«ДЗВОНИ МАЙБУТНЬОГО» СПОВІЩАЮТЬ ПРО ПОЧАТОК

«ЛЮДИНА РОКУ»: МІЖ ВЧОРА Й ЗАВТРА

Кінець тисячоліття... Час підбивати підсумки подіям глобальним і локальним, час прокладати шлях у нове тисячоліття — незвідане й знадливе. І час називати імена найдостойніших.

Ось уже п’ять років це робить загальнонаціональна програма «Людина року». Народжена в пору політичної та соціальної нестабільності, зародкового стану української державності, вона успішно виконала й далі виконує місію, визначену в одному із перших привітань програмі Президента України Леоніда КУЧМИ: «Сподіваюсь, що подальша реалізація проекту «Людина року» сприятиме повному розкриттю духовного, інтелектуального потенціалу нашого суспільства, його розбудові на засадах свободи і демократії».

Промайнуло п’ять років, і за цей короткий термін у нашому суспільстві відбулися колосальні зміни. І стало очевидно, що свою лепту в ці перетворення внесла загальнонаціональна програма «Людина року». Тож, напевне, настав час, не кваплячись, уважно вдивляючись у події та обличчя, пройти разом із програмою весь п’ятирічний шлях, аби завтра знову гордо й урочисто пролунало: «Нехай осяє священний вогонь Прометея нездоланне прагнення людини досягти високої мети!».

Давно помічено, що вдалі ідеї, які згодом заслужили загальне визнання, ніколи не народжуються на порожньому місці. Вони завжди мають історичну основу, практичний сенс і цілком конкретних «батьків», котрі не пошкодували часу, сил і таланту на «вирощування» свого «дитяти». П’ять років тому в невеличкому місті Дніпродзержинську набрала цілком реальних форм авторської концепції ідея громадського визнання найвидатніших подій і особистостей держави. Так, 1995 року стартувала програма «Людина року».

Її історичною основою, на думку відомого політолога, президента БФ «Спів-дружність» Сергія Телешуна, став світовий і громадський досвід у визначенні лідерів різних сфер життєдіяльності суспільства.

— Пригадаємо радянські часи, — говорить Сергій Телешун, — коли існувала система змагальності під нехитрими емблемами ударника комуністичної праці чи найкращого за фахом. Як рудименти віджилої ідеології, ці механізми громадського визнання пішли в минуле, але нічого кращого й нового для стимулювання лідерства, неабияких досягнень чи шляхетних учинків наших сучасників не винайдено. Водночас, у перші роки незалежності України засоби масової інформації сформували у свідомості населення досить численні образи популярних і респектабельних співвітчизників, котрі могли претендувати на звання національної еліти. Саме програма «Людина року» сприяла «систематизації» заслуг і досягнень представників еліти, створенню конкурентного середовища в основних сферах громадської діяльності, а також стала поштовхом до розвитку фахової (експертної) оцінки політичних і економічних подій у країні. У цьому, головним чином, полягав практичний сенс ідеї.

Кажуть, що формула успіху — це з’явитися в потрібний час у потрібному місці. Проте, з погляду скептиків, час для реалізації програми «Людина року» обрано не вельми вдало: гіперінфляція, соціальні негаразди й незбалансованість економічних реформ породили глибоку апатію разом із масовим розчаруванням. Та й місце проведення першої програми — Дніпродзержинськ — ідеальним не видавалося. Утім, так думали скептики.

Аркадій Райцин скептиком ніколи не був. Вражаюча енергійність і працьовитість дозволили йому, людині тех-нічної освіти, зробити кар’єру в журналістиці та процвітати в організації шоу-заходів. Таких, приміром, як гучні, і на той час ексклюзивні, конкурси краси в 1988 і 1989 роках. Він інтерв’ював Валерія Леонтьєва, Олександру Пахмутову, Ірину Понаровську, Ларису Доліну й інших зірок першої величини, а гостями конкурсу краси були знаменитий «чудесник» Леонід Якубович і менш відомий кліпмейкер Юрій Гримов.

«Ідея програми «Людина року» збурювала мою свідомість не рік і не два, але форму практичного втілення набрала навесні 1995-го. У програми є навіть «місце народження»: список можливих номінацій і схему соціологічного опитування ми написали вдвох із редактором міської газети Раїсою Адашинською в неї на кухні, під час одного з чергових диспутів про долю нашого проекту», — згадує Аркадій Райцин.

Отже, мету, ідею та принципи майбутньої загальнона-ціональної програми було сформульовано. Залишалося найважче — втілити їх у життя. Організатор програми — соціально-громадський фонд «Дзвони майбутнього» (головою правління якого був Аркадій Райцин, а генеральним директором — його друг і однодумець Михайло Живаєв) звернувся за підтримкою в адміністрацію Президента, Кабінет міністрів, Верховну Раду, до обласної влади, ділових кіл і громадських організацій. І їм посприяли.

Проте ніякі рекомендації з центру чи фінансове сприяння спонсорів не забезпечують, як відомо, успіх і популярність заходу, вони лише посилюють відповідальність організаторів за результати їхньої праці. Це чудово розуміли всі, хто готував і проводив першу програму «Людина року-95». Скромна за масштабами, але неординарна за задумом акція, безперечно, перевершила найсміливіші прогнози: її успіх був очевидним, а результати багато в чому символічними. Серед перших 10 переможців і лауреатів премії «Прометей-престиж» було названо тодішнього голову правління «Приватбанку» Сергія Тігіпка й ведучу популярної телевізійної програми «Від перехрестя до успіху» Аллу Мазур. Яких висот вони досягли сьогодні, говорити зайве.

Першими, хто відчув значущість ідеї та неординарність нового проекту, хто підтримав авторів «Людини року» (як, можливо, комусь здавалося — провінційних вигадників), були перший помічник Президента Олександр Разумков, в.о. керівника інформаційно-ана-літичного управління Віктор Небоженко, міністр Кабінету міністрів Валерій Пустовойтенко й інші.

Коли стало очевидно, що перша спроба виправдала сподівання, і почалася підготовка до загальнонаціонального дебюту програми, «група підтримки» значно розширилася. Завдяки сприянню інформаційного агентства УНІАН, експертами, котрі висувають на конкурс нагород гідних, на їхній погляд, претендентів, стали 200 відомих журналістів з усіх регіонів України. Було створено Вищу академічну раду (своєрідне громадське журі), куди ввійшли такі авторитетні постаті, як секретар РНБО В.Горбулін, перший помічник Президента В.Литвин, прес-секретар Президента Д.Марков, президент «Інтерфаксу» А.Мартиненко, президент Спілки адвокатів В.Медведчук, поет Ю.Рибчинський, композитор В.Бистряков, президент ФК «Динамо» (Київ) Г.Суркіс, академік П.Толочко й інші не менш помітні персони. Першими співголовами Вищої академічної Ради обрали Вадима Гетьмана й Валерія Пустовойтенка — людей, котрих не треба представляти...

Часто трапляється, що заходи, які вдалися в аматорських умовах, не витримують випробування масштабністю, та ще такою! Тож організатори прагнули, аби всі елементи загальнонаціонального дебюту (від експертного опитування до оформлення сцени) було відпрацьовано бездоганно. Тим паче, що попереду стояло складніше завдання: визначити найкращих у 20 номінаціях найширшого спектра. І лише після підбивання підсумків голосування Вищої академічної ради, після завершення репетицій урочистої церемонії та розв’язання незліченних маленьких і великих проблем, пов’язаних із цим, коли зал Палацу «Україна» зібрав видатних спортсменів, артистів, полі-тиків, ділових людей і пресу разом, а на сцену вперше як лауреат громадської програми піднявся Президент України Леонід Кучма, організатори програми зізналися собі в тому, що їхня ідея має майбутнє...

Олександр РЯБЧЕНКО — народний депутат України, голова контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації

Бути володарем титулу «Людина року» — звісно, дуже почесно та престижно. І все-таки, вважаю, ця програма потрібна не стільки переможцям і навіть, як це не парадоксально, її організаторам, скільки народові України.

При зовнішній елітарності вона залишається глибоко демократичною по суті, допомагаючи зруйнувати стіну відчуженості між тими, хто виходить на яскраву сцену, і тими, хто в такі хвилини сидить у залі чи перед екранами своїх телевізорів. Зрештою, останнє й вирішальне слово в оцінці діяльності будь-якого лідера залишається за народом.

Упевнений: пройдений програмою «Людина року» шлях — лише передмова. Справжня її історія тільки починається. І починається вона разом із третім тисячоліттям.

Михайло ВОРОНІН — президент концерну «Михайло Воронін», академік

Мій фах — вдягаючи людей, робити їх прекраснішими. Програма «Людина року» також несе в наше життя красу, радість, надію.

Скажу як професіонал: у програми є свій стиль, шарм і добрий смак. «Людина року» — це теж своєрідна марка, причому, авторитет її постійно підвищується. Він складається з суми авторитетів усіх її учасників і лауреатів. У свою чергу кожен, хто має честь брати участь в програмі, крім пошани й величезного морального задоволення від високої оцінки своєї діяльності, дістає чудову рекламу. Для вітчизняного виробника це дуже важливо.

Разом ми зробимо Україну красивішою!