ЛЮБОВ ЗЛА, АБО ВІДКЛАДЕНЕ ЖИТТЯ

У справедливості першої частини народного вислову, винесеного в заголовок, мені, на жаль, довелося переконатися на власному досвіді. Не тому, що мій обранець поганий, а виключно тому, що не є громадянином України. Мошкіна — не моє прізвище. Але саме такою дрібною комахою відчуває себе обиватель, зіштовхнувшись із громіздкою українською бюрократичною машиною. Ну що таке в масштабах цілої країни доля однієї людини чи навіть маленької сім’ї з трьох осіб? Хто замислюється над тим, що саме ці окремі люди, сім’ї і становлять населення України, яке рік у рік неухильно скорочується — виїжджає за кордон, вимирає і не хоче народжувати дітей (див. довідку «ДТ»)?..

Про нелегкі випробування, котрі випали на долю українців, змушених у пошуках заробітків вирушати на чужину, пишуть багато: цій справді серйозній і гострій проблемі кожне друковане ЗМІ присвячувало свої шпальти хоча б один раз. Про іноземців, яких доля закинула в Україну, говорять нечасто й в основному про нелегальних мігрантів із країн третього світу, які намагаються транзитом пробратися через Україну в Європу. Як живеться тим, хто, приїхавши в Україну на навчання і знайшовши тут свою половинку, з тих чи інших причин вирішив спробувати звити сімейне гніздечко на території нашої незалежної держави, — про це пишуть украй рідко. Слід сказати, що таке трапляється й справді дуже нечасто. Змішані пари, як правило, воліють виїхати з України. Повсякденна дійсність нашої Батьківщини не дуже приваблива для іноземців, аби їм хотілося тут жити і працювати постійно. Вона просто відлякує. Наважитися на такий крок іноземний громадянин може тільки в тому випадку, якщо на батьківщині йому втрачати нічого — там ще гірше. Або якщо дуже кохає…

Якби знали заздалегідь, які випробування очікують нас у майбутньому через те, що ми вирішили бути разом, то, напевно... все одно вибрали б одне одного. Я вірю, що все не випадково і що шлюби укладаються не на землі.

Ми знайомі вже майже 14 років. Перші шість із них, за незначним винятком, провели в різних містах: мій майбутній чоловік навчався в медінституті. Телефон, Інтернет... За будь-якої можливості поїздами чи літаками мчали одне до одного. Ніхто з нашого оточення не вірив у хепі-енд таких стосунків.

Він закінчив інститут і переїхав у Київ. Попереду була ще спеціалізація — чотири роки клінординатури. Таку вимогу пред’являє до медиків країна мого чоловіка, і це передбачає міждержавний договір з Україною. (Українські медики в інтернатурі навчаються півтора, а в клінординатурі (за бажання) — 2 роки.)

Проблема медичної освіти і власне медицини в Україні порушувалася неодноразово. Не відкрию Америки, сказавши, що дипломи продаються й купуються, а сучасні методики лікування доходять до нашої «європейської» країни нескоро. Свій неоціненний досвід і знання практикуючі лікарі передають молоді дуже неохоче. Студенти, котрі щойно закінчили медінститут, інтерни, шастають без діла по медустанові, в якій повинні одержати спеціалізацію і, по суті, стати справжніми лікарями: ніхто не квапиться їх навчати й ділитися досвідом. За це не платять. Та й навіщо виховувати собі конкурентів? 70-річна жінка-лікар досі виконує унікальні операції вже нетвердою рукою. При цьому молодих своєї методики не навчає: боїться перспективи виявитися незатребуваною, того, що доживати доведеться на мізерну пенсію, бо її гідна усілякої поваги праця, її неоціненний досвід у країні належним чином не оцінюються. Звідси і якість сучасної вітчизняної медицини.

Нерідко українським інтернам за доступ на операцію доводиться платити. Що вже казати про іноземних... А щоб стати лікарем, диплома медінституту недостатньо, потрібен хороший практичний досвід.

В Україні понад 150 тисяч лікарів. Це дуже багато. Ставка в столичній медустанові обходиться від трьох до п’яти тисяч доларів. Однак із величезної кількості щорічно випущених медиків лише одиниці пробиваються до справжніх знань, домагаються поваги і можливості стати справді хорошими лікарями.

Іноземні студенти за своє навчання в Україні платять 2,5—3 тис. доларів на рік. Легальної можливості працювати вони при цьому не мають. Таким чином, дозволити собі приїхати на навчання в Україну можуть тільки діти з небідних сімей. Та ось запитання — чи поїдуть вони сюди по освіту, рівень якої далекий від бажаного, а жити доведеться в умовах складнощів, які виникають щокроку, неможливості працювати, забезпечуючи хоча б своє проживання, і нескінченного, геть невиправданого викачування грошей?

Однак повернуся до своєї історії. Офіційно оформити наші стосунки виявилося справою теж непростою. Моя Батьківщина дуже намагалася уберегти мене від шлюбу з іноземцем, вимагаючи величезну кількість усіляких паперів і шокуючи подробицями їх складання. Так, щоб перекласти українською мовою паспорт чоловіка, перекладача з Державної нотаріальної контори м.Києва №1 чомусь знадобилося відвідувати вдома. Загалом, в актовий зал Центрального загсу ми потрапили, коли мій живіт майже діставав до носа: через п’ять днів у нас народилася донька. Саме з цієї причини ми й не звернули уваги на помилку в імені чоловіка, допущену при перекладі паспорта. Усього одна літера, яка коштувала згодом чимало грошей та нервів.

2001 року чоловік закінчив клінординатуру за фахом акушер-гінеколог. Пізнавши за ці роки приховану сторону української медицини, ми вирішили влаштовувати життя нашої сім’ї на його батьківщині. Там він відкрив приватний кабінет і через вісім місяців покликав мене й дочку. Можливо, ми поквапилися: із грошима було сутужно, жити довелося в будинку свекрухи. Мене вистачило тільки на два місяці, потім разом із дочкою я повернулася до Києва.

Вдалося влаштуватися на роботу. Я дуже вдячна людям, котрі підтримали мене в цей нелегкий період. Матеріальне становище чоловіка кардинальним чином не поліпшувалося: він усе ще не міг утримувати сім’ю й винаймати квартиру. Минуло дев’ять місяців, і ми вирішили, що в Києві принаймні зможемо бути разом і жити окремо.

Отримавши візу «П1» (оформляється особам, які в’їжджають в Україну у приватних справах, а також із метою лікування), чоловік нарешті приїхав до нас. Перш ніж думати про працевлаштування, необхідно було одержати посвідку на проживання — процедура клопітна, потребує чималих грошових витрат і біганини. Приміром, довідка про несудимість, яку тепер часто вимагають не тільки від іноземців, а й від українських громадян, дійсна протягом одного місяця. Щоб одержати її, доведеться вистояти величезну чергу на Володимирській, 15, а потім місяць очікувати, доки вона буде готова (терміново, за два тижні, обійдеться в 20 гривень). Таких довідок нам знадобилося за весь час чотири. Щоправда, як потім з’ясувалося, значно простіше і швидше одержати їх можна було лівим шляхом: за три дні — 60 гривень, а за день — 80. (Так само, за триваліший термін і значно дорожче, можна отримати навіть українське громадянство.)

Зібраний солідний пакет документів потрібно здати в районний ВВІР, звідти він потрапить у ВВІР міський, де, якщо ніяк не поквапити, може теліпатися від трьох місяців до року, а може і взагалі загубитися (так сталося з одним із знайомих).

Після розгляду й перевірки документів у разі позитивного рішення міський ВВІР видає довідку, за якою іноземний громадянин повинен буде оформити імміграційну візу «І-2» у посольстві України за кордоном — на території своєї держави. Необхідність отримання цієї візи для мене загадка. У постанові Кабміну від 20 лютого 1999 р. № 227 «Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну» перераховуються типи віз, які не є підставою для зміни соціального статусу іноземного громадянина в Україні. До таких не належить віза «П-1». Але виїжджати за межі України, щоб отримати візу «І-2», все ж таки довелося, хоча це й вилилося в чималі витрати для сім’ї. Сама віза коштує близько 100 доларів, у значно більшу суму вилилася дорога назад і двотижневе (мінімум) проживання в очікуванні візи.

Ще через місяць (і це було дуже швидко, за всіма мірками) жадана посвідка на проживання нарешті була отримана. До речі, цей «золотий» документ (тепер безстроковий) має на диво непрезентабельний вигляд. Виконаний він на папері, у який в недавньому радянському минулому в магазині загортали варену ковбасу чи оселедець. Назву на обкладинці перекреслено, зверху надруковано нову. Та ми все одно святкували першу перемогу. Можна було починати займатися працевлаштуванням...

Використання іноземної робочої сили в Україні регламентується низкою законодавчих актів, зокрема законами України: «Про правовий статус іноземців», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», «Про біженців», «Про угоди про розподіл продукції», «Про зайнятість населення».

Дозволи на працевлаштування іноземних громадян в Україні оформляє й видає Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або, за його дорученням, відповідні центри зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, відповідно до постанови Кабміну України від 1.11.99 р. №2028 «Про затвердження Порядку оформлення іноземцям і особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні».

З медиками ситуація трохи інша. Дозвіл на медичну діяльність в Україні іноземному громадянину видає МОЗ. Туди ми й вирушили.

Для одержання дозволу, як з’ясувалося, крім посвідки на проживання і дипломів про закінчення медінституту та проходження спеціалізації, необхідна ще ціла низка документів. Зокрема й довідка про те, що документи іноземного громадянина подано на розгляд у відповідні органи для отримання громадянства, і лист із міського відділу охорони здоров’я, який гарантує місце роботи із зазначенням посади. Крім того, виявилося, що чотирирічної медичної спеціалізації мого чоловіка, отриманої на контрактній основі в Києві, за що державі було сплачено близько 8 тис. дол., Україна не визнає. Тобто проходження чоловіком клінординатури, яка стоїть на сходинку вище від інтернатури, визнається. А от спеціалізацію українським медикам дає саме інтернатура. Отож, попри те, що чотирирічна клінординатура чоловіка за кількістю годин і вивчених дисциплін покриває разом узяті вимоги типових планів інтернатури (1,5 року) і клінординатури (2 роки) для українських громадян, необхідно знову протягом півтора року проходити на контрактній основі (як іноземному громадянинові) спеціалізацію — інтернатуру. Щоправда, начальник відділу медичних кадрів запевнив нас, що цілком можливо, зважаючи на те, що клінординатуру чоловік проходив протягом чотирьох років, а не двох, домовитися в КМАПО ім.Шупика про те, щоб спеціалізація тривала тільки три місяці. Треба тільки підготувати всі документи й одержати в МОЗі направлення на спеціалізацію у КМАПО ім.Шупика.

Ми також дізналися, що за всі роки незалежності Української держави у відділі медичних кадрів МОЗу побувало аж 15 іноземних громадян, які бажали влаштуватися в Україні на роботу з медичного фаху. Начальник відділу медичних кадрів із гордістю розповів, як іноземці нарікали на несправедливість і заплутаність законодавства, скандалили, намагалися оминути чинні правила і навіть подавали на МОЗ у суд. Один із них закупив за кордоном і привіз в Україну обладнання, вклав гроші в клініку, однак, так і не домігшись дозволу на медичну діяльність, змушений був облишити свою затію.

Що ж, ми мали намір іти законним шляхом. І почали збирати документи, яких бракувало. При подачі документів на отримання громадянства вилізла вищезгадана помилка в українському перекладі паспорта чоловіка. І хоч як ми билися над тим, щоб виправити її в Україні, чоловікові все ж довелося знову їхати на батьківщину, тепер уже по свідоцтво про народження.

Паралельно ми намагалися знайти місце роботи. У державній медустанові, в якій чоловік проходив злощасну чотирирічну клінординатуру під керівництвом головлікаря, про нього пам’ятали як про хорошого спеціаліста. Здивувалися необхідності проходити спеціалізацію — чоловіка й так вважали спеціалістом, адже він довів це на практиці. Були не проти взяти його на роботу. Питання упиралося в лист від міського відділу охорони здоров‘я, який зрештою був відправлений у МОЗ факсом. Щоправда, без зазначення місця роботи. На руки чоловікові не видали навіть копію цього листа.

Однак начальник відділу медичних кадрів видати дозвіл на медичну діяльність в Україні все одно відмовився. Попри довідку з ВВІР про те, що документи чоловіка перебувають там на розгляді для отримання громадянства, у МОЗі було сказано: чоловік повинен пройти півторарічну спеціалізацію, уклавши відповідний контракт із КМАПО ім.Шупика як іноземний громадянин, тобто на платній основі — близько 4 тисяч доларів за курс навчання. Причому тепер, через дев’ять місяців, витрачених на оформлення всіляких паперів, уже не йшлося про те, що можна спробувати домовитися про три місяці спеціалізації. А це докорінно змінювало справу: матеріальні ресурси сім’ї вже були просто вичерпані, працює ж весь цей час тільки один. До того ж платити за спеціалізацію — одне, а платити в повному обсязі за те, що вже проходив, та ще й витратити на це півтора року, — зовсім інше.

Однак що чиновникові до долі маленької сім’ї з трьох осіб, адже за літерами не видно дев’яти місяців відкладеного життя. Як у старої баби з казки про золоту рибку, у чиновника виникають усе нові вимоги. Хіба про них не було відомо з самого початку? Дев’ять місяців безгрошів’я, надій, сподівань, марних спроб, неврозів та депресій і, зрештою, повного розпачу. Маленька сім’я з трьох осіб не потрібна державі під назвою Україна, якщо в неї немає достатньої кількості грошей, що їх чиновник може покласти собі в кишеню.

А може, таких сімей в Україні забагато?

Я відправила запит у Міністерство соціальної політики і праці про те, скільки іноземних громадян і з яких країн легально працюють в Україні, у яких галузях та на яких умовах.

Відповідно до наданих у регіональні центри зайнятості звітів, на підприємствах, установах і в організаціях України на 1 липня 2003 року працювало 4274 іноземних громадянина. Більшість їх — громадяни Польщі, В’єтнаму, Туреччини, Китаю, Росії. 94,8% працювали за наймом, 4,9% — у рамках договорів підряду, решта представлені як фізичні особи. Із загальної кількості осіб, котрі працювали за наймом, більшість (91,7%) — робітники-мігранти (дві третини — з країн «далекого зарубіжжя»), 8,3% — сезонні і прикордонні робітники (із країн СНД).

Найчисельніші групи іноземців задіяні в сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві — 450 чоловік (10,5%); у колективних, громадських і приватних послугах — 558 чоловік (13,1%); в обробній промисловості — 777 чоловік (18,2%); в оптовій і роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, послугами з ремонту — 1377 чоловік (32,2%). У першому півріччі 2003 року відповідні дозволи видано 1799 особам, із них працювали — 1576 чоловік.

Як бачимо, не так уже багато іноземців прагне працювати в Україні. Фізичних осіб серед них узагалі менше одного відсотка.

Моє запитання про приблизну кількість іноземців, котрі працюють в Україні нелегально, Міністерство соціальної політики та праці, на жаль, залишило без відповіді. Так само, як і прохання дати оцінку — чи існує об’єктивна необхідність у роботі іноземних громадян на території України. Знехтувала прес-служба міністерства і запитанням про те, чим відрізняється українське законодавство, що стосується працевлаштування мігрантів в Україні, від аналогічного у країнах Євросоюзу. Здавалося б, про це можуть і повинні знати у відомстві уповноваженого з прав людини. Однак керівник прес-служби дуже чемно й коректно відповів мені, що необхідності порівнювати, як вирішуються ці питання в Україні й за кордоном не було, оскільки не було звернень щодо цього у їхнє відомство.

У Мін’юсті, як з’ясувалося, прес-служба перебуває на стадії створення, тому надати інформаційну допомогу не може. Мені порадили звернутися в Департамент юстиції, до заступника директора Людмили Нижегородової, яка, ознайомившись із запитаннями з офіційного листа редакції, заявила, що у неї є авторська стаття по двох із чотирьох запитань і вона готова обговорити умови, на яких передасть її в редакцію. Оскільки авторська стаття редакцію не цікавила, то Людмила Олексіївна, моментально втративши будь-який інтерес, відразу відфутболила мене назад у прес-службу Мін’юсту. На цьому мої спроби отримати необхідну інформацію закінчилися: усякому терпінню настає край.

* * *

…Одного разу ввечері, коли розпач і відчуття безвиході укотре сягнули свого апогею і здавалося, що більше геть ні на що не залишилося сил, я пішла в кухню і там, у темряві, тихо плакала від безсилля та втоми. Обережно відчинивши двері, зайшла моя дочка, мовчки обняла й стала гладити по волоссю своєю крихітною ручкою. «Красуне моя, що сталося? Хто тебе скривдив?»

Як пояснити трирічній дитині? «Я більше не буду, маленька. Просто на мене накричав один дядько, а я не змогла відповісти, злякалася — він був дуже великий і лихий». — «Мамо, перестань, очі будуть червоними. Завтра піди до цього дядька. Не бійся, скажи йому, що я нікому не дозволю тебе кривдити. Усе буде гаразд. Я обіцяю, моя красуне».

Я не могла стримати усмішки. Стало так спокійно, тепло й затишно... І сили звідкілясь знову з’явилися. Ми обов’язково будемо, утвердимося… Ми обов’язково доможемося, навіть якщо не в цій країні (хай їй буде прикро). Але неодмінно разом. Про це просто не можна забувати…

За даними Держкомітету статистики, чисельність населення, яке постійно живе в Україні, становить 47,44 млн. чоловік. За підсумками минулого року, кількість його скоротилася майже на 357 тис. чоловік, тільки з листопада по грудень 2003-го — приблизно на 30 тис. чоловік.

За цей самий період в Україну прибуло 35 502 іноземці і
59 044 українських громадянина залишили країну.