«Мабуть, у попередньому житті я літав у Японії пташкою...»

Уперше в історії України нашого співвітчизника нагороджено японським Орденом Вранішнього Сонця та Золотих Променів з Розеттою. Про цю новину сповістили майже всі вітчизняні інформаційні ресурси. Щоправда, абсолютна більшість їх, анітрохи не сумніваючись, назвали кавалером ордена академіка НАНУ Івана Дзюбу. Не потрудившись замислитися: що спільного у знаменитого вченого і правозахисника… з Японією?

Іван Дзюб почав перекладати японську художню літературу майже сорок років тому. В його перекладах українці читали Кобо Абе і Акутагаву Рюноске, Кіта Моріо і Кавабату Ясунарі, Нацуме Сосекі й Саотоме Кацумото, японські народні казки, а останніми роками — модного Харукі Муракамі... При цьому Іван Петрович Дзюб — успішний вчений, доктор фізико-математичних наук, працював в інститутах фізики і теоретичної фізики НАНУ, був першим головою ВАКу України.

І вже зовсім нереальним видається те, що японську мову (а перед тим — із десяток менш і не менш екзотичних) Іван Петрович вивчив сам, не маючи філологічної освіти і до того ж будучи невиїзним протягом двадцяти років.

Втім, уперше потрапивши до Японії, він одразу ж зрозумів, що вже тут був.

— Іване Петровичу, як вас, фізика за фахом, потягнуло на ліричну, гуманітарну перекладацьку працю?

— Так, тут справді можна дивуватися. Коли я 1951 року вступив до Львівського університету, постало питання: яку іноземну мову вивчати? Вже тоді було зрозуміло, що вся література з фізики виходить англійською. У школі я вивчав німецьку, і в мене навіть склалося враження, що вивчити іноземну мову неможливо (хоча, як з’ясувалося, багато пройденого у школі залишилося і потім допомогло). Я вирішив серйозно взятися за англійську, перевірити себе. Крім відвідування лекцій, щодня читав адаптовані книжки, їх тоді було багато. Виписував слова у блокнотик. Через рік подивився за словником, скільки знаю слів, — виявилося, десятки тисяч! Це мене окрилило. Бо найтяжче у вивченні іноземних мов — лазити до словника, шукати слова, це вбиває на корені! Я цю проблему подолав і відчув що, у принципі, мову можна вивчити. Про розмовну англійську тоді не йшлося, така нагода випала набагато пізніше, коли я вже працював в Інституті фізики НАНУ: до нас приїжджали англійські вчені, і треба було з ними спілкуватися на фахові теми. Тоді я відчув, що мені вистачає запасу слів, і термінології також, бо я постійно читав фізичні журнали. Не уявляю, як би я жив без англійської мови.

— Від англійської до японської ви прийшли, мабуть, не відразу?

— Так, це довга історія. Ще в університеті, коли я вже читав англійську класику в оригіналі, я на цьому не зупинився, почав вивчати французьку мову, помітивши, що вона дуже близька до англійської. А звідти вже було недалеко до італійської, іспанської... Пригадую, іспанську я вчив місяців зо три разом з емігрантом доцентом Морено, який працював тоді у Львівському університеті. Навчаючись в аспірантурі у Москві, я в бібліотеці для розваги читав граматики різних мов. Перейшов на скандинавські, захоплювався шведською, трошки данською... І коли приїхав до Києва, хвиля відродження 60-х завела мене в переклад. Пригадую, написав до журналу «Всесвіт» листа: «Я, такий-то, знаю такі-то мови, чи не потрібні редакції мої послуги?» Вони мені відписали, мовляв, якщо буде потреба, ми до вас звернемося. Потім я зрозумів, як це було наївно.

Одного разу в Парламентській бібліотеці, тодішній Бібліотеці КПРС, куди надходила іноземна література, екзотика в радянські часи, я зустрів редактора видавництва «Веселка» Анатоля Перепадю, відомого перекладача французької літератури, кавалера французьких орденів. Кажу: «От, я знаю такі-то мови». Він зацікавився: «А що ви можете перекласти?» У мене була з собою італійська газета (комуністична преса, її можна було читати і навіть купити в кіоску), номер з оповіданням Джанні Родарі. Я запропонував його. Сів, переклав, приніс, і Перепадя дав його на рецензію Миколі Лукашу. То унікальна людина, він перекладав десь із двадцяти мов... Він мене взяв на замітку. Після того «Веселка» замовила мені перекласти іспанську книжку однієї кубинської авторки. Мучився з нею, а найстрашніше було, коли побачив, як редактор креслить текст червоним олівцем. Досі пам’ятаю те відчуття: мені хотілося провалитися крізь землю! Я завжди кажу студентам, які хочуть стати перекладачами: не бійтеся, коли вас будуть правити, це треба пережити. Потім переклав «Казки по телефону» Джанні Родарі, новели неореаліста Еліо Вітторіні...

— То могли б зробити кар’єру на перекладах з італійської чи іспанської...

— Так, міг би й далі перекладати з тих мов, у мене був до цього інтерес, і бібліотеку багату зібрав... Та в моєму житті весь час якісь дива стаються. Одного разу у «Веселці» зустрів відомого перекладача Євгена Поповича, і він каже: «Ви знаєте, у книгарні на проспекті Шевченка є дуже цікавий словник хіндустані-інгліш». Усім було відомо, що я збираю словники мов різних народів світу. Я пішов, купив цей унікальний двотомний словник... і на два роки духовно переселився в Індію. Поринув у її історію, багато читав, захопився, крім хінді та урду, ще й бенгальською мовою, взявся перекладати роман... Я взагалі люблю щось нове. Сидить у мені такий чортик, який каже: «Шукай таке, чого інші не роблять!»

Але зайшов у глухий кут, бо наші бенгальські словники не відображали розмовної лексики. Я це діло відклав, і в той момент сталося ще одне чудо. Я прийшов у ту ж таки Бібліотеку КПРС, дивлюся: сидять двоє, жінка і чоловік, читають підручник із японської мови. Я підійшов, запитую: «А навіщо вона вам здалася?» Вони кажуть: «Ми працюємо в інституті, нам треба перекласти патент». Ну, треба то треба. Наступного дня — а я після роботи завжди заходив до бібліотеки — дивлюся: їх нема, а книжка лежить. Узяв подивитися. Підручник для військових, виданий у Владивостоку, нікуди не годиться — але він мене заворожив ієрогліфами. Бо я вже пройшов Європу, арабську в’язь, санскритський шрифт деванагарі, мені залишалися або єгипетські ієрогліфи, або японо-китайські (сміється).

— І ви справді вивчили японську самотужки?

— Мені хотілося заглянути за ті ієрогліфи. У мене й тепер зберігаються записники, в яких писав їх незграбно, не з того боку. Але за півроку я обзавівся в Японії знайомим. Бачте, дуже важливо знайти людину, яка б тебе підтримала. Це Кей Курісу, я його називаю сенсеєм. Він перекладач чеської і словацької літератури, вона була в Японії дуже популярна через празьку весну. Він мав інтерес і до української літератури, знав Коцюбинського... Ми листувалися англійською мовою, він мені одразу прислав словники і, найголовніше, збірку оповідань авторів, котрі одержали премію Акутагави для літераторів-початківців. Я зупинився на оповіданні Ое Кендзабуро, який років через п’ятнадцять став нобелівським лауреатом. Потім, коли я був у Японії, вислав йому журнал, він мені навіть листівку з подякою надіслав. Другим кандидатом на переклад у мене був Ісіхара Сінтаро, тепер дуже відомий письменник і вже другий термін губернатор Токіо. Але в нього було оповідання про японську золоту молодь, такого в Союзі не надрукували б, тож я переклав для «Всесвіту» оповідання «Звір» Кендзабуро, і з цього почалася моя «японська» кар’єра. Я забув про хінді, урду, іспанську, португальську, італійську, скандинавські мови... Після цього оповідання мене вже сприймали як людину, котра може зробити щось нове. Бо я спромігся, набрався нахабства — це, я вважаю, позитивне нахабство. Треба братися за речі, які цікаві тобі і мають значення для інших.

— Хто з японських письменників вразив вас найбільше?

— Тоді був дуже популярним Кобо Абе. Після російського видання «Жінки в пісках» читачі просто шаліли! Я прочитав паралельно оригінал та російський переклад, це мені дуже допомогло. Вважаю, що перекладачеві-початківцю корисно класти поряд дві книжки і порівнювати. І взявся за дуже сміливу справу: перекласти його «Спалену карту». Це був тоді свіженький роман, і видавництво «Молодь» із радістю прийняло мою пропозицію. Чотири місяці сидів, мучився, бо в Кобо Абе така своєрідна мова... Після того, як вийшла наша книжка, «Иностранная литература» теж випустила своє видання, і моя редакторка Леся Лєнік, великий ентузіаст отого «переженемо!», потім зізналася мені: «Я побігла, взяла російський переклад, і коли побачила, що перше речення таке ж, як і у вас, заспокоїлася й далі вже не читала».

— Я так зрозуміла, ви вивчали мови, у тому числі і японську, суто за книжками, без занурення у мовне середовище...

— Це поганий спосіб, звичайно, але в мене іншого не було. З 1967 року по 1987-й я був невиїзним у капкраїни, бо мав необережність підписати листа української інтелігенції до Брежнєва на захист Чорновола, Гінзбурга... Щастя, що заступником директора в нашому інституті працював син Шелеста: легше було переносити наслідки. Але все одно дорогу мені перекрили, хоч і надходили наукові запрошення до Америки, Швейцарії... Але випускали мене тільки в Польщу або Чехословаччину.

Дуже допомогло те, що у нас в інституті весь час були японські гості. Вони слухали, як я читаю, одного разу навіть сказали: «Ну, ви краще читаєте, ніж наші студенти!» Розумію, то був комплімент... Їм було приємно, що є людина, яка вивчає японську мову, вони мені надсилали книжки, я вчився, читав.

— Як ви вперше потрапили до Японії?

— Настала епоха перебудови. У мене була знайома у філіалі Товариства японо-радянської дружби, я їй давав свої переклади з надією, що мене помітять. І ось 1987 року вона мені телефонує: «Є шанс. Треба виступити перед японською інтелігенцією на конференції у товаристві з лекцією». Кажу: «Гаразд, напишу лекцію про Академію наук». Я працював на громадських засадах у комітеті з присудження премій у галузі фізики, тому Академію і академіків знав дуже добре, до того ж і сам на той час став кандидатом, а потім доктором фізико-математичних наук. Залишалося розповісти про все це японською, щоб там дізналися, які ми великі та розумні.

Написав я лекцію, її перевірили місцеві органи — правильно я написав чи ні, і ось дзвінок із Москви: треба показатися. Я приїхав, кажу: «Ще не встиг повністю перекласти лекцію». А вони мені: «Та не треба, хто там буде всю лекцію слухати, приготуйте промову на п’ять хвилин про мир, дружбу, перебудову». До мене прикріпили дівчину, яка добре знала розмовну мову, і ми поїхали. Вона дивувалася: «Иван Петрович, как же это вы ухитрились? У нас же столько японистов!» Я кажу: «Японістів багато, а фізиків, які знають японську, немає». Це, мабуть, теж зіграло свою роль, бо виявилося, що тим товариством у Японії керує фізик, відомий професор. Він знав мого вчителя, Миколу Боголюбова, нам було про що поговорити. До речі, він подарував мені свою книжку не з фізики, а з орігамі: науковий аналіз із точки зору геометрії. Якби мене запросили викладати в гуртку орігамі, я б міг про це розповісти.

Я виступив, витримав п’ять хвилин цієї муки, бо ж доти ніколи не говорив японською! Потім сів біля помічника посла і питаю: «Это был японский язык?» — «Конечно!» Я заспокоївся: слава Богу, не зганьбив честі радянської людини.

— Впізнали свою Японію?

— Мене десять днів возили країною за програмою, складеною з урахуванням моїх побажань. Я хотів зустрітися з трьома письменниками, котрих перекладав, і з двома фізиками, які відвідували наш інститут. Із Кобо Абе, на жаль, зустрітися не вдалося... Найбільше враження справив Кіта Моріо — я переклав його роман «Родина Ніре». Ми провели разом вечір, була цікава розмова. Він розповів, що мій переклад допоміг йому вийти на американський ринок. Бо він міг казати: «В Радянському Союзі роман уже вийшов, як же ви, американці, відстаєте?!»

Мені показали Токіо. Проїхався на сінкансені, швидкісному поїзді, — то, звичайно, вражає: швидкість двісті кілометрів, усе пролітає мимо. Фудзі бачив із вікна... Був у Кіото, ходив по тамтешніх храмах. Особливо мені сподобався храм Кійомідзу, він на краю кручі стоїть, дуже своєрідний. Цього року я саме перекладав роман Кавабати «Давня столиця», там усе те описується. Потім поїхали до Хіросіми. Враження колосальні: коли ти бачиш тінь людини на камені або покручену металічну арматуру... жах!

Це було у березні, я вперше побачив сакуру, і взагалі Японію впритул. Коли після стількох років перекладання й вивчення Японії раптом туди приїжджаєш — враження таке, ніби ти раніше тут був. Я навіть казав: «Я, мабуть, у попередньому житті тут літав пташкою», бо мені все знайоме, приємне, рідне... Наче потрапив додому!

— Але ж за десять днів повернулися.

— Повернувся, перекладав... Згодом життя моє змінилося — чотири роки був чиновником, потім, після того, як мене звільнили, років п’ять перекладав економічну літературу. Художню тоді не міг перекладати, бо видавництва лежали в руїнах, тож вирішив не марнувати час і робити те, що мені цікаво. П’ять книжок переклав. Остання з них, на вісімсот сторінок, — «Економічна теорія в ретроспективі». Я працював понад рік, захопився, мені як фізикові було цікаво. Тепер спокійно живу, бо знаю, що таке економіка. Якби був молодший, міг би до Верховної Ради піти консультантом. Та я вже визначився, на що мені решту життя використати. П’ять років теоретичній економіці віддав, і слава Богу.

А тоді, завдяки добрим людям, мені вдалося влаштуватися на посаду радника з науки та освіти у Посольство України в Японії. Я був там два роки, допомагав молодим ученим, які прибували у відрядження, опікувався студентами, котрі влаштовувалися на навчання, вчителями на перепідготовці, а також працівниками наших атомних електростанцій, що приїжджали до Японії на курси. Крім того, майже щодня писав огляд японської преси. Знання економіки мені допомагало, я навіть цифри тримав у голові: як змінюється індекс на біржах, а ще проблеми приватизації, внутрішнього боргу... ті ж, які можна і в нас бачити, але на іншому рівні.

Пробував видати там свій переклад українських казок японською мовою. Одне видавництво зацікавилося, дало схвальну рецензію щодо якості перекладу, запропонувало прибрати з назви казки «Кривенька качечка» слово «кривенька» — щоб не нагадувати людям із фізичними вадами про їхнє каліцтво! — і виставило кошторис: двадцять тисяч доларів. На цьому все й скінчилося (сміється).

— А як ви почали перекладати Муракамі? Чи знайомі з ним?

— Видавництво «Фоліо» запропонувало перекласти «Погоню за вівцею». Я кажу: «Та я новий роман привезу! Нащо перекладати те, що вже є російською мовою?» Але вони вперлися. Я хотів відмовитися, а потім передумав, бо в Японії бачив: в усіх книгарнях спеціальний стенд із тим Муракамі! Я скупив його, в мене весь Муракамі є.

Особисто з ним не зустрічався: якби вже щось переклав на той час, то міг би... Хоча він і не дуже йде на контакт: зайнятий, багато пише, перекладає американську літературу. За духом — він японський американець чи американський японець. Старше покоління японців його недолюблює, бо в нього Японія показана зовсім з іншого боку, але це теж реальна Японія, тільки з погляду нового покоління.

До Муракамі у мене своєрідне ставлення. Мені дуже подобається його мова, але не можу сказати, що мені подобаються всі його сюжети. Може, тому що я вже не такий молодий?

— Ваш переклад часто порівнюють із російським, Дмитра Коваленіна. На вашу думку, в чому різниця?

— Я глянув у російський переклад. Що мені в ньому не сподобалося... Ну, по-перше, помилки знайшов, та Бог із ним, у будь-якому перекладі є помилки, це залізно. Але він багатослівний, крім того — трошки грубуватий. Одна рецензентка з газети звернула увагу: український переклад на третину коротший, і ще там «вежливее говорят». У Японії справді жінка чи дівчина до хлопця не скаже «ти». А в Коваленіна є деякі вислови, з якими я абсолютно не згоден; вкласти їх у вуста японця — ну ніяк! Але це його право.

Коваленін — великий ентузіаст, десять років жив у Японії, він дружить із Муракамі, пише про нього, навіть книжку видав: «Занимательное муракамоведение». Я його розумію, він молодий. Я колись так само захопився Кобо Абе, але мені не пощастило з ним зустрітися.

— Ви щойно сказали, що вже визначилися, чим займатиметеся надалі. Чим саме?

— Буду перекладати й далі японську літературу, бо привіз її багато. Все багатство, яке я там нагромадив, — це книжки. Майже щотижня в суботу чи в неділю заходив у найближчі книгарні, мене там знали, купував «покети»: вони дешевші, а головне — транспортабельні. А ще електронний словник купив собі. Колосальна річ! Там усе є: і англо-японський, і словник синонімів, і ієрогліфічний... Коли я прийшов у квартал Акіхабара, де продається електроніка, і це побачив — був просто приголомшений: таке добро, а в мене немає.

Отже, книжки є, словники є — тільки працювати!