ЛИПЕНЬ. ЛЬВІВ

Кілька днів після трагедії у Львові мені телефонували з проханнями про коментар. Я відмовлявся — взагалі, погано розумію, як можна коментувати горе. Однак, з іншого боку, добре розумію іноземців, які бачать цілу низку наших катастроф — і ракету, яка вцілила просто в житловий будинок в Броварах, і загиблого заступника міністра внутрішніх справ під час іншого авіашоу, і літак компанії «Сибір», який загинув від української ракети при досі незрозумілих обставинах. Країна, в якій відбувається така низка випадковостей, не може не бентежити, особливо коли вона розташована не у пустелі Калахарі, а прямо тут, під самим носом й звично ототожнюється кожним освіченим й неосвіченим європейцем скоріш із Чорнобилем, ніж із піснями та горами... Виникає питання: а що станеться завтра? І чи станеться взагалі? І точна реакція влади — Президент у Львові, командуючий ВПС у буцегарні — вже не заспокоює, тому що українська влада зовсім не завжди реагує точно. І України вже починають лякатися психологічно: от побачив ізраїльський льотчик у нашому чистому небі щось схоже на ракету — і світ волів скоріш повірити йому, ніж нашим поясненням, що ракети самостійно не літають. Тому що світ звик: в Україні може бути все.

Можна знайти конкретного винуватця кожної окремої катастрофи. Однак маємо усвідомлювати: коли бачимо ракету в житловому будинку або літак над переповненим людьми полем, ми стежимо не просто за випадковою трагедією, а за роботою цілої системи. Я чомусь згадав, як на першій прес-конференції вже як Президента України, ошелешений перемогою лідер Спілки промисловців і підприємців повідомив, що ніякої команди у нього немає, тільки-от молоді хлопці.

І це було правдою. Людині без команди треба докласти неабияких зусиль, таланту маневрування, щоб вижити в такій непростій ситуації. І таким талантом новий Президент був наділений щедро. Однак кадри до нової влади практично з цього самого дня добиралися за принципом особистої відданості особі, яка мала маневрувати і виживати. Професіоналізм цих кадрів нікого не обходив. А кадри добирали власні кадри за таким принципом, і за довгі «романтичні» роки президентства ми одержали, нарешті, країну суцільного непрофесіоналізму й неперевершеного інтриганства. В цій країні політика оцінюють за вмінням викрутитись і вчасно зорієнтуватися на переможця, а зовсім не за рівень реформаторських здібностей або уявлення про політичні чи економічні перспективи країни. Чиновника — за вмінням помітно підлеститися й непомітно вкрасти, а зовсім не за вмінням організувати роботу відомства. Військового... Ну, про це зараз писати якось незручно. Справа не в військових. Така система просто не може працювати — в ній обов’язково має щось із чим не пов’язуватися, здоровий глузд поступатися нездоровому розрахунку, страх перед начальством — елементарному почуттю безпеки. В такій системі ракети обов’язково мають летіти в бік цивільних літаків, а бойові літаки — в бік цивільного населення. А чому, поясніть мені, чому має бути інакше?

У багатьох в Україні існує щаслива ілюзія, що людина в нашій країні існує немов би окремо від влади, від номенклатури, від системи керування. Живемо в різних світах — вони собі там, а ми собі тут. Це неправда. Безвідповідальне суспільство породжує безвідповідальних ієрархів, не здатних навіть уявити собі остаточні наслідки своєї вражаючої некомпетентності...