ЛЮТИЙ. ЛІНДГРЕН

Астрід Ліндгрен я бачив тільки одного разу — у Стокгольмі під час урочистого прийому на честь російського президента Бориса Єльцина. Ліндгрен, тоді ще досить енергійна, навіть здавалося — молода: їй було тільки 90, — поза сумнівом, була справжньою зіркою цього прийому. Шведські журналісти пояснювали, що король запросив її саме для того, аби продемонструвати свою повагу до Єльцина. Звісно, саме так, а не навпаки: у цивілізаційному вимірі політики, які зібралися тоді на церемонію, були насамперед сучасниками Ліндгрен. Вона це добре усвідомлювала: трималася просто, однак було очевидно, що в залі присутні дві королеви — королева Швеції і королева казок... Хоча сама Астрід Ліндгрен навряд чи зраділа б такому визначенню. Вона найменше бажала бути королевою. У її книжках діють прості, нормальні люди, зовсім немає когось набундюченого, а коли він з’являється — як фрекен Бок у «Малюку й Карлсоні» — згодом усе ж таки виявляється, що цією набундюченістю просто захищається від світу одинока людина, яка забула про власне дитинство...

Як на мене, дитячі книжки все ж таки варто читати все життя. Я щиро радію всесвітній «епідемії» по Гаррі Поттеру, маленькому хлопчику-чарівнику з книжок Джоан Роулінгс, хоча б тому, що тільки дитяча книжка може об’єднати дітей і батьків у наївній, однак нездоланній вірі у те, що добро обов’язково перемагає. Однак Роулінгс створила все ж таки особливий казковий світ, у якому людей не дивують дракони та чарівна паличка. У Ліндгрен, якщо подумати, ніяких особливих див не було — ну, подумаєш, пропелер у Карлсона, ми з дитинства звикли не помічати цієї анатомічної особливості... А в «Пригодах Каті», які я не міг прочитати в дитинстві, однак вирішив це зробити буквально кілька місяців тому, взагалі жодних «нереальних» подій не відбувається: її героїня, шведська дівчина, мандрує Європою і Штатами, оглядає американську «глибинку» і Париж, закохується, допомагає друзям... Звичайна дівчина... Але казковість цієї книжки в тому, що, почитавши докладні описи пригод у Нью-Йорку, Парижі і Римі, я неймовірно захотів до Стокгольма. Я несподівано для себе побачив Швецію, яку завжди любив, з якоїсь іншої сторони. «Пригоди Каті» не залишають сумніву в тому, що саме Швеція — найпрекрасніше місце на нашій планеті. Ти точно розумієш, що Карлсон міг жити тільки на стокгольмському даху... Саме так, як у Копенгагені ти несподівано потрапляєш в андерсенівську декорацію, а на лондонському вокзалі Паддінгтон завжди тепер шукатимеш платформу 9 і 3/4, щоб вирушити до школи чарівників разом із Гаррі Поттером... Адже справжня казка — це саме те, що тебе оточує, до чого ти можеш доторкнутися, в що можеш повірити. І справжню чарівницю я все ж таки бачив не в кіно, не на малюнках ілюстраторів дитячих книжок, не в мультиках — а п’ять років тому на прийомі на честь Бориса Єльцина...