені породила цілком передбачувану реакцію. Пройшли демонстрації протесту. Тисячі людей вимагали депортувати його в Німеччину. Його лекції пікетували сотні рішуче налаштованих молодиків.

Не на жарт наляканий Герман Альвардт кинувся в поліцію. Зажадав гарантій захисту від зазіхань своїх недоброзичливців. Комісар поліції — згодом президент США — Теодор Рузвельт задовольнив його прохання й наказав убезпечити проведення лекцій, гарантованих правами на свободу слова. Але охороняти проповідника на його виступах посилав... поліцейських-євреїв. Тим було наказано про всяк випадок набратися досвіду в спілкуванні з такого гатунку людьми. І, що не менш важливо, запам’ятати обличчя його американських поплічників.

А стосовно охорони загалом, то це, як було заявлено Альвардту, не входило до функцій поліції. Це, мовляв, його особиста справа. Войовничий пропагандист-антисеміт найняв охоронця й заспокоївся. І дарма. Якось увечері, дорогою додому з чергового виступу, його побили невідомі. Били жорстоко, професійно. І його, і охоронця. Відлежавшись після побоїв, витративши купу грошей на лікарів, юдофоб-проповідник вирішив накивати п’ятами. У фатерланд.

Розслідування, проведене поліцією, нічого не дало. Встановили тільки, що нападники — професійні хулігани, найняті єврейськими радикальними колами. Та й край. Винних не знайшли...

На початку століття саме у США хлинула багатотисячна маса знедолених євреїв із Російської імперії, котрі пережили жахіття кривавих погромів і рятувалися від російського антисемітизму. Було очевидно: байдужими до долі євреїв у Німеччині ці люди не залишаться.

Гітлер прийшов до влади під відверто антисемітськими гаслами. І це виявилося не передвиборною демагогією, а суворою реальністю. Його люмпенізовані партайгеноссе-штурмовики святкували перемогу по-своєму. Тиняючись добряче напідпитку вулицями міст, нападали на євреїв, били їх. У березні вже почали громити магазини, які належали євреям, палити синагоги. Потім 1 квітня оголосили кампанію під гаслом «нічого не купувати в євреїв». І все це супроводжувалося насильством, кровопролиттям, пограбуваннями. Нарешті, 11 квітня, уряд видав указ «Про неарійців». Їхню долю було вирішено.

Америка, розв’язуючи економічні проблеми, зайняла позицію невтручання й ізоляціонізму. І виявилася цілком непідготовленою до можливої реакції своїх громадян на розгул расизму в Німеччині. Країною прокотилася хвиля протестів. Сотні, тисячі євреїв-робітників і ремісників пікетували німецькі представництва, німецькі магазини й фірми. Тисячі людей узяли участь у маршах протесту й мітингах у Вашингтоні, Нью-Йорку, Детройті, Клівленді, у десятках інших міст Америки. Почався бойкот товарів із Німеччини. Усе це накладалося на дуже тяжку економічну ситуацію, в якій перебувала Америка в пошуках виходу з кризи.

Цілком очевидно: недооцінювати інформацію про підготовку замаху на Гітлера уряд не міг. Тим паче що за цю справу, як свідчили попередні агентурні дані, взялися люди, добре відомі у кримінальному світі. Для них убивство було фахом.

Гувер виходить
на слід

Едгар Гувер сприйняв розпорядження міністра з неабияким ентузіазмом. Не від службової ревності. Не тому, що відчував певну нелюбов до євреїв і випала зручна нагода з ними поквитатися. І вже напевне не тому, що зажадав прославитися на міжнародній ниві. Усе було куди прозаїчніше.

Перші ж агентурні повідомлення свідчили: ліквідовувати Гітлера збиралися не романтичні дилетанти, а професіонали найвищого класу. Ті гангстери-євреї, на яких він полював уже не один рік, докладаючи максимум зусиль, аби надовго запроторити їх за грати. Принаймні найвідоміших із них, таких, скажімо, як Мейєр Ланскі, «Багсі» Сігал, Ліпке «Бухгалтер». Але марно.

Він чудово знав своїх противників. Розумних, обережних, настирливих і дуже небезпечних. Знав і те, що від поставленої мети вони нізащо не відмовляться. І якщо досі йому не вдавалося взяти їх на криміналі, де вони неподільно панували, то тепер з’явилася незаперечна можливість поквитатися сповна. Якщо не за колишні й нинішні злочини, то бодай за те, що роками тонко й дошкульно вони били по його самолюбству. Якщо вони причетні до підготовки замаху на канцлера Німеччини, — а він був глибоко переконаний у цьому, — в’язниці їм не уникнути. І на довгі роки.

Очолити розслідування було доручено одному з найкращих детективів, Дуайту Брентлі. Негайно було поінформовано всі територіальні підрозділи ФБР. Встановлено тісні контакти з посольством Німеччини. І перші результати не забарилися. Посол Німеччини у США фон Прітвірц передав держсекретарю інформацію, що, як йому стало відомо з конфіденційних джерел, якийсь чиказький гангстер на ім’я Даніель Штерн — не виключено, що ім’я було несправжнє — будучи добряче напідпитку, вибовкав, що невдовзі збирається поквитатися з самим Гітлером за пролиту кров німецьких євреїв. Ясна річ, це повідомлення відразу опинилося в Гувера. Чиказькому бюро ФБР було дано розпорядження терміново зібрати всю інформацію про цю людину. На жаль, через кілька днів надійшла невтішна відповідь. Місцевим детективам удалося лише дізнатися, що Даніель Штерн — чи справжнє це ім’я, все ще було невідомо, — виїхав у Філадельфію. За наявними даними, під час свого перебування в Чикаго він підтримував тісні контакти з місцевими «злочинними єврейськими колами». Усе. На цьому його сліди губилися.

Гувер бере слід

Щойно Гуверу доповіли, куди вирушив Штерн із Чикаго, як почали окреслюватися подальші плани цієї таємничої людини. Можна було припустити, з ким він збирається навести контакти.

Для Гувера не було особливою таємницею, що саме в Філадельфії Штерн може розжитися необхідним спорядженням. Для цього він мав вийти на зв’язок із главою філадельфійської мафії, її хрещеним батьком, добре відомим у кримінальних колах Максом «Боо-Боо» Гоффом, свого часу прозваним «Королем контрабанди». Довгі роки він очолював наймогутніше злочинне угруповання, яке в роки «сухого закону» контролювало значну частину нелегальної торгівлі спиртним. Не цуралося й інших, не менш прибуткових видів нелегального бізнесу. Гофф і його «сім’я» були найбільшими нелегальними постачальниками зброї, і не тільки для мафіозних кланів, а й для закордонних замовників.

Макс Гофф підтримував надійні зв’язки з єврейськими гангстерами в Нью-Йорку, з Аль Капоне та його чиказьким «Синдикатом». Щедро оплачував конфіденційні послуги високих поліцейських і урядових чиновників. Це надійно забезпечувало йому офіційне прикриття. Тож поїздка Даніеля Штерна саме у Філадельфію, до «Боо-Боо», була, певна річ, далеко не випадковою.

Керівник філадельфійського бюро ФБР Р.Гаррі терміново зустрівся з Гоффом та його найближчим оточенням. Розмови не вийшло. Ті, звісно, запевнили, що ні про якого Штерна й не чули. Як і про змову проти Гітлера. Та й загалом, політика — не їхній бізнес. Щоправда, при цьому дехто з них усе-таки з неприхованим схваленням говорив, що сама собою ідея знищити фюрера непогана.

На інше, власне кажучи, Гаррі й не сподівався. Довелося кинути агентуру на скрупульозне прочісування Філадельфії. І робота увінчалася успіхом. Невдовзі один із детективів одержав від свого інформатора повідомлення, що хтось на прізвище Штерн недавно найняв у місті квартиру. Адресу встановили за лічені хвилини. Та коли група захоплення пробралася до квартири, там нікого не було. З’ясувалося, що буквально напередодні появи агентів ФБР її власник — треба гадати, кимось попереджений — встиг зникнути.

Було отримано його докладний опис. Повідомили, що це явно непересічна людина. Він зумів навдивовижу швидко налагодити добрі стосунки з усіма мешканцями будинку. Ні в чому поганому помічений не був. Своєї нової адреси не залишив. Та й наївно було розраховувати на це. Слідство знову зайшло в безвихідь.

Через кілька днів після тієї невдачі на стіл Гувера лягло нове повідомлення у справі про замах на Гітлера. Тепер уже з міста Фенікса. Інформатор досить докладно описував зустріч кількох незнайомих йому людей. Відбулася вона ввечері 19 квітня у місцевому готелі «Сан-Карлос». Розмовляли на ідиші, неголосно. Співрозмовники докладно обговорювали ситуацію в Німеччині. Особливо наголошували на переслідуванні нацистами німецьких євреїв. Один із присутніх поінформував про хід підготовки операції знищення Гітлера. І досить оптимістично підкреслив, що тепер уже можна, мовляв, точно сказати — фюрер приречений. Ініціативна група в Нью-Йорку вже остаточно вибрала кандидата на теракт. Людина більш ніж гідна. Молодий американський єврей, чудово володіє німецькою. Рішучий, готовий в ім’я цього пожертвувати життям. До того ж, незважаючи на молодість, має чималий досвід. Нині він проходить спеціальну підготовку з досвідченими інструкторами. Його від’їзд до Німеччини планується на середину травня. Потім до нього приїде група помічників. А сам терористичний акт, або, як вони його делікатно назвали, вирок, мав бути здійснений не пізніше вересня. Вибір способу ліквідації Гітлера — за самим виконавцем. Це може бути і отруєння, і вбивство з допомогою вибухового пристрою, і з використанням стрілецької зброї. Усі варіанти буде ретельно підготовлено. Гітлера необхідно знищити. Цю інформацію учасники зустрічі з піднесенням одностайно схвалили.

Гувера це кинуло в паніку. Для нього йшлося вже не просто про голову нацистського лідера, на яку йому було найвищою мірою наплювати. Йшлося про важливіше: про збереження свого місця в державній еліті. Гувер чудово розумів, що такого провалу йому не вибачать. Отже, необхідні якомога енергійніші заходи, щоб перешкодити теракту. Адже, якщо вірити останньому повідомленню з Фенікса, операція з підготовки замаху ввійшла в завершальну фазу, його здійснення — вже справа часу. До того ж вельми обмеженого.

Терміни підганяли. Якомога докладніший звіт про стан справ було негайно відправлено керівникові кримінального відділу Міністерства юстиції Тренні Парішу. Нехай нагорі знають, що і сам Гувер, і його люди не дурно їдять державний хліб. У лос-анджелеське бюро ФБР надійшло розпорядження терміново зібрати всю можливу інформацію з тієї зустрічі у Феніксі, а для цього негайно відрядити туди бригаду найкращих каліфорнійських детективів.

Прямо з аеропорту люди Гувера помчали в готель «Сан-Карлос». Опитали всіх службовців готелю: від головного менеджера до покоївок і швейцара. Але, як це бувало вже не раз, ніхто нічого не бачив і не чув. Якнайретельніше перевірили реєстраційний журнал. Виписали всі єврейські прізвища людей, котрі проживали тими днями в готелі. Список підозрілих і перші результати розслідувань терміново відіслали в головну штаб-квартиру ФБР спеціально створеній групі досить досвідчених аналітиків і детективів.

Напруження наростало. 21 квітня Едгар Гувер одержав ще одне повідомлення — цього разу з Нью-Йорка. Йому повідомляли, що заможні члени єврейської громади провели таємну зустріч, на якій докладно обговорювалися деталі замаху на Гітлера. Дані майже цілком збігалися з матеріалами з Фенікса. Але найголовніше — на нью-йоркській зустрічі знову йшлося про виконавця акту помсти, молодого єврея, котрий має досвід такої «роботи» та свідомо вибрав долю камікадзе. Адже вижити після виконання замаху на Гітлера не було жодного шансу.

Другого травня, опрацювавши та проаналізувавши всю наявну інформацію, головна штаб-квартира ФБР передала всі підозрілі імена і копії всіх звітів своєї агентури нью-йоркському бюро. У супровідному резюме, зробленому досвідченим детективом-аналітиком Дж. Гансоном, повідомлялося, що, зважаючи на все, на зустрічах у Феніксі та Нью-Йорку згадувався один і той самий «молодий американський єврей». Таємничий Даніель Штерн. Потрібно було негайно зв’язатися з таємним агентом у єврейських колах, засекреченим настільки, що навіть згадувати його ім’я в документах суворо заборонялося. І з його допомогою виявити й ізолювати Даніеля Штерна. Зробити все можливе, щоб уникнути світового скандалу, у який міг бути втягнутим уряд США.

Нью-йоркське бюро ФБР вибрали не випадково. І навіть не тому, що вирішальні для змовників зустрічі з цієї проблеми відбувались у Нью-Йорку. Так уже склалося, що саме в ньому сконцентрувалися найкваліфікованіші кадри. Його перевели на цілодобовий режим роботи. Адже час невблаганно поглинав години та дні до акту помсти. Необхідно було будь-що знайти й нейтралізувати Даніеля Штерна із ймовірними організаторами замаху, вказаними у розробках головної штаб-квартири ФБР.

Було задіяно всі джерела інформації. Скрупульозно досліджувалися всі міські телефонні довідники Нью-Йорка за останні кілька років. Велося стеження за всіма поштовими відправленнями велетенського міста. Фіксувалася кожна міжнародна телефонна розмова. Підключили всю мережу таємних інформаторів у злочинному світі. Було зрозуміло, що без фахівців, які набили руку на «мокрих справах», годі й гадати про реалізацію плану замаху на Гітлера. До того, ж не виключалося, що й сам Даніель Штерн — професійний кілер вищої кваліфікації. Нарешті, главу ФБР усе ще не полишала надія використати цю операцію для зведення рахунків зі своїми заклятими недругами — хрещеними батьками злочинних кланів.

Розслідування тривало й увесь липень. Але жодних даних, які проливали б світло на цю таємницю, так і не надійшло.

19 серпня 1933 року на ім’я глави відділу розслідувань Міністерства юстиції США надійшов великий звіт за підписом одного з керівників операції Дж. Кейта. Узагальнюючи результати розслідувань у цій справі, докладно описавши всі колізії, автор повідомляв, що ні розкрити змову проти Адольфа Гітлера в Америці, ні достеменно визначити коло осіб, причетних до неї, поки що так і не вдалося. Тож у керівництва ФБР не було ані найменших підстав для проведення бодай превентивних арештів. Закінчувався звіт дуже характерною фразою: «Розслідування цієї справи доручено іншим особам, і надалі цьому буде приділено належну увагу».

Сьогодні важко точно сказати, яку ж «належну увагу» приділяли надалі цій справі. З архівів і картотеки ФБР за минулі роки — і це, безперечно? дуже суттєво й симптоматично — зникло безліч звітів і доповідних записок, пов’язаних із розслідуванням цієї справи. Залишилися тільки їхні реєстраційні номери, та й то не всі. І раніше таємний звіт Дуайта Брентлі, який був представником глави відділу розслідувань Міністерства юстиції США з ухвалення остаточного рішення в цій справі.

У тому звіті Д. Брентлі повідомляв керівництву, що з метою виявлення й недопущення змови проти канцлера Німеччини Адольфа Гітлера, а також участі в ньому американських громадян було задіяно всі канали і зв’язки, що були в розпорядженні ФБР. Як відкриті, так і таємні. Але нічого конкретного й певного з’ясувати так і не вдалося. Не виключалося, що така бурхлива діяльність ФБР просто злякала змовників. У зв’язку з цим глава ФБР вирішив закрити справу. Що й було зроблено за санкцією міністерства юстиції. Тим паче, головної мети було досягнуто: замаху все-таки вдалося уникнути. І, таким чином, не дозволити втягнути уряд США у найбільший міжнародний скандал.

Підбиваючи підсумки

Багато фахівців, із якими випадало обговорювати цю проблему, були схильні розглядати справу про замах на Гітлера як грандіозну містифікацію. Ініційовану, не виключено, самими нацистами, з відома фюрера, щоб надати його постаті міжнародної значимості невдовзі після приходу до влади. Аналогічне, до речі, не раз практикували невпевнені в собі диктатори на початку свого панування. І все-таки...

Мейєр Ланскі й Бенджамін Сігал-«Багсі». Двоє воістину легендарних імен американського злочинного світу. Вони вже згадувалися на початку, у зв’язку з підготовкою замаху на Гітлера. Шеф ФБР хотів будь-що ув’язати їх зі змовою проти Гітлера й запроторити за грати. Інакше підібратися до них він не міг.

Авжеж, найбільш значущою та одіозною постаттю був Мейєр Ланскі. Почавши з дрібного хуліганства, він дійшов до вершини ієрархії злочинного світу Америки. У похилому віці, будучи казково багатим, він вирішив піти на спочинок, відійти від справ. Переїхати до Ізраїлю. І не просто так, а передати значну частину свого величезного капіталу молодій державі. Зробити своєрідний жест покаяння та благодійності. Але ізраїльська влада, всупереч безвідмовно діючому закону про надання громадянства кожному єврею, котрий побажає переїхати на землю обітовану, йому, Мейєру Ланскі, категорично відмовила в цьому праві.

Довгі роки ФБР вважало його однією з ключових фігур злочинного світу Америки. Арешт цього супергангстера міг би сприяти виходу на найбільші етнічні мафіозні клани. Для здійснення заповітної мрії Гувер використовував усі свої як легальні, так і нелегальні можливості. Від прослуховування телефонних розмов, цілодобового стеження і таємних агентів, засланих в оточення Ланскі, до нещадної податкової поліції, що надскрупульозно досліджувала його декларації про доходи, аби знайти хоч найменшу можливість притягнути його до відповідальності. Так, як їм удалося зробити це з Аль Капоне. Марно. Спроба пов’язати його ім’я зі змовою проти Гітлера теж ні до чого не привела. Хоча Ланскі не приховував своєї ненависті до нацистів. Якось він заявив із цього приводу: «Я єврей і співчуваю євреям Європи, які страждають від нацистів. Усі ми брати». Відомо, що він організовував нещадні напади своїх бойовиків на демонстрації та мітинги нацистських прихвоснів у Нью-Йорку.

Сорок років переслідував Гувер ненависного йому Ланскі. Але так і не зміг поквитатися з ним. Лише 1976 року, через чотири роки по смерті Гувера, ФБР припинило переслідування невловимого Мейєра Ланскі. Залишається тільки додати, що цей іменитий мафіозі пережив свого головного й непримиренного переслідувача на 11 років. Помер, так і не потрапивши за грати.

Не менш колоритною постаттю був й інший підозрюваний гангстер — «Багсі» Сігал. Своє прізвисько одержав від товаришів тому, що, гніваючись, а з ним це траплялося досить часто, повністю переставав себе контролювати. Безнадійний горлоріз був надзвичайно вродливим. Імпульсивний, лютий, безжальний і честолюбний. Як і його колега та друг Ланскі, Сігал ненавидів антисемітів. То що вже тут говорити про Гітлера та його посіпак.

Згадано цих людей не випадково. Через п’ять років після подій, пов’язаних із підготовкою замаху на Гітлера, Ланскі й Сігал майже напевне могли здійснити свій задум 33-го року. Щоправда, цього разу була можливість знищити не самого Гітлера, а його найближчих поплічників: міністра гітлерівського рейху Йозефа Геббельса й наці №2, рейхсмаршала Германа Герінга. Цього разу акт помсти міг бути реалізованим у Римі, де гангстери гостювали на віллі однієї з коханок Сігала, графині Дороті Ді Фрассо.

Якось вони звернули увагу, що сусідню віллу разом з італійською поліцією почали охороняти високорослі есесівці в чорній формі. Навели довідки. Виявилося, там на час свого офіційного візиту в Італію оселилися Геббельс і Герінг.

Щойно Сігал довідався про це, він сполотнів від люті. Друзі негайно зв’язалися зі своїми побратимами з «Коза Ностра». Попросили допомоги, щоб знищити нацистських бонз. Графині Ді Фрассо ледве вдалося відмовити свого коханця від цього заміру. Адже в Італії тоді панували фашисти. І якби дізналася влада, хто вчинив замах, — а в успіху акції сумнівів не було, — жорстокої розправи не уникнула б не тільки сама графиня, а й уся її родина.

Ще довгі роки Сігал, за свідченням його друзів, не міг собі вибачити, що виявив непростиму слабкість і не знищив ватажків гітлерівського рейху, коли випала така нагода.

То невже справді все те, що зберігалося в архіві під №65-53615, не більше ніж свідчення грандіозної містифікації?

Порівняно недавно якогось «Голландця», людину дуже похилого віку, чиє ім’я було добре відоме в певних колах, прорвало на відвертість щодо свого бурхливого минулого — усі терміни підсудності за скоєне вже давно минули. Свого часу він був членом нью-йоркської банди «Батс-Меїр» під орудою Ланскі й Сігала. «Голландець» докладно повідав, як він і деякі його друзі були безпосередньо причетні до підготовки замаху на Гітлера. Справа, виявляється, вже наближалася до завершення. Залишалися незначні деталі. Але федеральні служби щось пронюхали. Судячи з усього, десь сталося просочування інформації. Справа набрала крутих обертів. Запахло смаленим. Довелося згортатися. А так усе здорово йшло...

— Жаль, що не було втілено наш план, — резюмував свою розповідь «Голландець». — Хто зна, як повернулись би події у світі. Скільки людей залишилися б живими… Яким був би сьогодні світ... Жаль, дуже жаль...»