Липень. Марцинкевич

Польський прем’єр-міністр Казимеж Марцинкевич залишає посаду, поступаючись портфелем одному з невгамовних братів-близнюків — тимчасових господарів Польщі. І це не просто протокольна подія. Кілька місяців тому мало кому відома людина була висунута з лав партії «Право і справедливість», бо Ярослав Качинський побоювався: в разі його прем’єрства поляки не внесуть його брата Леха до Бельведеру. Комбінація вдалася. Однак за цей час Марцинкевич устиг стати найпопулярнішим політиком країни. Надією професіоналів. Людиною, якій тільки партійна дисципліна не дозволяла відверто нехтувати домовленостями близнюків із суперпопулістами польської політичної сцени Гертихом і Леппером. Популярність Марцинкевича є такою великою, що навіть його звільнення «за зраду» — тобто зустріч із лідером опозиції Дональдом Туском — не призвело до закінчення його політичної кар’єри. Ба, більше: близнюки тепер сподіваються, що саме відставлений прем’єр виборе для них місце мера Варшави.

А він, якщо й виборе — так не для них, а для Польщі. Бо близнюки приходять і відходять, а професіонали залишаються. Всі популісти — політичні близнюки: брати Качинські є усього тільки природним втіленням цього феномену. Адже близнюки в політиці схожі не зовнішністю, а стилем поведінки — зливою обіцянок, які ніколи не будуть виконані. І суспільства, що вірять у близнюків, також неймовірно схожі. Бо вірять в будь-яку дурість, навіть не намагаючись хоча б на хвилину замислитись: а чи можливо? Чи відбудеться?

Політики, які не соромляться брехати своїм наївним, як діти, майбутнім підданим — безвідповідальні політики. Суспільства, які не соромляться вірити своїм самозакоханим казкарям — безвідповідальні суспільства. Однак яка польська перевага? Коли суспільство почне одужувати, коли поляки побачать, що були заручниками близнюків і лепперів, абсолютно не здатних побудувати для них країну із молочними ріками і шоколадними берегами (ні, шоколадні береги — це у сусідів), коли усвідомлять, що для побудови такої Польщі, якої всім хочеться, доведеться ще роками важко працювати — у тому числі і по чужих світах — тоді вони матимуть, за кого голосувати. Бо, як виявилося — і тут я щиро радий за сусідів — професіонали є навіть у партії, створеної, здавалося б, саме для того, щоб придушувати будь-яку компетентність, підміняти її безглуздими обіцянками і гаслами. Очевидно, реформи Бальцеровича — і тут ще одна перевага Польщі — зайшли так далеко, що навіть їхні вороги є їхнім породженням.

Тому я спокійний за Польщу. Неспокійний за Україну, де близнюків — повна хата, а Бальцеровича так і не було. За Україну, де люди щиро впевнені, що міфотворчість — і є політикою. Де готові повірити в будь-яку обіцянку будь-якого представника номенклатури. Де не читають біографії, створюють довжелезні прижиттєві епітафії і за одну годину замінюють їх такими ж довгими прокльонами. Де президент вже 15 років існує тільки для того, щоб заважати прем’єру і парламенту. Де прем’єру завжди заважають усі — президент, парламент і населення. Де парламент затверджує уряд, щоб натхненно із цим урядом боротися. Де населення голосує за чергових політичних близнюків тільки для того, щоб через два-три тижні очікування невимовного дива сплюнути на підлогу і повідомити сусіду: «всі вони однакові»...

Бальцеровича, очевидно, вже не дочекаємося. Може, просто прокинемося самі?