Операція «ЦЕ»: київський варіант

Здається, у письменника­фантаста Рея Бредбері є оповідання з короткою, як постріл, назвою «ЦЕ». Автор змальовує моторошну картину постіндустріального міста недалекого, на жаль, майбутнього: велетенський мегаполіс закутий у бетон і асфальт, сонце ледь пробивається крізь густий смог, мешканці ходять із респіраторами, вдихаючи живильне повітря з натиканих по вулицях автоматів. У місті не те що жодного деревця чи кущика — жодної зеленої билинки. Міська влада поставила флору «поза законом», суворо переслідує навіть розмови про ненависне «зело». І раптом у якомусь закапелку, чи не на звалищі, хтось помітив «ЦЕ»: крізь бетон пробилася зелененька й квола стеблинка… Мешканці потайки ходять подивитися на небачене диво, аж поки чутки про «ЦЕ» не докотилися до суворої влади: на пошуки забороненого зела кинули війська й жандармерію. І таки знайшли! І таки знищили!

А чи не в передчутті такого апокаліптичного лиха, коли буде знищене все «ЦЕ», перебуваємо і ми, кияни, нащадки деревопоклонників і травознавців. Київ, який ще донедавна вважався одним із найзеленіших міст Європи, потерпає від навали нищителів зелених насаджень. То в одному, то в іншому районі української столиці спалахують війни мешканців із войовничою армадою забудовників, що зазіхають то на парк, то на сквер, а то й на окреме деревце. І все те — з мовчазної згоди чи благословення владців — і більших, і менших.

Черговою жертвою нищителів природи став і сквер по вул. Червоноармійській, званий у народі «парком Марії Заньковецької»: тут розміщений і її меморіальний музей у будинку, відновленому після пожежі (чи не навмисне організованої?).

Цей сквер, що, до речі, навпроти редакції «Дзеркала тижня», є однією з чудових київських оаз. На майже двогектарній площі розкинувся маленький ботанічний сад, у якому налічується майже 600 дерев і кущів, у тому числі висаджених і мешканцями прилеглого будинку. Чимало порід — цінні й рідкісні: тут і райські декоративні яблуні та клени, магнолії, сакури, дуб червоний, голубі ялини, туї; тішать око зеленокосі берези, стрункі тополі, сосни, пишні липи, шовковиці, акації, плакучі верби. Висаджена алея в пам’ять 20-річчя Чорнобильської трагедії. Старезні яблуні та груші, столітній каштан пам’ятають свою першу господиню — Марію Костянтинівну Заньковецьку. З правого боку скверу — її музей, знаний у Києві культурний центр, який протягом року відвідують десятки тисяч киян та гостей міста. Щоправда, у будівлі музею утворилася тріщина (очевидно, наслідок «ударного» будівництва). Якщо поруч почнеться спорудження «висотки» — наслідки передбачувані.

У центрі скверу — розкішний фонтан з водоспадами, на лавочках і в зимову пору відпочивають літні люди, бабусі й дідусі з онуками. Влітку сквер перетворюється на великий дитячий садок. Ця рекреаційна зона як магнітом притягує до себе мешканців навколишніх вулиць.

Упала вона в око і бажаючим відтяти ласий шмат у центрі міста (поруч палац «Україна», станція метро, зручні транспортні розв’язки). Почалося це ще шість років тому, коли Укрсоцбанк і ТОВ «Центр підтримки бізнесу» намірилися збудувати тут два «хмарочоси» (в народі їх називають «дулями»). Протести громадськості, підтримка поета-академіка Бориса Олійника, тодішнього голови Верховної Ради України Володимира Литвина на певний час пригасили апетити скоробагатьків. Але сьогодні примара знищення зеленої оази з’явилася знову.

Слід віддати належне мешканцям будинку, котрий прилягає до скверу. Серед них — архітектори, правники, журналісти, вчені, ділові люди, ветерани війни і праці, що не погодилися бути слухняними ляльками в ганебному спектаклі. Вони створили ініціативну групу, яка, висловлюючи волю жителів, вимагає від районної і міської влади покласти край зазіханням «дерибанщиків», надати вказаній території природоохоронний статус, а сквер назвати парком імені Марії Заньковецької. Її ім’я зорить у когорті найвидатніших акторів світу, а пам’ять про неї, першу народну артистку України, — свята для кожного українця. І ще одне історичне ім’я пов’язане з цією місциною. Десь тут князь Володимир 980 року поселив свою дочку Предславу, ім’ям якої було названо село (а тепер — вулицю). Тож маємо не тільки рекреаційну, а й історичну зону, яку слід усіляко оберігати.

Під зверненням до владних структур підписалося понад тисячу мешканців прилеглих будинків.

До їхнього голосу долучається і колектив редакції «Дзеркала тижня». Якої відповіді нам чекати, шановний пане Черновецький?