Лесю, пробач...

«Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (це не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості». Саме ці слова, написані 24-річною Лесею Українкою далекого 1895 року, спадають на думку після відвідин малої батьківщини великої поетеси — невеличкого містечка на Житомирщині під назвою Новоград-Волинський.

Уявляю, наскільки неприємно буде це читати місцевому начальству, яке намагалося якнайкраще прийняти столичних журналістів. Але все написане — камінь навіть не в їхній город: чи багато вони можуть за «культурно-історичні» копійки, виділені державою?.. А ось із тих, кого заведено розуміти під словом «держава», не просто спитати б треба. Бо через, м’яко кажучи, вузькість їхнього світогляду і, як наслідок, наплювацьке ставлення до Лесі (та хіба тільки до неї?!), її пам’яті та спадщини ми ризикуємо втратити інтерес підростаючого покоління до творчості однієї з найкращих поетес світу.

Враження, яке справив літературно-меморіальний музей Лесі Українки, годилося б охарактеризувати словом — «дежа-вю»: можна проводити тематичні тури «Назад у 1980-ті». Саме такими були «улюблені» музеї мого шкільного дитинства. Музеї, де з перших же слів екскурсовода починаєш боротися з позіханням. Де по стінах розвішано поганенької якості репродукції стародавніх фото, в інтер’єрі меблів тих часів — дві-три речі, які належали «винуватцеві торжества», а в останньому залі — подарунки музею від депутатів, делегатів, меценатів тощо. Що за таких умов залишається робити? Правильно, хутенько переміщуватися у хвіст екскурсії й упівголоса, тихенько підсміюючись, обговорювати з подружками останні новини. Ось тільки чи варто заради цього їхати з Києва в Новоград-Волинський?..

Чудово розумію, що осучаснити, зробити хоча б екскурсію (не кажучи вже про сам музей) по-справжньому цікавою не так уже й легко. Тут бажання мало, потрібно елементарно бути в контексті того, що відбувається, мати доступ до сучасних літературознавчих праць, присвячених творчості Лесі Українки, вивуджувати раніше невідомі чи зумисне не афішовані факти її біографії. Наскільки «просто» це для працівників музею, розміщеного в районному центрі, гадаю, пояснювати не треба (не здивуюся, якщо і з Інтернетом там у них проблеми). Але весь жах у тому, що такі «нафталінні» екскурсії здатні абсолютно відбити бажання знайомитися з поетесою ближче. Досі ідеалізується, спотворюється її образ. У результаті постає щось фактично безстатеве, напівефемерне і цілковито неживе. «Забронзовіле», абсолютно нецікаве й нудне. Потягнеться після цього рука до її книжки?.. І хіба на таке заслужила Леся — неперевершений майстер слова, жінка з неординарною долею, про яку блокбастери можна знімати?..

Як мінімум суперечливі емоції викликає пам’ятник поетесі, недавно встановлений у центрі Новограда-Волинського. Ні, нічого жахливого в ньому, звісно, немає. Але й примітного теж. Абсолютно ординарний пам’ятник, який міг бути встановлений і тридцять, і двадцять, і десять років тому...

Біля монумента Лесі згадала рік тому встановлений в австрійському Зальцбурзі пам’ятник Моцарту (до речі, місто заплатило за нього півмільйона євро). Теж дуже неоднозначний, але з іншої причини: скульптор зобразив Вольфганга Амадея без... однієї руки, нарум’яненим, із яскраво нафарбованими губами і дуже жіноподібною фігурою. Безумовно, такий «просунутий» монумент шокував чималу кількість жителів Зальцбурга, але виконав головну функцію — про місто стали говорити ще більше, ще більше людей почали ним цікавитися, приїжджати сюди й залишати тут гроші.

Аж ніяк не закликаю терміново переробляти монумент Лесі. Але якщо ми встановлюємо пам’ятник сьогодні, він має бути як мінімум сучасним і цікавим. А ні — то краще витратити гроші на щось інше, потрібніше й корисніше. Наприклад, профінансувати достойне видання творів Лесі Українки — гарне, глянсове, багато і зі смаком ілюстроване. А потім роздарувати його провінційним дитбудинкам.

...Уже вдома, гортаючи томик Лесиних віршів, наштовхнулася на обпікаючі рядки:

«...Ми паралітики
з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами
прикуті до землі...»

Пробач, Лесю. Нам усім. Країні, недостойній своїх геніїв.

На фото: Літературно-меморіальний музей Лесі Українки в м. Новограді-Волинському.