Людмила Волинець: "Люди, які вигадують корупційні схеми, аналізують процеси. На відміну від держави"

Після Помаранчевої революції "соціалка" увійшла в моду. А з нею - й "дитяча" тема. Тоді з екранів телевізорів і зі шпальт газет мало не щодня говорили про права дитини та необхідність реформування системи опіки і піклування; про поступову відмову від інтернатних установ та розвиток інституту прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ), а також про впровадження посади спеціального уповноваженого з прав дитини. Можна багато за що критикувати президентство В.Ющенка, але слід віддати належне: ніколи ні до, ні після "дитяча" тема в Україні не була такою популярною, а кроки, які робилися в її рамках, - такими системними. Політична воля президента, ініціатива тодішнього "сімейного" міністра Юрія Павленка та його заступника Тетяни Кондратюк, підживлювана мозковим центром - Людмилою Волинець, дозволили зробити у цьому напрямі багато, в тому числі створити чимало дискусійних майданчиків.

Цьому періоду і присвячена книжка Л.Волинець "Detstvo@ukr.net. Про дітей, яких лелеки приносять державі. Нотатки несторонніх", що побачила світ напередодні Дня усиновлення, який відзначається в Україні 30 вересня. Автор сподівається, що досвід її команди 2005-2010 рр. коли-небудь кому-небудь обов'язково знадобиться, і зазначає, що, бачачи помилкові кроки у сфері дитинства, важко було втриматися від перескакування на сьогодення. "Є деякі теми, в яких кожен вважає себе фахівцем, - каже Людмила Волинець. - Моя - одна з них. Багатьом здається, що досить бути батьками, аби побудувати політику стосовно дітей. Насправді це така ж професійна і складна тема, як, наприклад, банківська, економічна або медична. У ній так само є те, чого робити не можна ніколи й за жодних обставин; і є речі, роблячи які, треба, як у реанімаційній палаті, постійно перевіряти пульс галузі".

Про книжку та про сьогоднішні больові точки дитячої сфери ми говорили з керівником секретаріату міжфракційного депутатського об'єднання "Захист прав дитини - пріоритет держави" і співголовою Громадської організації "Служба захисту прав дітей" Людмилою Волинець.

книга Л.Волынец

- Людмило Семенівно, 2005-2010 рр. були, мабуть, найгучнішими й найрезультативнішими у сфері дитинства. Але минуло 7 років, і, можливо, працюючи над книжкою, ви побачили якісь власні помилки й недоліки?

- Звісно. Результати реформи живуть далі, незважаючи на безліч негативних впливів. Коли бачиш, як змінюються життєві обставини, розумієш, що якби тоді деякі моменти було враховано, зараз негативу могло б бути менше.

Наприклад, у 2006 р. між Державним департаментом з усиновлення та Державною соціальною службою точилася жорстка дискусія з приводу того, хто готуватиме прийомних батьків та батьків-вихователів. Помилка це чи ні, але якби я тоді розуміла, що через 10 років від державної соціальної служби майже нічого не залишиться, то була б наполегливішою в покладанні цієї функції тільки на службу у справах дітей. Хоча тоді, мабуть, були б якісь інші помилки.

Ще: я завжди вважала, що питаннями усиновлення в міністерстві має займатися окремий орган з певною автономією, що означало б не тільки швидкість у вирішенні питань, а й надзвичайно високу відповідальність. Чи наша це помилка, що, зафіксувавши все в законодавстві, ми не передбачили ліквідації міністерства і втрати департаментом відповідальності за свої дії? Зараз навіть згоду на всиновлення підписує не директор департаменту, а міністр або його заступник.

- Ваша книжка не випадково побачила світ до Дня усиновлення?

- Не випадково. Були дві можливі дати - 1 червня або 30 вересня. Два перші драфти я дала почитати Ю.Павленкові і Т.Кондратюк, бо книжка - про те, що ми робили разом. Найперший драфт, зроблений вручну, 23 лютого ми презентували до Дня народження В.Ющенка - як данину визнанню того, що без президента і його відчуття проблеми нам не вдалося б зробити стільки й так, скільки ми зробили. У кожного був свій сегмент роботи, яку міг виконати тільки він. Я, наприклад, не змогла б сформувати готовність голів райадміністрацій тримати тему в пріоритеті. Адже усиновлення - діяльність не центрального органу.

- Ви говорите про політичну волю проводити реформу?

- Так. Але хочу пояснити, що таке політична воля. Цей інструмент може творити дива, з погляду позитивних наслідків, але якщо політичну волю сформувати і просто випустити у світ, вона може бути дуже небезпечною.

Наприклад, коли було сформовано політичну волю, процедура виглядала так: ми готували нараду під головуванням президента, і впродовж місяця після неї обов'язково виходив указ президента - конкретні доручення Кабмінові, центральним і місцевим органам влади, а далі - майже 30 нормативних актів. Усе сказане має бути перекладене в режим державного документа - не плану на план, а прописаної процедури. Тоді політична воля перетворюється на творчий інструмент, а не на завдання без способу його реалізації.

Сьогодні воля президента сформована, він говорить про деінституалізацію. Але спливають місяць-півтора, а жодного указу про те, як і кому це робити, немає. І політична воля перетворюється на руйнівний інструмент. Президент хоче, щоб було "це". І якщо незрозуміло, як "це" зробити, починаються варіації, - хтось просто закриває інтернати, хтось виводить із них дітей.

Не можна просто заявляти гасла. Дітей завтра не буде в інтернатах. А де вони будуть? Чи не відновимо ми безпритульність у новому вигляді? Якщо "ми хочемо, щоб дітей в інтернатах не було", то створіть нормативну базу, як це робити.

- У чому важливість Дня усиновлення, заснованого 2008-го? І до чого ми прийшли у 2017-му?

- Коли питання усиновлення перейшли в нашу компетенцію, ми зрозуміли: потрібно підвищувати соціальний імідж усиновителя. Люди мають отримувати визнання держави за те, що виховують ненароджених ними дітей. З іншого боку, було важливо не сформувати ідолопоклонство, бо служіння дітям людина все ж таки бере на себе добровільно. Ми намагалися пояснити соціуму, що в дитини є право бути усиновленою, а в дорослого - можливість її усиновити. А тому питання не в тому, яку дитину ви хочете всиновити, а в тому, яка вас чекає, - з братами й сестрами чи сама, з обмеженими можливостями чи практично здорова.

Ми розуміли, що високий імідж людей, які беруть дітей на виховання, може вплинути на зашкарублу таємницю усиновлення, коли всиновлювати хочуть тільки маленьких дітей. Процедуру всиновлення суспільство розглядало як констатацію власної недосконалості - усиновляють тому, що самі не можуть народити. Іншого не було.

Нам треба було багато що змінити, і для цього доводилося постійно працювати з соціумом, аби він це прийняв. Тому ми запустили також ухвалення закону про те, що факт усиновлення прирівнюється до факту народження, - усиновителі отримали таке ж право на допомогу при всиновленні дитини, як коли б вони її народили. Нам було важливо зрівняти ці процеси появи в сім'ї дитини - фізіологічного і в результаті судового рішення.

Тож у Дня усиновлення було багато завдань. І день для нього ми вибрали не випадково - коли православна церква святкує день Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.

А потім були роки, коли президент не вітав країну з цим святом. Це не здавалося йому важливим.

У 2014-му в нас з'явилося ще одне свято, яке активно відзначається,- День молитви за сиріт. Я нічого не маю проти нього, але не розумію, чому президент, який не вітає українців із Днем усиновлення, приходить на День молитви за сиріт, що відзначається під час американського місячного свята всиновлення.

- Які проблеми ви зараз бачите у сфері захисту прав дітей? Ті, найгостріші, які примушували вас вискакувати у книжці за рамки певного часового відтинку?

- Перш за все, у державних звітах дуже багато неправди. Наприклад, зараз усі звітують відсотками дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, яких було усиновлено або влаштовано в сімейні форми виховання. Але в абсолютних цифрах усе має інший вигляд. Кількість національних та іноземних усиновлень, влаштування дітей у прийомні сім'ї та ДБСТ зменшується. Так, 2013-го українці всиновили 1831 дитину, а 2017-го - 1440 (за прогнозами). За кордон - 668 і 266, відповідно.

Звісно, люди реагують на війну зміною готовності брати у свої сім'ї дітей. Це справедливо для Донецької та Луганської областей. Але на інших, мирних територіях - навпаки.

- З чим тоді це пов'язано?

- Дітей, які підлягають усиновленню, поменшало штучно. Соціально-правовий інститут усиновлення, в широкому розумінні, - інструмент дуже крихкий, залежний від багатьох обставин. Наприклад, від судової реформи. Коли близько 100 судів не працюють взагалі, ще у 200 не вистачає суддів, то для дітей це означає, що справи, подані на позбавлення батьківських прав батьків, котрі не впорюються зі своїми функціями й небезпечні для дитини, не розглядаються, оскільки судова система переживає кризу. З одного боку. А з іншого - система навчилася захищатися, виставляючи фільтри. І, хоча всі знають, що я небайдужа до служб у справах дітей, їх співробітники сьогодні намагаються ухилитися від позбавлення батьківських прав, бо, щойно дитина залишається без батьків, у служби з'являється обов'язок її влаштувати в сімейну форму виховання.

Шлях дитини в усиновлення починається не з бажання дорослого її усиновити, а з втрати дитиною батьків. І якщо є проблеми в процедурі обмеження батьківських прав, то далі не може бути і всиновлення.

Війна в будь-якій країні призводить до того, що батьківський потенціал, з різних причин, знижується. Відповідно, збільшується кількість дітей без батьків або без відповідальних батьків. Коли президент заявляє про 10 тис. загиблих мирних жителів, то для мене як фахівця це означає, що діти залишилися без батьків. Але їх немає. Донецька область заявляє, що внаслідок війни сиротами стали 18 дітей...

- Скільки, за вашими оцінками, сьогодні таких "завислих" дітей?

- Близько 15-20 тис. дітей у країні перебувають або у вкрай тяжкому стані в батьківській сім'ї, або в інтернатах - за заявою батьків, які їх не відвідують і не спілкуються з ними. Ці діти мають бути захищені від негативного впливу батьків - вилучені з сім'ї без чи з позбавленням батьківських прав. Від цього залежить і подальша форма їх влаштування: у першому випадку дитину можна влаштувати під опіку, у прийомну сім'ю, ДБСТ, у другому - всиновити.

- Останнім часом було чимало гучних випадків, коли неналежне виконання батьківських обов'язків призводило до дуже поганих наслідків. Усі 15 тис. дітей - у групі ризику?

- Жорсткого ризику. Близько 3 тис. їх перебувають у ситуації щоденного ризику. І або країна проаналізує ситуацію й почне якось рятувати цих дітей, або через два роки ми муситимемо констатувати збільшення дитячої смертності від зовнішніх причин.

Сьогодні немає жодного потужного дослідження соціальної реакції дитинства і батьківства на війну. Всі кошти, у тому числі грантові, пішли на опис ПТСР. А нам потрібна батьківська реакція на війну, на зниження рівня життя. Скільки дітей внаслідок цього втратили батьків не фізично?

- Луганська і Донецька області завжди були в цьому плані менш благополучними. Зараз волонтери нерідко говорять просто про кричущі випадки. Яку "швидку допомогу", на ваш погляд, мала б надати держава, паралельно проводячи дослідження?

- Першу допомогу зараз надають волонтерські організації. Вона дуже індивідуальна й має надаватися дитині залежно від того, що з нею сталося.

У диво-пакет, який держава організує для кожної дитини, котра потрапила в критичну ситуацію, я не вірю.

Держава зобов'язана передбачити ситуації, що потребують першої допомоги. Для цього, як мінімум, мають бути ті, хто її дитині надасть, подумає, що треба робити, і не буде голодну дитину вести в туалет, а ту, якій туди потрібно, -намагатися нагодувати.

Сьогодні держслужбовців, які можуть це робити, немає. Ми мусимо визнати, що три роки тому держава не зрозуміла, не передбачила, не прорахувала наслідків втрати батьківського потенціалу для дітей.

Соцпрацівників у зоні війни мало бути вп'ятеро більше, і підготовлені вони мають бути у п'ять разів краще. Їм належить мати транспорт, щоб добиратися туди, де вони потрібні. Але з початком війни соцпрацівників, навпаки, скоротили.

Донецька і Луганська області - це не облдержадміністрації, а ВЦА. І це означає, що служба у справах дітей мусить мати спільні протоколи з військовими, на випадок необхідності вилучення дитини з небезпечної ситуації.

Перший пакет допомоги від держави - це адекватний і сильний держслужбовець, наділений повноваженнями вирішувати проблеми дітей. Не так, як сьогодні, коли в лікарнях Донецької області, за офіційним даними, перебувають 42 дитини віком до трьох років. Частина - після позбавлення батьків прав, оскільки їх нікуди влаштувати. Частина - на прохання служб у справах дітей. Є діти, від яких відмовилися батьки, бо вони народилися внаслідок зґвалтування, у тому числі військовими.

- Чому ці діти не в Будинку дитини?

- Краматорський будинок дитини - єдина установа для дітей віком до трьох років, яка залишилася на підконтрольній Україні території Донецької області. На 1 січня 2017 р. він був заповнений на 70%, сьогодні - на 130%.

- Я чула, що за всиновлення новонародженої дитини сьогодні українець викладає 12 тис. євро.

- Не буду з цим сперечатися. Я пережила той романтичний період, коли говорила: "Я відповідаю за систему служб у справах дітей і авторитетно заявляю, що вони не беруть хабарів".

Можу сказати одне: я багато часу приділяла максимальному захистові системи від корупції. Професійний керівник завжди знає, що треба робити, аби, наприклад, мінімізувати чи навіть виключити хабар.

На жаль, ми не встигли дійти до врегулювання процесу, коли дитина стає сиротою вже у пологовому будинку. Зараз активізувалася нова схема, коли жінки народжують за паспортами тих, хто потім планує цю дитину виховувати.

- Тобто сурогатне материнство?

- Свого роду. Про це багато хто знає. Як і про хабарі. Чим менше дітей, яким ми мусимо й не надаємо статус, тим більший ажіотаж у сфері усиновлення, бо щодня 1800 людей у країні шукають дітей і відповідно реагують, мовляв, я не звертатимусь до держави по статусну дитину, а просто дам свій паспорт, щоб за ним народили. Всі ці схеми виникають не на рівному місці. На відміну від держави, яка не хоче аналізувати, бо їй завжди ніколи, люди, котрі придумують нові схеми, аналізують процеси.

Якщо ми й далі вдаватимемо, що всього цього немає, то рано чи пізно повториться ситуація 1992-1994 рр., коли дітей вивозили за принципом "кого хочете, того туди й везіть". Боюся, дефолт системи станеться дуже скоро. Бо критична маса швидко накопичується.

Є ще одна проблема - безконтрольний виїзд дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки на навчання за кордон. Зараз з'явилися дуже активні лобісти того, щоб опікуни, прийомні батьки і батьки-вихователі посилали своїх дітей навчатися за кордон.

- Чому це зле?

- Тому, що в нас у законодавстві немає процедури порядку виїзду дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки на навчання за кордон.

Я не проти того, щоб діти навчалися в іншій країні. Але держава мусить розуміти, куди їдуть діти, наскільки безпечні для них умови, чи немає ризику торгівлі дітьми. Це діти, які значаться в інтернатах, прийомних сім'ях і ДБСТ. 52 ст. Конституції про те, що держава відповідає за виховання дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, ще не скасували.

- Спробуймо оцінити за 10-бальною шкалою ситуацію з корупційними ризиками в дитячій сфері з 1991 р. (10 балів).

- Думаю, зараз 8,5-9 балів.

Одна з бід нинішнього департаменту із захисту прав дітей у тому, що він не бачить своєї теми в діях інших міністерств, не моніторить законодавчої бази, яку вони приймають. Не можуть судова або реформа системи освіти відбуватися без участі департаменту з усиновлення.

Ще один приклад. Три роки тому в результаті болісних процесів у різних міністерствах було прийнято нормативний документ СБУ - Порядок перетину лінії розмежування. Департамент із захисту прав дитини не став втручатися в цю процедуру. Власне, його й не залучали. Мінсоцполітики візувало документ, не розуміючи, що це потрібно.

Тепер, згідно п. 5, діти, котрі народилися на непідконтрольній території після початку АТО, завозяться на мирну територію України без жодних документів.

А далі мало б бути про те, що посадова особа, котра здійснює пропуск, зобов'язана сповістити про таку дитину в найближчу службу у справах дітей. Але цього немає. Чи знає держава, що з цими дітьми відбувається? Хто і в якому статусі поїхав далі? Скільки різних ділків зайшли з цими дітьми з паспортами інших людей і оформили факт народження? І взагалі, скільки таких дітей?

Тому я не стверджую, але й не виключаю випадків торгівлі цими дітьми.

- Нездатність департаментів аналізувати й виробляти якісь політичні рішення у дорученій сфері пов'язана, зокрема, і з тим, що в них занадто багато невластивих функцій. Наразі оголошено реформу держуправління. Чи вирішить проблему створення директоратів, на ваш погляд?

- Проблеми вирішують люди, а не структури. Систему треба побудувати. І десь має бути виконавець політики. Аналітика - це виявлення, визначення та завдання. Кому?

Крім того, проблема завжди у стані структури, яка найближча до дітей. З дітьми працюють на районному й міському рівнях. Якщо ці рівні недієздатні, то від того, хто вгорі, мало що залежить. І якщо переглянути функції директорату, але не змінити нинішнього стану служб у справах дітей, то реформи не відбудеться.

До того ж я аналізую основні меседжі міністра А.Реви: служби у справах дітей погані, їх треба реорганізувати й перепідпорядкувати; Мінсоцполітики не займається всиновленням; діти в зоні АТО психологічно не травмуються. Усе це не викликає в мене оптимізму. Як і той факт, що прем'єр-міністр про дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки згадував тільки один раз - на зустрічі з громадськими організаціями 2 грудня 2016 р. Президент же взагалі сказав тільки, що деінституалізація повинна бути, і діти - це дуже важливо.

- Ви видали книжку, Людмило Семенівно. У вас маса знань, досвіду і бажання щось робити у сфері дитинства. Зараз уся ваша активність іде, за великим рахунком, в аналітичні записки, звіти, яких не читають, а якщо читають - то висновків не роблять. Що далі?

- Ну, можливо, хтось не чинить відвертих дурниць, знаючи, що їхню діяльність відстежують.

Я й надалі робитиму те, що знаю і вмію. Не виключаю, що найближчим часом почну значно активніше проводити тренінги з навчання місцевих органів влади та громадських організацій, тобто людей, котрі безпосередньо працюють із дітьми, як надавати ось цю першу допомогу з чітким дотриманням законів. Я бачу в цьому потребу на місцях, бо нинішній департамент дає завдання, але не вчить, як їх виконувати.