«ЛІВІ» ТА «ПРАВІ» ШЛЯХИ ЦЕРКВИ. ДО ПЕРЕХРЕСТЯ?

Протягом десятиліття неза-
лежності однією з найгостріших проблем державотворення було і залишається питання національної інтеграції. В суспільстві панує переконання, що національна інтеграція можлива лише за умов оформлення національної ідеї — системи цінностей, здатних
об’єднати народ.

З перших років незалежності великі надії як на ідейного провідника народу покладалися на церкву. І ці сподівання мали під собою реальне підґрунтя, про що свідчив досвід сусідніх країн.

Найяскравішим прикладом могла слугувати Польща, де католицька церква з початку 80-х років стала провідником у боротьбі з тоталітарним режимом і до сьогодні є найвищим моральним авторитетом для населення. Національна єдність польського народу значною мірою опирається на християнські ідеї, носієм яких є католицька церква.

Іншим прикладом впливу церкви на процеси національної інтеграції могла б стати східна наша сусідка — Росія. Як і в Польщі, в Росії статус церкви визначається глибокою історичною традицією. Протягом віків Російська православна церква була ідейною опорою держави. Цікавий той факт, що державницька, національна і релігійна ідеї в Росії тісно переплелися, витворивши в минулому гасло: «Самодержавие — православие — народность». Православна церква протягом століть проголошувала ідею особливості, обраності російського народу як «народу-богоносця», який успадкував традицію істинного християнства. Саме з цих переконань виростала ідея «Третього Риму». Російська православна церква завжди протиставляла себе церкві католицькій і водночас прагнула утвердити ідею особливості, зверхності російської духовності, російської цивілізації над цивілізацією західною, католицько-протестантською. «Відрубницька» традиція РПЦ яскраво проявляється і сьогодні. Попри те, що сім десятиліть тоталітарного тиску перетворили росіян у переважній масі на атеїстів, РПЦ і сьогодні переконана в особливій місії православ’я і російського народу як його головного носія.

В умовах, коли християнська ідея в усьому світі потребує захисту об’єднаними зусиллями усіх християн, РПЦ продовжує вести діалог з іншими конфесіями у формі ультиматумів. Протягом кількох років її предстоятелі докладають масу зусиль, щоб не допустити візитів папи римського на «канонічні православні території»; московський патріарх і досі відмовляється від зустрічі з предстоятелем католицької церкви; в газетних і журнальних публікаціях, автори яких — ієрархи, духовенство або віруючі РПЦ (або ж УПЦ МП), постійно бачимо гостру критику всієї так званої «західної цивілізації», що перебуває під «ідейним проводом католицизму та протестантизму», таких характерних елементів, які приписуються їй, як культ сили, безбожництво, постійне прагнення насолод, і т.д. і т. п. Протистояти цим гріховним явищам, мовляв, зможе лише духовно відроджений російський народ.

Ще одним надзвичайно важливим аспектом інтегративної діяльності РПЦ є її вплив на росіян та російськи орієнтований елемент поза межами Росії. Саме завдяки своїй належності до православ’я мільйони людей (що цікаво, в масі своїй невіруючих, які, однак, вважають себе історично належними до православної традиції) перебувають під впливом інтеграційних процесів, які значною мірою ініціюються РПЦ. Така ситуація надзвичайно небезпечна для молодих пострадянських держав, де проживає значна кількість російськомовного населення (не росіян — зауважимо), яке втягується в процес російської національної інтеграції.

Таким чином, приклади Польщі і Росії переконують, що церква справді може стати активним чинником національної інтеграції. Однак чи буде корисним досвід сусідів для України?

Перш за все необхідно усві-
домити, що ситуація, яка склалася в релігійному житті України, значно відрізняється від релігійної ситуації в Польщі і в Росії. По-перше, в Україні, яка проголошена поліконфесійною державою, немає жодної конфесії, що домінувала б в усіх регіонах держави. Україна поділена на зони впливу тієї чи тієї конфесії: в Галичині домінуючий духовний провід належить УГКЦ, в Центральній, Південній та Східній Україні — УПЦ МП, причому в деяких областях цих регіонів (Донецькій, Кіровоградській, Запорізькій, Києві) кількість протестантських громад поступово досягає рівня православних; значну частину релігійної інфраструктури Криму становлять мусульмани. В багатьох областях релігійні впливи на населення розподілені між кількома конфесіями, що не дає можливості говорити про значне переважання впливу тієї чи тієї церкви. По-друге, внаслідок ідеологічного тиску атеїстичного забарвлення на кілька поколінь українців протягом останнього століття вони, українці, у переважній своїй більшості втратили віру в Бога, а сплеск зацікавлення релігією протягом останніх років має, швидше, ритуальний характер і не торкається внутрішньої сутності особистості. Показово, що рік у рік авторитет церкви серед населення все більше падає, на що значною мірою впливає міжконфесійне протистояння. Українцям бракує навіть елементарного знання основ віровчення християнської церкви. У багатьох із них, попри відчутну потребу віри у щось трансцендентне, не склалося чітких християнських світоглядних уявлень. Часто можна почути фразу типу: «Я все-таки вірю, що щось воно таки є», однак зрозуміло, що ця віра не має нічого спільного із вірою в Бога у християнському розумінні. Таким чином, населення України за своїм ставленням до релігії поділяється на три групи: віруючих релігійних людей; осіб, які не мають чітких релігійних переконань; та невіруючих, байдужих до релігії осіб. Пропорційне відношення цих груп визначити надзвичайно важко, однак кожна налічує надто багато наших співвітчизників, аби можна її не брати до уваги. Отже, із реальним втіленням у життя принципу свободи совісті в українському суспільстві, на відміну від радянського, члени якого переважно були атеїстами, відбувається суспільний поділ за принципом ставлення громадян до релігії. Чи може за таких обставин будь-яка конфесія, або всі вони разом узяті, виконувати роль одного з чинників національної інтеграції? Питання риторичне. Таким чином, вищесказане, на нашу думку, свідчить про те, що досвід католицької церкви у Польщі як рушія національної інтеграції, завдяки одностайній формальній і фактичній належності поляків до церкви, не є, на превеликий жаль, придатним для України.

Якщо порівнювати Україну і Росію, то тут можна стверджувати, що українці — не менш релігійні, ніж росіяни, а з огляду на те, що у 50-мільйонній Україні більше зареєстрованих релігійних громад, ніж у 140-мільйонній Росії, можна припускати кількісне переважання української релігійної інфраструктури над російською, однак в Україні немає жодної конфесії, яка б могла так потужно сформулювати та відстоювати національну ідею, об’єднавши її з релігійною, як це протягом століть вдається Російській православній церкві. Поширенням цих ідей в Росії переймалася не лише церква, а й найбільш знакові постаті політичного та культурного життя країни.

Таким чином, і російський досвід участі церкви в процесах національної інтеграції навряд чи сьогодні або в майбутньому стане у пригоді, адже нереальність утвердження в Україні єдиної релігійно-національної ідеї зумовлена не лише відсутністю безперервної традиції існування національно-державницько орієнтованої церкви (не беремо до уваги УГКЦ — вона діє на локальній території), а й відсутністю будь-яких підстав сподіватися на утворення такої єдиної і монопольної церкви в майбутньому за умов поліконфесійності суспільства. Сучасні події свідчать, що релігійні конфесії в Україні є не рушіями національної інтеграції, а, швидше, чинниками суспільної дезінтеграції. Протягом усього десятиліття не припиняється і не видно, що найближчим часом припиниться, міжконфесійне протистояння.

Релігійні конфлікти досягли такої гостроти, що виникає побоювання з приводу переростання їх у жорстке кровопролитне протистояння, на які такими багатими виявилися 90-ті. Основним лейтмотивом несприйняття більшістю галичан православної церкви була впевненість у її проросійській заангажованості. Ситуація в Західній Україні змінилася на краще лише після того, як православні громади, що залишилися у краю, перейшли чи то під зверхність УПЦ КП, чи то — УАПЦ. Позитивну роль у стабілізації ситуації відіграла постійна налаштованість ієрархів церков на компроміс та діалог. І головне — православна церква в Галичині поступово втрачає свій імідж виразника інтересів Москви, що надзвичайно важливо для цього регіону. Порозуміння між УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ — важливий фактор у процесі суспільної консолідації в краю. Свідченням цього є спільні відправи під час найбільших релігійних свят (наприклад, під час Водохреща 2001 р. у Львові), хресні ходи у дні загальнонаціональних свят (у Дні незалежності, соборності, річниці проголошення ЗУНР та ін.), які об’єднують в єдину спільноту багатьох віруючих, незалежно від конфесій, до яких вони належать.

Однак, попри значний про-
грес у розвитку відносин між УГКЦ і УПЦ КП та УАПЦ, проблемні питання між ними ще не зняті повністю. Одним із найгостріших таких питань залишається проблема спільного богослужбового використання храмів, яка й досі остаточно не врегульована і яка тісно пов’язана з розв’язанням проблеми власності на церковне майно. УГКЦ й надалі вимагає повної не лише моральної, а й матеріальної реабілітації, яка передбачає повернення практично всіх, збудованих до 1946 р., храмів у власність церкви. Можна прогнозувати, що по вирішенні проблеми відповідного забезпечення усіх віруючих культовими спорудами питання міжконфесійного протистояння між УГКЦ і УАПЦ та УПЦ КП буде остаточно зняте.

Однак це не означатиме повної ліквідації протистояння між греко-католиками та православними в Західній Україні. З тієї причини, що хоч і небагато громад УПЦ МП залишилася в регіоні, однак вони мають впливових захисників у Москві та Києві, яким не можуть подобатися тенденції розвитку процесів у релігійному житті регіону. Тому час від часу вони вдаються до дій, що дестабілізують ситуацію в краю. Такі акції відбуваються на тлі «занепокоєння Російської православної церкви фактами приниження прав її віруючих у Західній Україні». Вкрай напружена ситуація склалася у січні-лютому 1998 р., коли прагнення РПЦ «налагодити стосунки між УГКЦ і УПЦ МП» супроводжувалися пікетами ультрарадикалів (організація «Пам’ять») поблизу посольства України в Москві, які погрожували послати в Україну своїх бойовиків. Зрозуміло, що такі дії не тільки не сприяють покращанню становища віруючих УПЦ МП, а, навпаки, створюють їм імідж носія чужих національних інтересів, що ставить їх поза процесами національної інтеграції в регіоні.

Абсолютно інакша ситуація у решті регіонів України, які перебувають поза зоною домінуючого впливу УГКЦ. Причому до цих регіонів належать і такі західноукраїнські області, як Волинь, Буковина, значною мірою Закарпаття. В усіх цих областях за домінування у релігійному житті сперечаються православні конфесії, причому з року в рік усе достойнішу конкуренцію їм складають протестантські деномінації, які користуються розломом українського православ’я. Таким чином, у переважній більшості регіонів України їх релігійну структуру формують три потужні сили. Першою і найпотужнішою з-поміж них є УПЦ МП — найчисельніша конфесія України, громади якої мають більшість у переважній частині областей. Другою силою наважимося, можливо, трохи випереджаючи події, назвати тандем інших двох православних церков — УПЦ КП та УАПЦ, і не лише тому, що динаміка подій свідчить про їх можливе
об’єднання в недалекому майбутньому, а й через те, що ці церкви надзвичайно близькі за своєю ідейною спрямованістю. Третя сила представлена усією палітрою протестантських деномінацій. Значну роль у релігійному житті країни відіграють також католицька церква та іслам, але, з огляду на те, що це в основному релігії національних меншин, вважаємо за доцільне вивчення їх впливу на процеси національної інтеграції в інших дослідженнях. Повертаючись до визначених нами конфесій, зазначимо, що кожна із церков, зарахованих до двох останніх груп, має власну специфіку, і в деяких питаннях віровчення прірва між, наприклад, протестантськими деномінаціями глибша, ніж між ними та православними церквами. З другого боку, всі православні церкви, попри їх поділ, сповідують практично ідентичну релігійну філософію. Однак застосований нами поділ диференціює релігійні організації за принципом їх ставлення до проблем українського державотворення, з якими тісно пов’язані питання національної інтеграції.

УПЦ МП залишається єдиним тілом із РПЦ. Історично склалося так, що стосунки України і Росії мають особливий (для багатьох українців та росіян «братерський») характер саме завдяки віросповідній єдності, в якій ці народи перебувають протягом століть. Православна церква з її довершеною інфраструктурою, з центром то в Києві, то у Владимирі, то в Москві, була тією інституцією, яка підтримувала ідею єдності східнослов’янських народів навіть тоді, коли вони або ж були позбавлені державності, або ж перебували у складі різних держав. Знаючи це, важко припустити, що сьогодні православна церква відмовиться від ролі духовного об’єднувача цих народів. Після розвалу СРСР саме православ’я стало одним із найпотужніших чинників, здатному утримати їх у єдиному духовно-культурному просторі. І, як бачимо, сьогодні Російська православна церква та УПЦ, що перебуває з нею у молитовній єдності, успішно виконують свою місію. Ще раз підкреслимо, що ця місія носить інтеграційний характер, але не на національному, а на міжнаціональному рівні. Багато ієрархів, священиків та віруючих УПЦ МП відчувають себе набагато ближчими духовно до одновірців росіян, ніж до осіб своєї національності — католиків, протестантів, православних інших конфесій.

Ієрархія УПЦ МП демонструє свою аполітичність щодо українських справ, однак час від часу все ж проявляє певну активність у неукраїнській політиці. Особливо яскраво це виявилося під час бомбардування Югославії, коли офіційні друковані органи УПЦ донесли до читачів заяви ієрархів церкви про підтримку православного сербського народу і всю лжедемократичну, мілітаристську сутність західної політичної системи. Іншою подією із цього ряду, на наш погляд, є факт участі українських ієрархів у процесі канонізації Архієрейським собором РПЦ царської родини у 2000 р. Важко дати однозначну відповідь, чи не мала ця акція політичного підтексту, пов’язаного з відродженням імперських символів Росії.

На перший погляд, дивним може здатися і той факт, що УПЦ МП серед політичних партій чи не найбільше порозуміння знаходить із комуністами. У Сімферополі свого часу виникла непроста ситуація навколо питання спорудження кафедрального собору УПЦ, ініційованого лідером кримських комуністів Л.Грачем та місцевим ієрархом. Храм було зруйновано в часи комуністичної антирелігійної кампанії. Комуністична партія є найвпливовішою політичною силою в регіонах, які перебувають під домінуючим впливом УПЦ МП. Безперечно, однією з головних ідей, яка єднає прихильників «лівих» переконань та віруючих цієї конфесії, є їхнє позитивне ставлення до процесів східнослов’янської інтеграції. При цьому ні діячі церкви, ні політики відверто та офіційно не проголошують своїх переконань. Зрозуміло, вище сказане не означає, що слід ототожнювати комуністів чи інших «лівих» із віруючими УПЦ МП, адже багато хто з них або їхніх симпатиків залишилися на атеїстичних позиціях (хоча в наших умовах декларована належність до якоїсь із церков не завжди опирається на тверді релігійні переконання), і водночас серед віруючих цієї церкви є багато осіб, які не тільки не симпатизують комуністичним ідеям, а й брали активну участь у антикомуністичному русі. З 1992 р. в Україні відбуваються процеси то зближення, то дистанціювання ще двох православних церков — УПЦ КП і УАПЦ. Хоч би чим закінчився діалог про порозуміння, який триває наразі, можна стверджувати, що врешті-решт він приведе до об’єднання двох конфесій, між якими практично не існує ідейних протиріч. При цьому і УПЦ КП, і УАПЦ ставлять перед собою спільну мету — «незалежній Україні — незалежну церкву». Втілення цієї ідеї у життя наштовхується на проблему канонічності обох церков, яка може бути розв’язана лише з участю Вселенського патріарха.

«Печать неканонічності» не може не відштовхувати від цих церков багатьох віруючих, які є прихильниками автокефалії української церкви. Тому прогнозуємо значні зміни у релігійній інфраструктурі України в разі утворення єдиної Помісної православної церкви і надання їй канонічного статусу.

Саме на це сподіваються політичні сили націонал-демократичного спрямування. На святковому засіданні, приуроченому річниці об’єднання УНР і ЗУНР, 22 січня 2001 р. І. Драч заявив, що сприяння утворенню єдиної Української православної церкви є одним із основних завдань об’єднаних націонал-демократичних сил. На відміну від ієрархів УПЦ МП, предстоятелі УПЦ КП не приховують свого інтересу до політичних подій і беруть досить помітну участь у різноманітних політичних акціях, організаторами яких є або ж владні структури, або ж партії, що сповідують патріотичну риторику. Саме ці сили постійно наголошують на необхідності суспільної консолідації для побудови незалежної української держави. Про це говорили і Президент у своєму зверненні до народу 22 січня 2001 р., і І.Драч на вже згаданих урочистостях, і патріарх Філарет у своєму виступі на Помісному соборі УПЦ КП наприкінці 2000 р. На відміну від діячів УПЦ МП, які не тільки не в змозі сприяти національній інтеграції, але, розуміючи непохитність поліконфесійного статусу держави, і не прагнуть цього робити (чого вартує бодай одна з останніх заяв УПЦ про те, що вона розірве будь-які зв’язки з Римською церквою у разі, якщо папа під час візиту в Україну матиме зустрічі з представниками «неканонічних» православних конфесій, датована тим-таки 22 січня 2001 р.), предстоятелі та духовенство УПЦ КП і УАПЦ зосереджують масу зусиль саме на розвитку процесів національної інтеграції, але, на жаль, великих успіхів у цій справі їм досягти не вдається.

Взаємини «канонічної» і «неканонічних» православних церков тримають у постійній напрузі все суспільство, яке не може стояти осторонь конфлікту. А конфлікт цей час від часу виходить за межі елементарної пристойності, прикладом чого стало побиття патріарха Філарета і його оточення в Маріуполі, скандал навколо спорудження Святоуспенського собору у Києві, прагнення ієрархів УПЦ МП за всяку ціну не допустити візиту папи римського в Україну, який, відповідно до їхніх заяв, супроводжуватиметься мітингами та пікетами протесту православних віруючих. І це лише найрезонансніші події, а скільки бруду виливають на ворожу церкву священики навіть у своїх проповідях.

Усе це призвело до того, що православ’я в Україні є, швидше, дезінтегруючим фактором у процесі національної консолідації. Історія міжправославного конфлікту і його сучасний перебіг не дають жодних підстав сподіватися на його позитивне вирішення. З огляду на це, політичним силам, які прагнуть покласти в основу ідеї українського державотворення ідею національної інтеграції, на наше переконання, слід відмовитися від наміру використати релігійний фактор у цьому процесі. Понад те, необхідно позбавити церкви можливості втручатися в суспільно-політичні процеси, адже це втручання вже зараз проектує міжцерковні конфлікти на й так багате конфліктами політичне життя держави. Крім того, слід позбавити державної підтримки будь-які конфесії через створення особливих умов для виховання молоді; побудову за державний кошт храмів та інші дії. Усе це призводить до все нових і нових конфліктів між віруючими — громадянами держави.

Тільки реальне втілення в життя принципів поліконфесійності та відокремленості церкви від держави може з часом привести, щонайменше, до релігійної терпимості, в основу якої ляже принцип «усі різні — усі рівні».

Церкви в Україні ще довго залишатимуться інтегруючим чинником, однак жодна з них — не чинником загальнонаціональної інтеграції. Греко-католицька церква й надалі залишатиметься тією інституцією, навколо якої гуртуватиметься більшість галицьких українців в Україні та поза її межами, навколо римо-католицької — люди, яким близька генетично та духовно західно-християнська традиція, а віруючими УПЦ МП залишатимуться ті, хто відчуває свою духовну та культурну єдність з Росією, кримські татари становитимуть в Україні більшість серед мусульман, протестанти й надалі ставитимуть свою національну належність на другий план після належності віросповідної, і, нарешті, віруючі «неканонічних» православних церков і надалі прагнутимуть поєднати національне відродження із відродженням релігійним.

Перш ніж втручатися у релігійні конфлікти, державна влада має сама собі дати відповідь на запитання, чи здатна вона вплинути на цю ситуацію так, щоб позитивно змінити її. При цьому необхідно пам’ятати, що у світі є, окрім Росії та Польщі, які не можуть стати для України прикладом взаємостосунків держави та церкви, й інші взірці —держави, де рівноправно співіснують різні релігії, що гарантує їхнім громадянам вільний розвиток власної духовності, держави, де релігійна належність не може бути приводом до агресії не тільки проти співвітчизника, а й проти будь-якої людини. Це і є справжня, а не надумана підстава для будь-якої інтеграції.