ЛИЦАР ФРАНЦІЇ, ГРОМАДЯНИН СВІТУ

26 лютого 1802 року народився Віктор Гюго

Попри самовпевненість і зарозумілість людства, в його історії не так уже й багато було світил першої величини. А особливо такого масштабу, як Віктор Гюго, котрого Іван Франко називав найкращим представником «галлійського» генія. Його сучасники — «золоте гроно» великої французької літератури: Ф.Шатобріан, П.Беранже, А.Стендаль, О.Бальзак, А.Мюссе, Жорж Санд, батько і син Дюма, брати Гонкури, Гі де Мопассан, Г.Флобер, Е.Золя, А.Доде, Ш.Бодлер… Кожне ім’я — то не лише французька, а світова класика. Не затьмарюючи жодного з них, Віктор Гюго вивищується над цими вершинами як неповторний речник нації, що возвеличував її не тільки в дні блиску і слави, а й в часи кривавих збурень і трагічних катастроф. Він був, до певної міри, повитухою нової Франції, країни, що задавала тон історичному поступові всього людства і яка сьогодні демонструє державну мудрість і розважливість, почуття високої національної гордості.

І коли 22 травня 1885 р. «великий старець», зронивши останню, сповнену якогось моторошного, містичного змісту передсмертну фразу: «Я бачу… чорне світло», cпочив одвічним сном, велика нація гідно пошанувала свого речника. За його труною, встановленою на катафалкові для бідних (остання воля покійника!), йшла двохмільйонна процесія. Поет, як писали біографи, переміг на полі слави свого суперника — імператора Наполеона.

Життєвий шлях Віктора Гюго припадає практично на все ХІХ століття. Його душа, як чутливий камертон, озивається на всі неординарні події цієї великої епохи. Він захоплювався Наполеоном І, пережив реставрацію Бурбонів і створений ними реакційний режим, революцію 1848 року, кривавий переворот у грудні 1851 року. Як депутат Палати народних представників і глава радикальної партії не пішов на компроміс з режимом Наполеона Третього і змушений був емігрувати — його вигнання тривало майже 20 років! Днем його повернення на батьківщину була катастрофа наполеонізму. Він примикає до лівого, радикально-демократичного крила, сходиться з Луї Бланом і славнозвісним Гарібальді. З приводу Паризької Комуни сказав так: «Мені ненависний злочин як червоних, так і білих», але однозначно засудив розправу, влаштовану версальцями над паризькими робітниками. Гаряче заперечував будь-який терор, рішуче виступав проти смертної кари.

Один з біографів називав Віктора Гюго «генієм боротьби». Другий цілком обгрунтовано вважав довгий вік письменника суцільними роками невсипущої праці. І обидва мали рацію. Бо тільки боротьба і праця є найвищим виявом справжнього генія. Написане Віктором Гюго не вмістиш і в сто об’єднаних томів. З-під його пера виходили численні поетичні збірки, романи, повісті, драми, політичні памфлети, журнальні і газетні статті, парламентські промови, спогади, неймовірна кількість листів, адресованих сучасникам у Європі та Америці. Варто ще додати систематично ведені записники й щоденники, значна частина яких не опублікована і досі.

Віктор Гюго — романтик у житті і творчості, але його романтизм закорінений в реалії буття, спрямований на утвердження справедливої соціальної ідеї. Це письменник, політизований в кращому розумінні цього слова.

«…Нам заперечують: служити соціальній поезії, поезії гуманній, поезії для народу, бурчати на зло, захищаючи добро, голосно говорити про гнів народний, зневажати деспотів, доводити до відчаю негідників, звільняти безправну людину, штовхати вперед душі і відтручувати тьму назад, пам’ятати, що є злодії і тирани, чистити тюремні камери, опорожняти помийниці з суспільними нечистотами — щоби Полігімнія, закасавши рукави, займалася цією брудною роботою? Фу! Як можна! — А чому б і ні?» — полемічно й задерикувато звертався невиправний «чистильник» до своїх опонентів.

Кожен його твір — прозовий, поетичний, драматичний — це гімн добру і справедливості, слово на захист знедолених. «Знедолені» — так і називається його багатотомна й грандіозна «енциклопедія добра», головна думка якої сформульована у передмові гранично чітко й всеосяжно: «… доти, доки не будуть вирішені три основні проблеми нашого віку — приниження мужчини на підставі його належності до класу пролетаріату, падіння жінки, спричинене голодом, зів’ядання дитини внаслідок мороку неуцтва; доти, доки в певних шарах суспільства існуватиме соціальна задуха; іншими словами і в більш широкому сенсі — доти, доки будуть царювати на землі нужда і неуцтво, книги, подібні до цієї, виявляться, можливо, не безкорисними».

Актуальність теми «знедолених» у наш час для різних країн різна. Та коли спроектувати її на наше нинішнє суспільство, то виявиться, що переважаюча його більшість добре запізнала, що таке голод, соціальна задуха і морок неуцтва. От тільки читати Гюго нашим співгромадянам ніколи… І тут ще підростає покоління, яке взагалі читати не вміє: йдеться про десятки тисяч найбільш упосліджених — малолітніх бомжів і безпритульних, ровесників хрестоматійного Гавроша.

Творчість Віктора Гюго вищою мірою демократична. Його «Собор Паризької Божої Матері», «Трудівники моря», «Людина, що сміється», «Дев’яносто третій рік» вже при першій публікації набували надзвичайного розголосу, швидко поширюючись серед найрізноманітніших верств населення.

Для людей необізнаних біографія Віктора Гюго може видатися суцільним тріумфом, низкою блискучих перемог і запаморочливих успіхів. Але він не був улюбленцем долі, особливо в особистому житті. Ще молодим поховав двох своїх синів і дочку, яку разом з її коханим забрали холодні води Сени. Пережив свою дружину, багатьох вірних друзів. Чорне світло не раз обпікало його стражденну душу…

В усі часи величезний інтерес викликала сама особистість письменника-трибуна. Був фізично сильний, витривалий, неймовірно працьовитий. Коли на 72-му році життя у нього заболів зуб, здивовано запитував: «Що це таке?» Обивателя шокували його любовні пригоди — навіть вісімдесятирічним не міг відмовити молоденьким панянкам, які епатажно цікавилися його особою. Йому інколи дорікали за «жахливий гюгоїзм», бо він таки любив славу й почесті, поклоніння публіки. Водночас він був турботливим батьком і дідусем. З літературної праці мав фантастичні прибутки, але не був скупим — щопонеділка влаштовував обіди для 40 бідних дітей.

Він відродив французьку мову, сміливо використовуючи розмовне просторіччя, розкутий синтаксис, барвисті порівняння і багаті метафори. Він заговорив з народом мовою народу. І, очевидно, мав усі підстави стверджувати: «Є тільки один класик у нашому столітті, єдиний, ви розумієте? Це я. Я знаю французьку мову краще за всіх… Мене звинувачують у тому, що я гордий; так, це правда, моя гордість — це моя сила».

Він був пророком республіки, лицарем Франції. Але Віктор Гюго — і громадянин світу. Адже це він був головою першого міжнародного з’їзду друзів миру в Парижі, виголосивши «ідею миру в усьому світі».

Творчість Віктора Гюго з самого початку знайшла відгук і на теренах України. Українською мовою перекладено майже всі романи, повісті, драми та вірші великого француза (не перекладеною, здається, залишилася поема «Мазепа», що таки не робить нам честі). Його особливо шанував І.Франко, який у статті «Соті роковини народження Віктора Гюго» писав:

«Нехай і так, що у величезній, звиш 100-томовій літературній спадщині Віктора Гюго більша половина буде жужелиць та труску, то все-таки там набереться й щирого золота так багато, що воно напевно переважить не то сотки його критиків, але багато генерацій поетів та публіцистів, що тепер уважають себе безмірно вищими від нього. Великі імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості, що кинув він, протягом літ поступаючи все наперед у радикальному напрямі, — ті зерна високого ідеалізму, які він розсіяв по широкім світі своїм огнистим словом, не пропадуть, а житимуть і цвістимуть ще й тоді, коли пам’ять усіх його епігонів, парнасистів, сатанистів, символістів та декадентів давно покриється заслуженим забуттям».