ЛИСТОПАД. ЧЕРНІГІВ

Отримавши запрошення на зустріч чернігівського медіа-клубу, я раптом усвідомив, що за стільки років жодного разу так до Чернігова й не вибрався — на таку малу відстань від Києва. Тоді як без відвідин Чернігова навряд чи може скластися справжнє цивілізаційне уявлення не тільки про сучасну Україну, а й про часи давньоруської державності, які залишили по собі згадку і в історичних монографіях, і в архітектурних ансамблях старого міста. Однак відстань — річ підступна, ми завжди воліємо якихось туристичних подвигів, перетинання океанів, не помічаючи того, що поруч. Мандруючи, скажімо, Польщею, я зустрічаю чимало людей, які ніколи не бували у Вроцлаві, бо він занадто далеко від Варшави, або ж у Пултуську, бо це занадто близько... Отож не картатиму себе за відсутність цікавості — я завжди усвідомлював, що поруч із Києвом існує одне з найважливіших міст давньоруської й української історії і що це місто —аж ніяк не тінь Києва... Ось тільки не доїжджав ніколи.

Що мене справді здивувало в Чернігові — це зовсім відмінний від київського плин життя, незвичний для досить великого міста. У Росії міста масштабу Чернігова хоч і не справляють такого враження суцільної метушні, як Москва, та під вечір усе одно втомлюють. Чернігів, швидше, заспокоює, — і можна було б зробити політичний висновок, що тут зупинився час, а можна — більш філософський: що такий спокій обумовлений самим характером міста, який формувався століттями перебування на різних прикордоннях. Звісно, Чернігів майже на кордоні і залишився, тепер на українсько-білоруському, і ми досі не знаємо, яким він буде насправді, цей кордон, коли теперішні часи згадуватимуться з неодмінним подивом...

Але теперішні часи... Київським журналістам — у цьому вони стали з часом схожими на московських — постійно здається, що вони вирішують якісь щонайважливіші завдання, безперервно стежачи за вічними сварками між Іванами Івановичами з адміністрації та Іванами Никифоровичами з парламенту. Чернігівським доводиться більше думати про звичайне життя звичайних людей — у цьому вони більш схожі на журналістів, ніж їхні, нерідко безпідставно набундючені київські колеги. На будь-якій відстані від Києва відчуваєш усю безглуздість української політики, всю її відірваність від реального життя — просто Чернігів справді дуже близько й можеш здивуватися — вже тут? Так у підмосковній Коломні, історичному місті, де немає московського блиску господарів життя, миготіння реклам, джипів та підземних міст, де неіснуюча путінська Росія змінюється цілком реальним Радянським Союзом, дивуєшся: чому це в них усе закінчується за кільцевою дорогою? Чи так завжди буває в часи латифундистського капіталізму?

Проте Київ — хоч як будуй підземні міста — не Москва, і в Києві можна відчути, як ми насправді живемо. Просто в Києві ще відчуваєш політичні процеси, а в Чернігові — вже ні. І тут постає цілком слушне запитання: а може, це й добре, що наше суспільство практично ізольоване від такої політики, що воно є, швидше, байдужим свідком чужої боротьби за свої капітали? Може, коли ситуація зміниться на краще, воно не матиме вигляду отруєного досвідом минулого? Хоча і в цьому я зовсім не впевнений. Бо яким чином може на краще змінитися ситуація без участі суспільства? Не розумію...