Культ особистості

Характер та інші риси людини, котра очолює державу, дуже важливі для майбутнього країни, а інколи - і всього світу.

У США заведено вважати, що характер президента так само важливий, як рівень його інтелекту, організаційні й ораторські здібності.

Так, Пеггі Нунан, колишній спічрайтер президента Рональда Рейгана, у книжці «Коли характер правив бал: історія Рональда Рейгана» відзначає: «Для президента характер - це все. Президент не повинен бути розумним, - він може розумних залучити до своєї роботи. Але президент не може купити хоробрість і пристойність, він не може орендувати міцні моральні риси. Президент повинен узяти це з собою в Білий дім».

Багатолітні дослідження служби Gallup показують, що від 85 до 92% американців напередодні президентських виборів звертають увагу на особистісні риси кандидатів. Тільки особистість президента може гарантувати, що управління країною здійснюватиметься ефективно, незалежно від змінних обставин. Відомий американський соціолог Роберт Тітер сформулював це так: «Виборці знають, що проблеми, які зобов’язаний вирішувати президент, змінюватимуться з часом. Єдине, що залишиться незмінним, - це характер президента».

Психолог Джеймс Пфіффнер, автор книжки «Чинник характеру: як ми оцінюємо американських президентів», наводить багато прикладів того, як певні особистісні риси господарів Білого дому серйозно впливали на курс США. Так, оптимізм Франкліна Рузвельта дозволив США вибратися з Великої депресії - найбільшої в історії країни економічної кризи - і перемогти у Другій світовій війні. Прагматизм Гаррі Трумена привів до того, що США використали ядерну зброю проти Японії, - Трумен сам прийняв це рішення і взяв на себе відповідальність за те, що сталося. Самостійний і рішучий Дуайт Ейзенхауер знайшов сили протистояти тискові багатьох своїх наближених і не допустив
збройної конфронтації США з комуністами. Під час Карибської кризи Джон Кеннеді виявив властиву йому витримку, що дозволило США і СРСР вийти з надзвичайно небезпечної ситуації зберігши обличчя. Авантюрист же Річард Ніксон встановив офіційні відносини США з комуністичним Китаєм, що здавалося принципово неможливим для його попередників-демократів. А Рональд Рейган ввійшов в історію як президент, котрий зробив ставку на посилення військової потуги США. Проте він же виявив гнучкість, коли пішов на переговори з Михайлом Горбачовим і провів скорочення арсеналів зброї масового знищення. Білл Клінтон проявив мистецтво маневру і в справі економічних реформ зміг подолати опір не тільки політичних противників, а й союзників.

Психолог Гейл Шихі, автор книжки «Характер: американський пошук лідера», привертає увагу до низки проблем, пов’язаних із темою характеру президента. Зокрема, чимало президентів США відмовлялися брати на себе відповідальність за скоєні помилки, перекладаючи вину на підлеглих або (набагато частіше) на своїх попередників у Білому домі (якщо ті належали до іншої партії).

Крім того, на його думку, особистісні риси президента відрізняються від рис цієї самої людини в ситуації, коли вона не обіймає державної посади.

Фахівець із політичної психології Фред Грінстейн, автор книжки «Відмінності між президентами: стиль лідерства від Рузвельта до Клінтона», стверджує, що характер президента - «складова частина політичної системи, один із конституційно визначених інструментів уряду». Він вирізняє шість рис, які максимально впливають на ефективність дій державних лідерів: спілкування, організація, політичні навики, стратегічне бачення, стиль пізнання і розумна емоційність. На його думку, жоден президент США (у книжці він оцінює особи одинадцяти господарів Білого дому) не міг би отримати вищих балів з усіх цих критеріїв, проте найуспішніші президенти мали зазначені риси в найбільш виграшному поєднанні. Найкращим поєднанням, на думку Грінстейна, володів Франклін Рузвельт, проте й він мав серйозні вади: в нього практично не було стратегічного бачення, а менеджерські риси перебували в зародковому стані.

Розумну емоційність, тобто здатність президента керувати своїми емоціями й використовувати їх із конструктивною метою, Грінстейн вважає найважливішою рисою державного лідера. На його думку, президентам Ліндону Джонсону, Джиммі Картеру, Річарду Ніксону та Біллу Клінтону ця риса властива найменше. Емоції Клінтона довели його до імпічменту. США під управлінням Картера пережили епоху «змарнованих можливостей» (цікаво, що згодом Картер отримав Нобелівську премію миру). Джонсон і Ніксон домоглися великих успіхів на низці напрямів, але їхнє правління ознаменувалося також і ганебними епізодами - початком війни у В’єтнамі та Вотергейтським скандалом.

У свою чергу, Фонд досліджень особи в історії опитав 120 американських істориків, котрі спеціалізуються на написанні біографічних праць про президентів США. Вони оцінювали кожного господаря Білого дому на підставі 592 критеріїв. Дослідження показало, що в окремих випадках хороші риси президентів давали погані результати. Так, чесність Картера призвела до низки зовнішньополітичних провалів США, а нещирість Франкліна Делано Рузвельта, навпаки, дала помітну користь.

Фонд також дійшов висновку, що перші президенти США за багатьма показниками перевершували своїх нинішніх наступників. Вони, наприклад, більш по-філософському дивилися на речі, багато розмірковували й не прагнули за будь-яку ціну здобути прихильність публіки.

Ще один цікавий висновок цього дослідження: президенти-республіканці і президенти-демократи істотно різняться між собою. Біографи відзначають, що президенти-демократи - енергійніші, амбіційніші, незалежніші, тоді як республіканці - консервативні, більш «приземлені» (не цікавляться філософією та інтелектуальними іграми, популярними серед президентів-демократів), а також не особливо симпатизують людям, котрим не всміхнулася фортуна в житті.

Історик Девід Кеннеді, автор книжки «Американський дух», відзначає, що справжні особистісні риси президентів США стають зрозумілими тільки після того, як вони полишають Білий дім. Лише тоді можна проаналізувати вміст президентських архівів і поговорити з людьми, котрими президент безпосередньо керував, що дозволяє відокремити його імідж від нього справжнього. Прикладом такого є президентські вибори 1968 року: тоді Річард Ніксон переміг, оскільки казав виборцям, що в нього є таємний план закінчення війни у В’єтнамі. Лише значно пізніше, після того, як архіви Ніксона було розсекречено, стало відомо, що жодного плану не існувало. Як відомо, війна у В’єтнамі закінчилася лише 1975 року.

За матеріалами
Washington ProFile