«ЛЮДИНА РОКУ»: МІЖ УЧОРА ТА ЗАВТРА

Кінець тисячоліття... Час підсумовувати події глобальні й локальні, час прокладати шлях у нове тисячоліття — незвідане й звабливе. І час називати імена найбільш достойних.

Ось уже п’ять років це робить загальнонаціональна програма «Людина року». Народжена в пору політичної та соціальної нестабільності, зародкового стану української державності, вона успішно виконала й продовжує виконувати місію, визначену в одному з перших привітань програмі Президента України Леоніда Кучми: «Сподіваюсь, що дальша реалізація проекту «Людина року» сприятиме повному розкриттю духовного, інтелектуального потенціалу нашого суспільства, його розбудови на засадах свободи і демократії».

Минуло п’ять років, і за цей короткий термін у нашому суспільстві відбулися колосальні зміни. І стало очевидним, що свою лепту в ці перетворення внесла загальнонаціональна програма «Людина року». Тому, напевно, настав час, неквапом, уважно вдивляючись у події та обличчя, пройти разом із програмою весь п’ятирічний шлях, щоб завтра знову гордо й урочисто пролунало: «Нехай осяє священний вогонь Прометея нездоланне прагнення людини досягти високої мети!»

Віктор СУСЛОВ — народний депутат України

Програма «Людина року» за п’ять років існування зробила величезний внесок у становлення нової України. До проголошення незалежності ми жили в умовах авторитарного режиму, коли предметом гордості були досягнення всього народу, а не заслуги конкретних особистостей. «Людина року» сприяла перетворенню нашого соціуму з якоїсь безликої маси на співтовариство яскравих індивідуальностей. Завдяки чому з’явилася можливість належним чином відзначити видатні досягнення наших співвітчизників у різноманітних сферах людської діяльності.

Сподіваюся, що у своєму подальшому розвитку програма «Людина року» збереже те краще, що було напрацьовано за минулі роки, й
увійде в нове тисячоліття з неординарними ідеями і сміливими планами. І що ми зможемо побачити оновлену, вдосконалену програму, прикрашену сузір’ям героїв нашого часу.

У будь-якій масштабній справі корисно час від часу знаходити можливість «зупинитися й озирнутися». І якщо не стане соромно, йти далі з піднятою головою, із непорушною впевненістю, що справа твоя суспільству необхідна.

Організаторам програми «Людина року» не соромно. Озираючись на її п’ятирічну історію, перечитуючи сотні газетних публікацій і прокручуючи десятки відеокасет, ще раз переконуєшся, що новий для України неординарний проект, започаткований наприкінці п’ятої річниці незалежності України, з’явився дуже своєчасно, заповнивши порожню нішу суспільного визнання нових лідерів незалежної європейської держави.

Так, були на той час соціологічні опитування з їхньою незаперечною заангажованістю, зароджувалися рейтингові моніторинги, нібито об’єктивніші за соц-опитування. Але не було головного — найвищого, найпочеснішого п’єдесталу, своєрідної вершини фахової майстерності для найдостойніших, кого ми обирали б і вшановували б так, як це заведено в цивілізованому світі — яскраво й привселюдно. Загальнонаціональна програма «Людина року» збудувала цей п’єдестал.

Згадаймо, як ще п’ять років тому в нашому суспільстві домінували досить впливові сили, котрі вимагали реваншу, повернення до старого державно-суспільного ладу. Як «у багнети» сприймалися істинно революційні досягнення й ідеї, автори яких були явно не «до честі» широкій громадськості, а їхні імена, як правило, знали тільки у вузьких колах. Протистояти тискові сил минулого, підтримати нових лідерів — цю місію взяла на себе загальнонаціональна програма «Людина року».

Подолання комплексу провінційності, меншовартості, вичавлювання із себе деформованого світовідчуття колишніх жителів імперської околиці — ця реальна роль належить програмі. У цьому сенсі визначення «загальнонаціональна» має набагато ємніший зміст, аніж проста констатація географічної глобальності.

У контексті розглядуваного періоду — середини нинішнього десятиліття, коли доцентрові тенденції об’єктивно відбивали суспільство, що розколювалося по безлічі намічуваних тріщин — мовних, релігійних, регіональних, культурних і т.д., програма «Людина року» виконала важливу об’єднавчу місію.

Висока напруга драматичних хвилин прямого телеефіру пов’язала багатомільйонну аудиторію живим енергетичним ланцюгом, що накрив усю територію країни. Незабутні хвилини, просякнуті гордістю й надією, назавжди запам’яталися пронизливим відчуттям усвідомлення власної єдності з рештою жителів цієї частини світу. У тому числі і зі справжніми героями тих святкових церемоніальних вечорів, які перебувають з протилежного боку телеекрана. І це єдине енергетичне поле, забуте відчуття колективного свята подолання ще однієї вершини — природний прояв справжньої демократії.

До речі, саме програма «Людина року», по суті, першою за-кріпила об’єктивно абсолютне лідерство Президента України Леоніда Даниловича Кучми, що згодом стабільно підтверджувалося всілякими рейтингами та моніторингами.

Звісно, для більшості переможців і лауреатів програми перебування в зоні підвищеного публічного інтересу — справа звична. Але опинитися віч-на-віч із 50-мільйонним народом та ще й претендуючи на роль його лідера — випробування не легке. Свого роду перевірка на зрілість і спроможність як особистості, політика, патріота. Тягар відпо-відальності, що накладається званням «Людина року», занадто великий...

Для багатьох відомих особистостей перемога в програмі стала своєрідним поворотним пунктом, початком різкого злету їхньої кар’єри. І їхня стабільна присутність у лауреатських списках нових рейтингів програми, в тому числі й у цілком несподіваних номінаціях, абсолютно закономірна.

Це сьогодні для нас стало легендою ім’я Вадима Гетьмана — справжнього подвижника й істинного патріота України. Це сьогодні ми пильно й зацікавлено стежимо за громадською і фаховою діяльністю беззастережно визнаних нами лідерів нового покоління — Віктора Ющенка, Віктора Медведчука, Григорія Суркіса, Сергія Терьохіна, Олександра Омельченка, Володимира Семиноженка, Сергія Тигипка, Олександри Кужель та багатьох інших. Але ще п’ять років тому вони аж ніяк не були розбещені широкою популярністю і громадським визнанням.

…П’ять років — у цей нескінченно малий для історії термін у нашому бурхливому світі вмістило дуже багато. І те, що програма «Людина року» весь цей час незмінно перебуває в центрі уваги, — краще підтвердження того, що закладена орга-нізаторами концепція — показати не особистість на тлі епохи, а висловити епоху через особистість — залишається цікавою всім, хто прагне зрозуміти і своє місце в ній.

Зрозуміло, за незмінності цієї основної формули, що довела безпомилковість навіть при найбільш заплутаних розкладах, форма її подачі постійно змінюється. Донести висновки експертів програми до кожного жителя країни можна лише у єдиний спосіб — вмістивши наукові, по суті, результати соціологічних досліджень у яскраву й привабливу упаковку.

І тут слід віддати належне організаторам програми — її фінал може дати фори багатьом естрадним фестивалям і гала-концертам. При цьому ніколи не виходячи за межі хорошого тону й інтелігентності, що не так часто тепер трапляється. Відсутність фальші в будь-якій ситуації — головний секрет організаторів програми «Людина року», завдяки якому вдається завоювати довіру глядачів, викликати відчуття того, що вони не тільки свідки, а й учасники події, яка подарувала моменти найвищого емоційного напруження.

Навряд чи колись забудуться сльози радості і гордощів за свою державу лауреата премії «Прометей-престиж», усесвітньо визнаного майстра балету Вадима Писарєва. І зворушливе розгублення юних талантів вітчизняної культури Каті Бужинської та Віктора Іщука. І творчий порив Надзвичайного і Повноважного Посла Франції в Україні Домініка Шассара, в чиїх руках заспівала скрипка. Та й високі державні мужі, політики, великі бізнесмени ледве стримували емоції цих хвилин істинного торжества людини, справи й помисли котрої схожі на священний вогонь Прометея, добутий в ім’я людей.