Липень. Москва

Спостерігаючи за президентсько-парламентським протистоянням, пригадую осінню Москву 1993 року, свої тодішні емоції... Ми усвідомлювали, що обидві сторони того протистояння — і президент Борис Єльцин, якого тоді і в Росії, і на Заході сприймали як демократа, і парламентарі, яких сприймали як ретроградів-реваншистів, уже перейшли через неоране конституційне поле і тепер ми спостерігаємо не війну законників, а війну нервів. Після того як сторони обмінялися законодавчими ударами — Єльцин розпустив з’їзд народних депутатів, на що не мав жодних повноважень, а депутати при сумнівному кворумі усунули його з посади й передали повноваження глави держави одному з найближчих соратників Єльцина часів серпневої перемоги 1991 року генералу Олександрові Руцькому, — залишилося тільки чекати, в кого саме нерви не витримають.

Не витримали, як відомо, у депутатів. Згадую Москву днів громадянської війни — штурм будинків столичної мерії і телебачення, багаття з покришок на Смолєнській площі, натовпи спантеличених людей... І пам’ятаю, чого бажав тоді найбільше — щоб на вулицях російської столиці з’явилися, нарешті, міліціонери і військові, щоб анархію було приборкано, і щоб 1917 рік не повторився знову. І коли війська нарешті з’явилися і почали бити прямою наводкою по «Білому» — тепер уже Чорному — дому, більшість із тих, хто був присутній при цьому жахливому видовищі — навіть ми, журналісти, які сприймали все це з безпосереднього наближення, — що ми відчували? Мабуть, полегшення. Демократія перемогла.

Пам’ятаю своє заспокоєння. І знаю його результати. Перемога демократії такою ціною призвела до створення держави номенклатурного свавілля. За кілька місяців на сумнівному референдумі ухвалять нову російську конституцію, з’явиться парламент, який за кілька років буде перетворений на один із департаментів президентської адміністрації, колись вільні медіа стануть власністю довірених державних олігархів та їхніх лялькарів із кулуарів влади. І коли за шість років після перемоги 1993 року Єльцин залишить посаду і передасть президентське крісло маловідомому чиновникові своєї адміністрації, все вже буде зроблено. На наших очах побудовано нову систему, далеку від уявлень 1993 року, однак достатньо ефективну, жорстку і самодостатню — систему кланового управління не тільки державним організмом, не тільки економікою, не тільки засобами масової інформації, а й самими душами людей. Що найцікавіше, найпарадоксальніше в цій ситуації — переможені восени 1993 року навіть і мріяти не могли про таку систему з погляду ефективності. Вони хотіли такої держави, яка склалася сьогодні, однак не мали єльцинської хватки для її конструювання. Вони, саме вони, обстріляні і позбавлені посад (та й то — не всі і не назавжди), — виявилися переможцями.

Це серйозний урок для всіх нас. І для тих, хто вже зрозумів, що насправді відбулося в Києві взимку 2004 року, і для тих, хто намагається ніколи цього не зрозуміти. І для тих, хто сподівається, що українська демократія витримає випробування теперішнім протистоянням, і для тих, хто хотів би силою врятувати міф про свою незабутню перемогу. Демократій не встановлюють силою. Людей і країн не ощасливлюють силоміць. Силою можна встановити тільки безглузду, зарозумілу, байдужу до людей диктатуру. І якщо ми не зрозуміємо цього сьогодні — завтра Росія путінських часів здаватиметься нам взірцем демократичного розвитку...