У ЗАРУЧНИКАХ — ЦЕРКВА

Прикро, але факт: ділки від політики прагнуть перетворити у знаряддя впливу на маси релігію та церкву. Причому такі намагання характерні практично для всіх політичних сил, які претендують на кусник владного пирога, незалежно від того, до якого табору вони належать, — який утримує цю владу у своїх руках сьогодні, чи який прагне йому опонувати. Релігійна карта стала козирною в розкладі на цю гру.

Мабуть, природним видається той факт, що найбільш еластичним релігійним матеріалом, здатним набирати необхідної для замовників форми, стали православні церкви. На сьогодні саме вони найбільшою мірою втягнуті у політичні ігри. Пояснити цей факт можна двома причинами: по-перше, належність до православ’я декларують більшість наших співвітчизників (для політиків — виборців), по-друге, на відміну від інших церков, православна має найбільший досвід служіння державно-адміністративному апарату, співпраця церкви з державою сягає глибокої історії.

Проблемою на шляху утвердження традиційної для православ’я системи стосунків між державою і церквою в Україні є наявність у релігійному полі України не однієї, а трьох православних церков, які гостро опонують одна одній. Для влади така ситуація надзвичайно складна й небажана. Підтримуючи одну з церков, вона ризикує наштовхнутися на опозицію інших. Тому політичні сили, які перебувають при владі, намагаються різними способами збалансувати свої стосунки із церквами. Менш далекоглядною видається релігійна політика окремих політичних сил, які яскраво виражають свої симпатії до певних конфесій.

Основним критерієм співпраці політичних сил із церквами стає їхня суспільно-політична позиція. Так, УПЦ КП ідентифікує себе як національну державницьку інституцію й саме цими характеристиками відрізняється від УПЦ, яка за твердженнями про понаднаціональний характер християнства приховує свої симпатії до ідеї панславізму, духовної та державницької єдності східнослов’янських народів. З іншого боку, державницька позиція УПЦ КП відрізняється від позиції іншої «національної церкви» — УАПЦ. Для речників першої цінністю є сама українська державність, без огляду на те, якого характеру вона набуває. Протести проти дії державної влади з уст речників УПЦ КП лунають лише в ті моменти, коли безпосередньо порушуються права та інтереси Церкви. УПЦ КП, навіть попри симпатії до опозиційних владі сил, сама ніколи такою силою не була. Інша ситуація склалася із УАПЦ, яка, особливо тоді, коли її першоієрархом був патріарх Димитрій, відверто говорила владі про її непрофесіоналізм або неморальність. Прикладом безкомпромісної позиції УАПЦ щодо некомпетентної політики влади у сфері державно-церковних відносин став «Меморандум патріарха Димитрія до Президента України Л.Кучми», в якому патріарх звинувачував владу в тому, що вона прагне відродити середньовічне право патронату над церквою. Речники УАПЦ в той час заявляли, що їхня церква, на відміну від УПЦ та УПЦ КП, прагне незалежності від номенклатури, намагається зберегти засади народності, на яких вона була побудована, та відкидає будь-які можливості власного одержавлення. Ситуація змінилася після смерті патріарха. Двовладдя, яке встановилося у церкві, сприяло тому, що один із центрів впливу, очолений митрополитом Мефодієм, став шукати підтримки у влади. На цьому завершився «неноменклатурний» період її історії.

Таким чином, сьогодні склалася ситуація, коли всі три православні церкви, незалежно від того, яке їхнє ставлення до самого факту утвердження української державності, прагнуть заручитися підтримкою владної номенклатури.

Саме завдяки підтримці влади стало можливим утворення УПЦ КП у 1992 р. Одним з його ініціаторів був Президент Л.Кравчук.

Однак із плином часу ситуація почала змінюватися. Після президентських виборів УПЦ КП перестала бути фавориткою влади. Тим часом дедалі більшу підтримку стала відчувати УПЦ МП. Поведінка влади змінилася після смерті й поховання патріарха Володимира (Романюка): трагічні події, пов’язані із похороном патріарха, «налякали владу». Відтоді вона намагається балансувати між інтересами церков.

Боротьба церков за прихильність влади починається, на перший погляд, із дрібних процедурних питань. Наприклад, котрий з ієрархів сидить поруч із Президентом на святковій урочистості або скільки запрошень на цю урочистість отримала та чи інша конфесія. Сягає ця боротьба питань участі держави у врегулюванні міжправославного конфлікту. При цьому влада, на перший погляд, здійснює непослідовну релігійну політику, підігруючи то одній то іншій церкві. УПЦ МП, наприклад, у цілому негативно поставилася до заяв Президента про необхідність утворення єдиної помісної автокефальної православної церкви, тоді як «національні» церкви позитивно оцінили такі кроки влади. Щоправда, непрогнозованість та непослідовність її дій неодноразово ставила ієрархів цих церков у пікантне становище.

6 листопада 2001 р. патріарх Філарет заявив про появу робочого документа Кабінету мiнiстрiв України, в якому ішлося про «подальше просування питання автономії УПЦ, в тому числі iнiцiювання скликання Архієрейського собору». Прес-служба Київської Патріархії заявила, що документ КМУ
№ 15379/97 від 24 жовтня 2001 року свідчить про чергову спробу ліквідувати автокефалію Української православної церкви.

Характерною особливістю змісту цього документа є віра в те, що відповідальність за такі провокаційні дії лягає не на Президента, а на чиновників. Прес-службу дивує, як можуть державні службовці відверто ігнорувати позицію Президента України, який постійно заявляє про потребу утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Цікавий той факт, що й УПЦ МП відповідальність за негативні дії влади схильна покладати на чиновників, а не Президента. В заяві Архієрейського собору УПЦ (28.07.2000) висловлювалось розуміння позиції Президента, який виступив за подолання конфлікту в православ’ї, але при цьому зазначалося, що ідея церковної єдності виявилася перекрученою з вини безвідповідальних осіб ... деяких політиків та чиновників.

Іншою резонансною подією стало опротестування 26 лютого 2002 р. Генеральною прокуратурою України постанови Ради у справах релігій від 1992 року про реєстрацію УПЦ КП. Приводом для подання протесту було депутатське звернення 65 депутатів, переважно комуністів, ініційоване К.Самойлик, про порушення кримінальної справи за фактом присвоєння керівниками УПЦ КП коштів та майна УПЦ МП. (Один з ініціаторів звернення, лідер комуністів П.Симоненко заявив, що було вкрадено грошей та майна на загальну суму 4,3 млрд. радянських рублів). Розглянувши протест Генпрокуратури, Державний комітет у справах релігій відмовив його задовольнити.

Президент України, втрутившись у ситуацію, відзначив, що вважає відповідь Держкомрелігій про законність реєстрації УПЦ КП остаточною i закликає не спекулювати на темі міжконфесійного миру в країні. Л.Кучма вважає міжконфесійний світ «тонкою справою». «За останні роки ми знайшли консенсус, почали рухатися до єдиної Помісної Православної Церкви, i тут необхідно комусь палицю у колеса вставити», — підкреслив Президент. Цією заявою Президента, попри готовність заступника генпрокурора відстоювати свою точку зору в суді, було поставлено крапку в зазначеній історії.

Події, пов’язані з протестом Генпрокуратури, викликали інтерес засобів масової інформації. Коментуючи їх, більшість із них звинувачували комуністів у прагненні скористатися міжконфесійною ворожнечею для досягнення власних політичних цілей. Дії Генпрокуратури подавалися як частина спланованої передвиборної кампанії генпрокурора М.Потебенька, який отримав двадцятий номер у виборчому списку Компартії. Схожим чином коментували ситуацію представники УПЦ КП.

Однак ситуація, на наш погляд, не була настільки однозначною, як її подавали ЗМІ та офіційні речники УПЦ КП. Їхні коментарі нездатні дати відповідь на деякі непрості запитання. Перше з них: чи могли комуністи, навіть за наявності «власного» генпрокурора, використати генпрокуратуру для досягнення своїх політичних цілей? При цьому надзвичайно пікантною видається роль, яку відіграв у цій історії заступник генпрокурора О.Баганець. Він виявився головним фігурантом цієї справи. Чи міг чиновник такого рангу стати простим знаряддям у руках свого керівника-комуніста, тим більше знаючи, що той збирається полишити посаду, балотуючись до парламенту? Цікавою деталлю є той факт, що, виконавши свою справу, О.Баганець навіть не мав змоги дочекатися відповіді Держкомрелігій. Як повідомляє «Інтерфакс-Україна», 5 березня в Генпрокуратурі відбувся перерозподіл обов’язків між керівниками: заступник генпрокурора, який відповідав за нагляд за дотриманням і застосуванням законів, став відповідати за нагляд за розслідуванням кримінальних справ. Чиновник Генпрокуратури, чиї дії поставили в пікантну ситуацію Президента, потрапив лише «під перерозподіл обов’язків», що, можливо, було й не покаранням, а спробою вивести його з подальшої участі у справі. Вищезазначене наводить на думку, що сценарій цієї історії писався не в кабінеті генпрокурора чи лідера українських комуністів.

Між історіями про «автономію для УПЦ» і «протест Генпрокуратури» є певний зв’язок. Вони, по-перше, викликали широкий суспільний резонанс; по-друге, стали надбанням громадськості в результаті оприлюднення документів, «призначених для внутрішнього користування»; по-третє, засвідчили, як здається, на перший погляд, надзвичайну незлагодженість дій окремих органів влади. Спочатку зі стін Кабміну виходить документ, який суперечить державній стратегії релігійної політики, потім Генпрокуратура провокує ситуацію настільки, що в неї змушений втрутитися Президент. Саме він в обох ситуаціях виступає силою, здатною зупинити конфлікт, конструктивно його вирішити. Саме цим пояснюється віра в доброго «царя-заступника», за спиною якого недобрі чиновники чинять несправедливість, але який своїм справедливим втручанням здатний усе виправити. Однак надто м’яке ставлення до тих, хто, за висловом Президента, «вставляє палки в колеса», переконує, що «моменти прояву вищої справедливості» були сплановані наперед, ще до виникнення самих скандальних ситуацій.

Крім того, важко позбутися думки, що історії, які сталися з УПЦ КП в 2001 і 2002 рр., не є акціями залякування церкви. Після того, як симпатії західноукраїнського електорату повернулися у бік опозиційних сил, УПЦ КП також робить кволу спробу виступити на боці опозиціонерів В.Ющенка і Ю.Тимошенко. Однак у цей час влада вдається до кроків, які дали зрозуміти ієрархам, що поривати стосунки із нею ще небезпечно. У 2001 році з’являється «неофіційний циркуляр» Кабміну про сприяння набуттю автономії для УПЦ у складі РПЦ, а в 2002 р. через дії Генпрокуратури було використано комуністів для тиску на церкву, яка яскраво проявляла свої симпатії до опозиційного блоку «Наша Україна». Ієрархам церкви дали зрозуміти, чим може загрожувати співпраця з опозицією і, зрештою, хто є справжнім гарантом її недоторканності. Ні в одному, ні в другому випадках ані В.Ющенко, ані Ю.Тимошенко не виступили на підтримку церкви, що змусило її керівництво розглядати заступництво Президента як велику милість.

Протест Генпрокуратури щодо законності реєстрації УПЦ КП міг викликати ланцюгову реакцію і спричинитися до аналогічного процесу, пов’язаного із розслідуванням легітимності Харківського собору УПЦ МП. Однак це не завадило вищим керівникам держави через кілька місяців взяти участь у святкуванні двох ювілеїв, що були повними антиподами: в 10-літті Харківського собору та 10-річчі Всеукраїнського православного собору й утворення Київського Патріархату.

Для влади, що представляє політичні сили, яким вдалося здобути перемогу в попередніх виборчих змаганнях, реалізація релігійної політики насамперед пов’язана з прагненням здобути електоральну підтримку більшості виборців для майбутньої перемоги. У різних регіонах влада, здійснюючи цю політику, змушена підтримувати ті або інші конфесії. При цьому слід пам’ятати, що в Україні чітко централізована вертикаль виконавчої влади, місцеві органи суворо підпорядковані центру. Прихильне ставлення до одних і прохолодне — до інших конфесій з боку місцевих чиновників не може бути виявом особистих симпатій або антипатій: це державна політика, спрямована на підтримку в регіонах тих конфесій, які мають домінуючий вплив на місцеве населення. Таким чином, виконавча влада реалізує релігійну політику у двох напрямах. З одного боку, в Києві лунають заяви про конституційну рівність усіх конфесій перед законом, з іншого — реальна релігійна політика здійснюється в регіонах.

Отже, усе вищесказане свідчить, що православні церкви у стосунках із державою виглядають надто кволими, аби без страху опонувати їй. Вони зайняті з’ясуванням взаємин, при цьому весь час поглядаючи на реакцію влади, а та, своєю чергою, використовуючи принцип «поділяй і володарюй» та метод «батога і пряника», робить із них слухняних прислужників режиму.