ЛИПЕНЬ. КИЇВ

Найсильніше враження від останніх відвідин Києва — телевізійне. Як і будь-яка людина, вихована поза зневагою до української культури та історії, я завжди намагаюсь якнайшвидше пробігти крізь низку наших національних телеканалів, тому що точно знаю — у кращому разі мені покажуть програму, яку дивився два тижні тому в Москві, а в гіршому — кальковане російське телебачення українською мовою. А за творчістю російських телевізійників — хоч би якою вторинною вона, у свою чергу, була — краще все ж таки стежити в оригіналі...

Однак зараз, завдяки спеці, я побачив те, що можна назвати українським національним телепродуктом нового часу, — великий концерт ректора і депутата Михайла Поплавського у двох серіях. Я висидів обидві. По-перше, тому що є великим прихильником творчості політика і вченого, пісні якого транслює телевізійний канал МТV у спеціальній програмі, присвяченій найгіршим і найкумеднішим зразкам сучасної естради. Що ж, у кожного своя роль — завдячуючи Софії Ротару у минулому або «Океану Ельзи» чи «В.В.» тепер, люди за межами України переконуються в тому, що ми здатні створювати і власну естраду, і власний шоу-бізнес, що ми нормальна цивілізована країна. А завдячуючи професору Поплавському, кожен школяр з Рязані чи Елісти може плюнути в екран і сказати «ото хохли дегенерати». Чудово, прекрасне доповнення до нашого національного іміджу. Це вам не дискусія про історичну роль гетьмана Мазепи і художній рівень однойменного фільму. Все ясно, просто і не потребує обговорення.

По-друге, цікаво спостерігати за деградацією нашої творчої еліти або того, що нею вважається. Можливо, професор Поплавський здібний адміністратор, — я не знаю. Однак його поява на естраді — це ляпас Україні та її культурі. І тут ні про що дискутувати. Чого ж шановані люди, які з’являлися на екрані в перерві цього чудернацького концерту, нахвалювали творчість ректора, як заведені? Очевидно, що у приватній розмові кожен із них пояснить мотиви. Хтось в університеті культури викладає, хтось навчається, у когось там бідолашна племінниця, хтось про всяк випадок думає, що його п’ятирічний синок виросте і доведеться його прилаштовувати, хтось глухий, хтось сліпий, а комусь просто потрібен голос Михайла Поплавського не як співака, а як депутата... Врешті-решт, казку про крихітку Цахеса всі читали, і чого дивуватися, що старі казки повторюються в Україні ХХІ століття? Адже це тільки здається, що можна зволікати із розбудовою держави, суспільства, цивілізованих ринкових відносин, вільних ЗМІ — а все інше розвиватиметься само собою. Михайло Поплавський співає голосом саме тієї України, яку ми побудували. І скоро саме ці пісні, а не якісь там співи «маргінальної» Ніни Матвієнко будуть нашою візитною карткою...