ЛИПЕНЬ. БАРКЛАЙ ДЕ ТОЛЛІ

Прогулюючись Ригою, помітив цікаву церемонію — група людей, що зібралися біля пам’ятника, огорнутого білим покривалом. За кілька хвилин побачив того, хто стояв на постаменті, — фельдмаршал Михайло Барклай де Толлі, знаменитий російський полководець, переможець Наполеона, уродженець майбутньої столиці Латвії...

У цього пам’ятника доля не краща, ніж у самого Барклая. Збіднілого аристократа з німецько-шотландськими коренями відстороняли від командування щоразу, коли на зміну здоровому глузду мав прийти патріотизм — у російсько-імперському значенні цього слова. Барклай де Толлі досяг найвищих чинів і виграв найгучніші кампанії, однак для більшості своїх сучасників, та й для більшості істориків він залишався всього лише найманцем, небажаним іноземцем... Барклай де Толлі не міг перемогти Наполеона Бонапарта, у цієї перемоги мало бути російське обличчя Михайла Кутузова. Так один великий полководець перестав бути людиною і перетворився на ікону, а другий залишився лише блідою тінню кутузовського тріумфу. Пам’ятник Барклаю в його рідному місті — тоді, до речі, губернському центрі Російської імперії — з’явився лише напередодні Першої світової війни, під час якої і зник. У незалежній Латвії швидше прагнули позбутися монументів з імперських часів, ніж відновити втрачені. Але ось що цікаво — після початку радянської окупації центральну вулицю Риги назвали прізвищем Суворова, а про Барклая де Толлі знову «забули». Так постамент зниклого пам’ятника і стояв в одному з парків у центрі латвійської столиці...

Тепер популярна газета «Lauku avize» звинувачує бізнесмена, який фінансував виготовлення копії пам’ятника, у відновленні символів авторитарних часів. Я намагався довести колегам, що насправді поява в Ризі бронзового фельдмаршала і є найкращим спростуванням імперської ідеї: людина, військовий геній якої врятував державу від поразки з боку наймогутнішого ворога не тільки того часу, а, можливо, всіх часів, завжди залишалася для цієї держави пасинком тільки тому, що мала «не те» прізвище і «не ту» кров. Поділ на «своїх» та «чужих» триватиме і в майбутньому, стримуючи розвиток російської цивілізації. Просто випадок з Барклаєм де Толлі залишився хрестоматійним прикладом цієї зневаги хоча б тому, що, скажімо, поети Борис Пастернак та Йосип Бродський, які викликали в охоронців «чистоти» сумніви щодо самої можливості їхньої «інородчєскої» творчості російською мовою, стали нобелівськими лауреатами, яких ніхто вже не викреслить із російської літератури. А Барклай так і залишився в уяві багатьох генералом-невдахою, помилки якого довелося виправляти Кутузову...

Мене навряд чи зрозуміли. Барклай знову став заручником великої політики: тепер його вже сприймають як російського полководця, нарешті... Однак, попри іронію, я був радий побачити цей пам’ятник саме в рідному місті фельдмаршала. Хай для когось це символ «російськості» латвійського міста й саме так він дивиться на пам’ятник. А для когось — символ відродження імперських символів, які ображають тих, хто чекав відновлення незалежності. Однак уже наступні покоління сприйматимуть Ригу насамперед як європейське місто зі складною, суперечливою історією — втім, практично кожне велике місто вирізняється такою історією. Для них бронзовий Барклай буде не свідченням «імперськості» зі знаком «плюс» чи «мінус», а великою постаттю в європейському минулому і співвітчизником, про якого слід пам’ятати...